Історія

Історія - NTer http://nter.net.ua/ ru Історія - NTer http://nter.net.ua/yandexlogo.gif Історія - NTer http://nter.net.ua/ NTer.net.ua Різні обличчя тернопільського вокзалу http://nter.net.ua/main/20038-rizni-oblichchya-ternopilskogo-vokzalu.html Безумовно, однією із найвагоміших будівель кожного міста є вокзал. Саме його першими бачать туристи, і часто саме він формує перше враження. Для когось поріг вокзалу стає рубежем нового життя, хтось саме на вокзалі прощається з минулим. Тут ми зустрічаємо і проводжаємо друзів, батьків, родичів. Тут переплелись сльози і радість, тривога і кохання. Тернопільський вокзал за майже півторастолітню історію декілька разів змінював своє обличчя, проте дух минулого, історія нашого рідного міста завжди залишається у його стінах. Sun, 05 Feb 2012 17:13:00 +0200

Насправді потреба у залізниці в Тернополі з’явилась ще задовго до її прокладання. Вози не могли конкурувати із вагонами паровозів у вантажопідйомності, тож поява залізниці могла суттєво збільшити експорт. Крім того, залізниця могла з’єднати Європу із Чорним морем, на березі якого активно розвивався Одеський порт. Незважаючи на це, ліцензію на побудову залізниці Австро-Угорський уряд надав лише у 60-их роках XIX сторіччя. З 1868 по 1870 роки акціонерне товариство “Галицька залізниця імені Карла Людовіка”, використовуючи місцеве населення як дешеву робочу силу, проклало колію до Тернополя. Процес проходив не без проблем. Залізниця повинна була перетинати приватні землі, тож єдиним засобом врегулювання конфліктів ставали гроші, якими платили ледь не за кожен метр залізниці. — У наш час про ті давні проблеми нагадують невеличкі залізничні мости під колією, які досить часто можна зустріти, особливо у напрямку Козови, — каже тернопільський історик Олександр Євгенович Семенів. — Ці містки слугували для переїзду селянських возів під колією, тобто були шляхом для розірваних земельних ланів. Для проїзду також слугував міст, споруджений в районі, що зараз називають “шостий магазин”. В одному з отворів мосту здійснювався проїзд транспорту, а в другому — протікала річка Рудка, що після війни була захована в підземну трубу. <img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-02/1328441446_pic10-300x192.jpg" border="0" alt="" align="left" />25 грудня 1870 року була відкрита залізнична колія Золочів-Тернопіль. У тому ж році був побудований і перший вокзал. Восени ж 1903 року почали будівництво нового приміщення. Проект розробило технічне бюро міністерства залізниць у Відні. Навесні 1905 будівельники закінчили спорудження правого крила, а в серпні 1906 новий вокзал ввели у дію. Фронтон збудованого вокзалу прикрашало дзеркальне коло-вікно площею 65 м2. Там були водогін, центральне опалення, освітлення від власної динамо-машини. До послуг пасажирів — зали очікування, квиткові каси і станційний ресторан з відповідним музичним супроводом. Вартість будівництва склала близько 300 тисяч крон. Головним маршрутом пасажирського сполучення був напрямок на Золочів та Львів. — Судячи з рекламного розкладу, в 1909 році між Львовом протягом доби курсувало три звичайних потяги і один швидкий, — зауважує науковець. — Але головним призначенням залізниці було перевезення сільськогосподарських товарів, що зберігались в приколійних складах.   Польська доба Різка зміна цільового призначення вокзалу трапилась в часи Першої світової війни. В період російської окупації він став майже повністю військовим об’єктом. Після Брусилівського прориву в 1917 році російські війська відступили з Тернополя, все розграбувавши і залишивши по собі згарища. Не оминула гірка доля і вокзал. Після закінчення війни вокзал належав Польській державній залізниці (РКР). Будівлю відновили, проте рух поїздів через станцію зазнав змін. Утворення СРСР в 20-тих роках стало фатальним для магістралі Львів-Одеса. Сполучення двох держав з таким різним соціальним устроєм було повністю призупинено. Тому залізничні переходи на Збручі в Підволочиську та Гусятині перестали бути потрібними. До цього ж ширина колії по обидва боки Збруча відрізнялась, що не дозволяла транзитний рух рухомого складу. Польська колія мала ширину 1435 мм, а радянська — 1520 мм. Основним джерелом прибутку для польських залізниць традиційно залишалось перевезення продовольства. Вагони, завантажені зерном, м’ясом, молочними продуктами, медом, справно перевозились в Європу. — Також розвивались і пасажирські перевезення, — зазначає історик. — Значний відсоток становили емігранти, які прагнули потрапити до Північної та Південної Америки. Поруч залізничних станцій постійно вели бурхливу діяльність різні еміграційні агенції. А на самих станціях і поблизу колій часто можна було зустріти гурти людей у простому селянському одязі, які нерідко тижнями чекали потяга до берегів Атлантики.   Знову знищений З початком Другої світової війни розпочався новий період у долі Тернополя і вокзалу зокрема. — Залізничників з білим орлом на кашкетах 19 вересня 1939 року замінили залізничники з червоними зірками, — розповідає Олександр Євгенович. — Роль станції Тернопіль різко змінилась: з провінційного вокзалу вона відразу набрала значення важливої одиниці в плановій підготовці Червоної армії до визвольного ривка в Європу. Перешивка колій на радянський стандарт, розбудова залізничного господарства — все це було покликано забезпечити Червоній Армії-визволительці поневоленої капіталістичної Європи все необхідне в агресивній війні. Проте Німеччина розпочала війну першою. Під час бомбардувань будівля зазнала сильних пошкоджень від німецьких авіабомб. У липні 1941 року Тернопільщина була окупована німецькими військами. Наступаюча на схід, німецька армія потребувала постійного постачання боєприпасами, продовольством, амуніцією. Залізниця знову почала модернізовуватись, проте вже в іншому напрямку. Друга колія почала прокладатись з заходу на схід — з Красного на Тернопіль, а далі до Волочиська. У розширенні цього шляху німці залучали військовополонених та євреїв з концтаборів. Ця двоколійна магістраль є головною на Тернопільщині і діє й донині. Раптовий удар радянських військ під час Проскурівсько-Чернівецької операції у березні 1944 року став для німецького гарнізону Тернополя повною несподіванкою. — Ривком захопивши залізничну станцію та прилеглі склади, радянські солдати отримали можливість повністю захопити місто, — каже історик. — Проте, за свідченнями старожилів міста, червоноармійці захопили на складах станції великі запаси продовольства, а особливо спирту. Ці раптові трофеї загальмували наступ і дозволили німцям перевести бої в стан тривалої облоги, що затягнулась на місяць. У результаті облоги місто було майже повністю зруйновано. Не уникнув розгрому і залізничний вокзал. У той же час залізничне сполучення через станцію Тернопіль не переривалось ні на день. За 200 метрів від вокзалу йшли небачені за впертістю бої, а коліями проходили військові ешелони.   Вокзал сьогодні Мирний післявоєнний час повернув вокзал до звичного життя. Через станцію Тернопіль проходили потяги у п`ятьох напрямках. Величезне пожвавлення залізничного сполучення привело до відновлення колійного господарства і самої будівлі вокзалу, що, на щастя, залишилась на колишньому місці. 16 листопада 1952 року була відновлена споруда залізничного вокзалу, що функціонує й досі. Вигляд, щоправда, був вже інший — “скляне око” тернопільського вокзалу так і не було відновлене. На Привокзальному майдані певний час навіть працював фонтан. — Старі фото в путівнику містом 50-60-х років дають нам картину озелененої та засадженої квітками площі, — каже пан Олександр. — Прикро, що на початку ХХI століття майдан перетворився на величезне збіговисько таксі і заповідник ігрових автоматів. 25 грудня 1997 року на вокзал Тернополя прибув перший електрифікований поїзд. Наступного 1998 року на електричну тягу була переведена вся дільниця Красне-Волочиськ. Сьогодні залізничний вокзал залишається невід’ємною частиною історії міста Тернополя, однією з його візитівок та особливим місцем для жителів.   Пращур «рейкового автобуса» <img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-02/1328441473_pic6-300x210.jpg" border="0" alt="" align="left" />Влітку 1936 року жителі Тернополя були вельми здивовані незвичним видом транспортного засобу, що прибув на залізничний вокзал. Незвичайний вагон обтічної форми, що рухався своїм ходом без паровоза, викликав надзвичайний інтерес. Багато людей, які вперше побачили таке диво, з подиву не могли промовити жодного слова. З таким фурором в Тернопіль вперше прибула так звана “люкс-торпеда”. Таку незвичну назву отримав міні-поїзд, що в наш час називається рейковим автобусом. Самохідний вагон, що більше нагадував видовжений лімузин, виблискував на сонці і тішив око округлими формами. “Люкс-торпеда”, а офіційно “потяг моторово-експресовий”, була окремим моновагоном завдовжки 22 метри, з двома кабінами машиністів з обох боків. Комфортабельний салон “торпеди” вміщав 52 пасажири, які могли насолоджуватись швидкою та комфортабельною поїздкою. В рух “торпеда” запускалась з допомогою двох шестициліндрових дизельних двигунів. Будувався чудо-потяг на першій польській фабриці локомотивів за ліцензією австрійської компанії Даймлер. Незвична аеродинамічна форма моновагона різко контрастувала з незграбними обрисами чадних паровозів, що ще й залишали за собою густий слід диму. Перші рейси “люкс-торпеди” пролягли в 1936 році з Кракова на туристичний курорт Закопане. А влітку 1936-го цей чудо-поїзд розпочав регулярні рейси зі Львова до Борислава, Коломиї та Тернополя. Зі Львова “торпеда” виїжджала о 15 год. 28 хвилин, а в Тернопіль прибувала о 17 годині 12 хвилин, тобто менш як за дві години. Пізніше, у 1939-му, рейси “торпеди” були продовжені до Чорткова та Заліщик. На жаль, хвиля Другої світової війни зупинила тріумф “люкс-торпеди”. Хоча про рівень її класу говорить один промовистий факт. Під час німецької окупації вагони “люкс-торпеди” були призначені винятково для проїзду німців та “фольксдойчів”. Сьогодні “Укрзалізниця” презентує рейкові автобуси як новітній винахід сучасного транспортного засобу. Але, як свідчить історія, все нове — це добре забуте старе. Залишається сподіватись, що сучасна “люкс-торпеда” знову почне регулярні рейси до нашого міста.   <a href="http://gazeta-misto.te.ua/?p=5435" target="_blank">"Місто"</a>

На Тернопільщині замки – у кожному селі. http://nter.net.ua/main/19972-na-ternopilshhini-zamki-u-kozhnomu-seli.html Мало ми ще знаємо про красу Західної України. Знаємо, що є така Тернопільська область на карті, чули про старовинні замки, печерні храми, каньйон зі срібним водоспадом... Але ж це все можна побачити на власні очі, так би мовити, помацати своїми руками. Бо не треба їхати за тридев’ять земель - за сотню-півтори кілометрів - жива історія на дотик.   Thu, 02 Feb 2012 15:50:00 +0200

Подивитися на Тернопільщині таки справді є на що. Край з такою багатющою історичною спадщиною. Правда, за день подорожі не багато встигнеш побачити. За словами завідувача відділу печери-музею трипільської культури “Вертеба” Олександра Дудара, який того дня був нашим екскурсоводом, у них що не село - то замок! Одним з таких цікавих пунктів подорожі стало село Монастирок, що у Борщівському районі. На перший погляд - село як село, у якому живуть лише 283 особи. Але є тут “родзинка”, що приваблює туристів з усього світу. У ІХ столітті ченці-відлюдники заснували у Монастирку монастир. Біля входу на територію колишнього монастиря стоїть церква - мурована, побудована на місці колишньої у 1560 р. Відправляє тут отець Феодосій, до якого приїжджають звідусіль, бо славиться він своїми лікувальними здібностями - екзорцизмом.   Про те, що тут колись був монастир, свідчать келії з надбудованою капличкою зверху. Монастир оточують хрести - це Хресна дорога, а не цвинтар, як це може здатися на перший погляд. Всього хрестів 12. І закінчується Хресна дорога у печерній церкві. Припускають, що храм використовували як поганське капище, звідки й походить назва печери - Язичницька. На стінах і стелі храму дотепер можна роздивитися залишки поганських знаків. У ІХ ст. у печері облаштували православний скит.   Престіл храму встановили перед стіною, рельєф каменю якої нагадував святий лик. Пізніше монахи навели по рельєфних лініях образ, і так з’явилася чи не єдина в світі ікона - Ісус із закритими очима. За переказами, ікона зображує момент, коли Ісус закрив очі, бо не міг дивитися на неподобства, які чинили люди, але все ж простив їм гріхи їхні. За словами пана Олександра, коли має статися стихійно лихо, - ікона мироточить.   Перед печерною церквою - вапнякова плита на трьох кам’яних опорах. Плиту, що нагадує величезний камінь, називають “язичницьким жертовником” або каменем Довбуша. На плиті вирізьблено хрест, з якого йдуть стоки. Коли туди потрапляє вода, вона червоніє. За легендою, тут відбувалося принесення у жертву людей. А стоки були для крові, яка ніби й зафарбувала камінь. Насправді, сюди камінь принесли іноки, про що свідчить надпис на плиті, що датується ХVІІ ст. А червоного кольору вапняк набуває внаслідок дії високих температур.   Неподалік скельного храму стоїть білий хрест. Як тільки Олександр Дудар розповів, що тут моляться незаміжні жінки і протягом року виходять заміж, дівчата з нашої групи відразу вишикувалися перед хрестом...   <a href="http://www.wz.lviv.ua/articles/103069" target="_blank">Високий замок</a>

На Тернопіллі скарби – під ногами http://nter.net.ua/main/19922-na-ternopilli-skarbi-pid-nogami.html Численні ребуси нашої давнини змушені розгадувати тернопільські історики й археологи, аби з'ясувати, яким було справжнє минуле Тернопілля. Wed, 01 Feb 2012 12:10:00 +0200

Загадки дослідникам досі задають навіть століттями відомі і читані-перечитані літописи. - До унікальних пам'яток давньоруської доби належать передусім княжі Шумськ і Теребовля, вали та залишки яких розташовані біля однойменних сучасних містечок, - розповідає директор обласної комунальної інспекції охорони пам'яток історії та культури, археолог Марина Ягодинська. - Аналогічно — давньоруський Збараж. Але це старовинне місто стояло не там, де тепер, а неподалік теперішнього села Старий Збараж. - Після ретельних досліджень і пошуків вдалося також з'ясувати, що таємниче місто Моклеків, про яке йдеться у літописах, - це теперішні залишки городища у лісі неподалік села Біла на Чортківщині, - продовжує фахівець. - Літописний Бозок - це залишки городища біля села Городише на Зборівщині. Водночас серед нерозкритих таємниць — літописний Вигошів. Археологи досі шукають його залишки, каже Марина Ягодинська. Та не тільки давньоруські пам'ятки — гордість наших істориків. До визначних археолог відносить і Траянові вали на Борщівщині. Директор Борщівського краєзнавчого музею Михайло Сохацький доповнює цей перелік трипільськими пам’ятками і Михалківським скарбом. Сім кілограмів золотих речей - діадеми, спиці, фібули-застібки у вигляді вовків, руків’я кинджалів та браслети - знайшли двома частинами у 1878 і 1897 рр. біля села Михалків на Борщівщині. - Спершу цінний скарб зберігали у Львові в банку, а в музеї у тому ж місті виставляли копії, - розповідає він. - Та радянська влада вивезла його у Москву і десь він там у “спецхрані” лежить досі. Це не просто золото, а унікальна пам'ятка культури, витвори мистецтва. Михалківський скарб досі не дає спокою шукачам скарбів та чорним археологам. І ті, й інші є порушниками закону і час від часу просто перекопують гору у Михалкові, на якій знайшли ті цінності, розповідає пан Сохацький. Скарб, між іншим, належав зниклим народам, які колись жили біля Дністра — фракійцям та кельтам. Тепер же, крім Москви, його частини є всюди, але не в Україні, - у Відні, Будапешті, Бухаресті та, навіть, Стамбулі.   <a href="http://20minut.ua/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8F/news/%D0%9D%D0%B0-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%96-%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B1%D0%B8-%E2%80%93-%D0%BF%D1%96%D0%B4-%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D0%BC%D0%B8-10217277.html" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Тернопілля: Таємниці — у Чорному лісі http://nter.net.ua/main/19921-ternopillya-tayemnici-u-chornomu-lisi.html Своєрідною забороненою територією і водночас священним місцем були для давніх язичників ліси біля гори Богит, що на Гусятинщині. Tue, 31 Jan 2012 12:10:00 +0200

- Від Крутилова і до Городниці тягнувся Чорний ліс. Згідно з переказами, туди не радили ходити, бо у ньому — темні сили, - розповідає тернопільський археолог, директор обласної комунальної інспекції охорони пам'яток історії і культури Марина Ягодинська. - І ці повір'я мали підстави, адже саме у Чорному лісі був язичницький центр і святилище. Язичники, до речі, здійснювали також людські жертвоприношення. Тернопільські археологи вже багато років досліджують Богит та околиці. Саме там, у Збручі в 1848 р. знайшли Збручанський ідол — Святовид. - Він є взірцем уявлення тодішніх людей про Всесвіт і про місце в ньому людини. Цей ідол — найцінніша пам'ятка слов'янської скульптури. На ній - цілий пантеон богів, - продовжує Марина Ягодинська. - Ні до, ні після цієї знахідки не виявляли жодного високохудожнього витвору мистецтва в кам'яній пластиці. Та це не означає, що їх більше не було, наголошує археолог. Адже в часи запровадження християнства ідолів нищили і навіть використовували як підмурівки для церков. - Збручанський ідол оформлений у вигляді чотиригранного стовпа із заокругленим верхом. Його висота — 2,67 метра, - каже тернополянка. - В одній фігурі поєднали лики кількох богів — Мокоші, Лади, Перуна, Дажбога, Велеса, Рода і Рожаниці. Тут — цілий всесвіт: боги, люди, підземний світ. В обласному краєзнавчому музеї можна побачити тільки копію ідола. Оригінал із 1851 р. зберігають у Краківському археологічному музеї. - Коли я був там на стажуванні, застав одну дуже цікаву картину, - пригадує директор Борщівського археологічного музею Михайло Сохацький. - Я саме зайшов у кабінет директора. Забігає до нього працівник музею й каже: “Пане директоре, там таке діється!” Коли директор запитав: “Що саме?”, працівник відповів, що приїхали туристи з України. Усі троє пішли поглянути. - Бачу - сидять біля Святовида, просто у залі музею, 8-10 людей і співають, - описує пан Сохацький. - Директор запитав, що й до чого. Вони відповіли, що приїхали до свого бога, як паломники. На що пан директор відповів: “Отож, пісеньки співати можете вільно. Але настійливо прошу вогнище не розводити, бо тут - паркет”. До слова, на Богиті нині можна побачити не тільки археологів. Гора досі залишається важливим паломницьким центром язичників-рідновірів.   <a href="http://20minut.ua/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8F/news/%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%8F-%D0%A2%D0%B0%D1%94%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%96-%E2%80%94-%D1%83-%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%96-10217276.html" target="_blank">"20 хвилин"</a>

На Тернопільщині щороку знаходять майже сотню пам'яток старовини http://nter.net.ua/main/19866-na-ternopilshhini-shhoroku-znaxodyat-majzhe-sotnyu-pamyatok-starovini.html - Наші працівники навіть зараз, у морози, - на розкопках, - каже директор дочірнього підприємства “Об'єднана археологічна служба України “Подільська археологія” Богдан Строцень. - Завдяки тому, що ми кожен день в полі, виявляємо знахідки. Mon, 30 Jan 2012 23:33:00 +0200

Майже сотню пам’яток щороку знаходять тернопільські археологи в області. Тож за 10 років вони виявили вже 1200 нових. - Проте в області дослідили лише 5-7 % території, - додає пан Строцень. - Власне, для археологів цінна не так саме знахідка, як інформація, яку вона несе. Причому річ, яка сьогодні видається незрозумілою, через десятки років може “заговорити”. Знаряддя праці і прикраси Богдан Строцень займається археологією майже 40 років. Каже, що йому не раз траплялися цікаві знахідки. Втім, особливих скарбів на Тернопіллі знаходити не доводилося. Пан Строцень спростовує стереотипи, що в археологи під час розкопок весь час знаходять унікальні цінності. - Скажіть, будь ласка, чи ви багато цінних речей закопали в землю? Я - теж ні, - каже він. - І я не знаю людей, які закопують щось. Так, дещо губили, але таких речей - небагато. Ще була традиція - ховати скарби, але на таке ми не натрапляли жодного разу. Найважливіші речі – ті, які дають інформацію. Це все, що лишилося від давніх часів, - знаряддя праці, прикраси, залишки жител, давні поховання.   Меч зігнули вчетверо Свої знахідки тернопільські археологи передають у музеї. А свою роботу порівнюють із працею детектива. - Це як у Шерлока Холмса - дрібні деталі дозволяють відтворити цілісну картину, - додає Богдан Строцень. - Подібним методом працюють й археологи. Щоб дійти до серйозних історичних висновків, таких картинок має бути багато. Цікаві відкриття тернопільські археологи зробили, досліджуючи разом з американським істориком українського походження Андріаном Мандзієм територію Зборівської битви. - Там, де був польський табір та біля нього, знайшли кулі XVII століття, - розповідає пан Строцень. - За тим, як вони лежали, було зрозуміло, що це - дійсно польський табір. Відтворити вдалося і звідки відбувався наступ, як вояки стріляли по козаках. Тобто сама куля – не є щось особливе, але місце знахідки несе важливу інформацію. Торік особливо цікава річ трапилася археологам біля Бережан - поховання І століття нашої ери. Його вважають пам’яткою Пшеворської культури. Там знайшли зігнутий залізний меч. - Тоді разом з іншими побутовими речами в потойбічний світ воїнові давали і зброю, - розповідає археолог. – Та щоб він не міг зашкодити живим, зброю треба було зіпсувати. Її не ламали, а згинали. Знайденим меч, довжиною до метра, зігнули вчетверо. Звичайно, меч для цього треба було спершу нагріти. Археологи досліджували торік і Теребовлю, продовжує пан Строцень. Врешті виявилося, що тамтешній замок був заселений ще в IX ст. - На території твердині ми знайшли залишки житла тих часів, - розповідає він. - Знайти докази того, чи існували укріплення в IX столітті - трохи важкувато. Вірогідно, вони таки там були. Наше відкриття вважаю сенсаційним, бо перша письмова згадка про Теребовлю датується XI століттям, а тепер маємо IX-те. Отже, 200 років різниці. До слова, “Подільська археологія” працює на території області з 2004 р. За цей час археологи знайшли дані про те, що Кременець, Бережани, Чортків, Скалатський замок - давніші, ніж про це свідчать документи. Південь області захищають Траянові вали Давні укріплення - Траянові вали досі захищають південну частину Тернопілля. Утім, чіткої дати, коли їх насипали наші предки, археологи не можуть визначити протягом десятиліть. У тих валах ще не знайшли жодних речей, які дозволили б це зробити, пояснює Богдан Строцень. - Якби ми зараз пішли в поле і почали насипати вал, ми багато інформації там лишили б? – запитує він. - Небагато. Тому нам важко вказати дату. Приблизно ці вали датуються першим тисячоліттям до нашої ери — часами до римського імператора Траяна. Ймовірно, що вони були призначенні для захисту території від нападу кочовиків. Це система валів, що простягається на кілометри. Чітко можна сказати одне - потрібна була серйозна організація громади, щоб провести такі масштабні роботи. Точно відомо, додає Богдан Строцень, що ті земляні насипи - не вали римського часу. - Думаю, з часом нам вдасться з’ясувати їх походження, - каже він. - Чому кажуть “Траянові”? Бо за імператора Траяна римська імперія на своїх кордонах будувала систему укріплень, в яких основними були саме вали. Тому і ті, що на Тернопільщині, за аналогіями назвали - “Траяновими”. Хоча до часів імператора Траяна вони жодного стосунку не мають.   <a href="http://20minut.ua/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8F/news/%D0%9D%D0%B0-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%89%D0%B8%D0%BD%D1%96-%D1%89%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83-%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%B4%D1%8F%D1%82%D1%8C-%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B6%D0%B5-%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%BD%D1%8E-%D0%BF%D0%B0%D0%BC039%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%BA-%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8-10217161.html" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Наукове підтвердження отримала легенда про одну із церков Збаражчини http://nter.net.ua/main/19853-naukove-pidtverdzhennya-otrimala-legenda-pro-odnu-iz-cerkov-zbarazhchini.html Село Кобилля Збаразького району, яке знаходиться на відстані 19,7 км на північний захід від Збаража та за дві милі від Опріловець вперше згадується у писемних джерелах у 1734 році. Як відомо, воно перебувало у власності родини Смажевських гербу «Стріла». У вівтарі сільської церкви, біля якої, до речі, похоронили власників, до сьогодні зберігся оздоблений картуш з їхнім родовим геральдичним знаком. Mon, 30 Jan 2012 15:50:00 +0200

За легендою засновником поселення Кобилля був “обиватель Кобиленський”, який жив в часи грізних наскоків татар на українські землі і мешкав серед лісової поляни за 2,5 км на північний схід від села Мшани (очевидно с. Мшанець біля р. Серет). Коли татари одного разу напали на село, декілька селянських родин зуміло вирватись з лап неминучої смерті і поселитися недалеко згаданого хуторянина, який тоді називався Кобиль. З часом число господарств на хуторі зросло до 43 і він став селом, перейнявши назву Кобилля, від імені першого хуторянина, який почав зватися Кобиленський. На старому цвинтарі на захід від дерев’яної церкви стояв великий кам’яний хрест на потрійному підвищенні-постаменті, що домінував над іншими пам’ятниками та гробами. На хресті були викарбувані такі слова: “Тут спочиває обиватель Кобиленський” (ім’я, рік народження та смерті, на жаль, в історії не збереглися). «На місці, де жив хуторянин Кобиль, до тепер живуть його нащадки – Кобиленські», – згадує Євстахій Ясеньовський у другому томі “Збаражчини”.   Що стосується мурованої церкви Св. Георгія с. Кобилля, то вона була збудована у 1885 р. на кам’яному фундаменті, на місці старої дерев’яної церкви. Церква однонавова, у плані має форму хреста. Хоча “Шематизм Королівства Галичини і Володимирії за 1934-1935 рр.” наводить іншу цифру побудови церкви – 1890 р. Архітектор будівництва – п. Лісовський, який згодом загинув у м. Тернополі на будівництві висотного будинку. Матеріалом для будівництва храму була цегла, що випалювалася в урочищі «Ставок» с.Кобилля, а камінь для фундаменту із с. Добриводи. Церкву будували жителі с. Кобилля за власний кошт, а також за кошти, зібрані у навколишніх селах. У 1896 р. храм налічував 1047 прихожан, а його майном було 141 морг орного поля та 13 моргів сіножатєй.   <img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/1327923397_d0a4d0bed182d0be-d186d0b5d180d0bad0b2d0b0-d09ad0bed0b1d0b8d0bbd0bbd18f-005-224x300.jpg" border="0" alt="" align="left" /> Про спорудження дерев’яної, первинної церкви, на жаль, відомо надзвичайно мало. Знаємо, що ній знаходилася ікона “Богородиця Одигітрія”, яка, за народними переказами, була чудотворною і з часом коронована та оздоблена окладом. Ця ікона знаходиться і до сьогоднішнього дня на іконостасі над «Царськими вратами». Вона поміщена під образ «Діва Марія Непорочного Зачаття», який за допомогою простого механізму піднімається і відкриває образ «Богородиці Одигітрії». Цей ритуал відбувається на кожному богослужінні. Є багато переказів та легенд, пов’язаних з іконою. Так одна із легенд каже, що один з поміщиків сусіднього села Олексинця мав сліпу дочку, якій приснився ангел і повідомив, що вона може зцілитися прийшовши із процесією до ікони «Богородиці Одигітрії». І сталося чудо – дівчина зцілилася. Чи правда це достеменно невідомо, але із розповідей старожилів на спомин цього чуда кожного року до с. Кобилля ішла процесія із с. Олексинець. Ця ікона досить старовинна, оскільки знаходилася, за переказами, ще у старій дерев’яній церкві. Старі люди кажуть, що у дерев’яній трьохсотлітній церкві біля цієї ікони лежало чимало милиць, палиць, як свідчення правдивості зцілення великої кількості людей. Під час будівництва нової церкви ці речі були закопані перед входом до храму.   Були у Кобилянській церкві старі церковні книги, написані церковнослов’янською мовою, наприклад: «Мінея» (2-га пол. ХVІІІ ст.), «Часослов» (кін. ХІХ ст.), «Євангельські та апостольські читання» (кін. ХІХ ст.). У радянські часи Православна церква Московського патріархату замінила їх літературою, написаною слов’янською змосковщеною мовою («Литія», «Мінея» у 12 томах, «Требник» та багато інших). У часи незалежності церкві для відправ з-за кордону було передано літературу українською мовою. На початку ХХІ ст. була побудована нова дзвіниця, під центральним куполом якої розміщена ікона Св. Георгія, облаштовано нові сходи (квітень – липень 2003 року), церковне подвір’я обнесено підмурівком.   Багато загадок та легенд Кобилянської церкви зацікавили працівників Національного заповідника «Замки Тернопілля». І нещодавно до цього храму разом з отцем Михайлом Найком завітали вчений секретар заповідника Надія Макарчук, художник-реставратор олійного та темперного живопису першої категорії Володимир Магінський та автор цих рядків. Завдяки представникам церковної влади села та пароха гості мали змогу оглянути стару дзвіницю, внутрішній інтер’єр церкви, іконостас та вівтар, зафіксувати усе на світлинах. Допитливий погляд фахівця-реставратора відкрив досі невідомі, але цілком імовірні речі. Перш за все спостерігається невідповідність розмірів існуючого іконостасу та надіконостасного склепіння. Центральна частина іконостасу не вміщалася під арку і тому була дещо вкорочена, а ікони пророчого ряду, що кріпляться на металевих стержнях, значно зігнуті (нахилені) в напрямку нави. Кінці несучої поперечної дерев’яної балки замуровані у бокові стіни, а ікони та різьба дияконських дверей значно давніші, ніж кін. ХІХ ст., коли будувалася церква.   Особливої уваги заслуговують ікони «празничкового» ряду іконостасу. За попереднім висновком реставратора Володимира Магінського на дерев’яні ікони старшого періоду наклеєне полотно, на якому написано ікони ХІХ ст. Це ж стосується також ікон намісного ряду (Ісуса Христа і Богородиці по обидва боки «Царських врат»). Враховуючи усі перераховані факти, можна припустити, що основна частина іконостасу та ікон виконана в період значно раніший, ніж дата побудови церкви, тобто може належати до старої дерев’яної церкви. Датування останньої, як і вказаного іконостасу (пізніше перемальованого у ХІХ-ХХ ст.) можна приблизно віднести досередини ХVІІІ ст., що відповідає і даті першої писемної згадці про цей населений пункт – 1734 р.   Версія науковців заповідника цілком відповідає історії, яка свідчить про те, що настоятель старого храму під час будівництва цегляної церкви категорично заборонив розбирати іконостас і престіл. Стару дерев’яну церкву поступово розбирали і частину дерев’яних конструкцій використали для будівництва дзвіниці. Для укріплення поставили її на дерев’яний підмурівок-фундамент. Інша частина дерева була продана селянам. Однак, через наполягання священика, існуючий іконостас довелося адаптувати до надвівтарної півциркульної арки, частково зменшивши його висоту та кут нахилу пророчого ряду ікон. Крім чудотворної ікони «Богородиці Одигітрії», існуючі образи могли бути поновлені, або повністю перемальовані в кінці ХІХ- ХХ ст.   Для остаточної перевірки викладеної гіпотези необхідне проведення спектрального та хімічного аналізу живопису іконостасу, хоча він, по всій вірогідності, повинен підтвердити викладене. Відтак, завдяки фахівцям, вдалося підтвердити давню легенду і попередньо датувати церковний іконостас серединою ХVІІІ ст. Переконаний, що храм стане джерелом для нових наукових відкриттів, а його старовинний дух скріплюватиме у вірі прихожан церкви. Руслан Підставка, старший науковий співробітник НЗ “Замки Тернопілля» <a href="http://narodne-slovo.te.ua/2012/01/26/davnya-lehenda-povyazana-z-tserkvoyu-sela-kobyllya-otrymala-naukove-pidhruntya/" target="_blank">Народне слово</a>

Меморіал на горі Лисоня як об’єкт пам’яткоохоронного реагування та суспільного захисту http://nter.net.ua/main/19841-memorial-na-gori-lisonya-yak-obyekt-pamyatkooxoronnogo-reaguvannya-ta-suspilnogo-zaxistu.html «Життя мертвих у пам’яті живих» – говорив давньоримський поет І тис. до н.е. Горацій. Культ могил полеглих героїв – це одна з найпозитивніших традицій збереження пам’яті про національне героїчне минуле. Адже безсмертним вважав давньокитайський філософ Лао-цзи тих, хто помер, але не забутий. Mon, 30 Jan 2012 11:50:00 +0200

Гора Лисоня – найвища височина в системі горбовидного пасма правого берега річки Ценівки (притоки Золотої Липи). Вона здіймається на висоту 399 м. й домінує над навколишнім прибережним оточенням. Ця гора – величний природний заказник, яка ще й доносить до нас сліди первісного людського життя. Тут у 1927 р. львівський археолог Юрій Полянський відкрив місця стоянок епохи пізнього палеоліту. Його колега, Ярослав Пастернак, ототожнив їх мешканців із мисливцями на мамонтів. У наступні роки планувалося продовжити польові дослідження в межах Лисоні, але, за нез’ясованих обставин, вони так і не проводилися. Названі ж пам’ятки закладалися в подальші радянські археологічні каталоги вже як шаблонні. Але найбільшою цінністю Лисоні є цінність меморіальна, яка проявляється у відтворенні історичної пам’яті іншого роду. В часи Першої світової війни беззаперечною і невмирущою славою покрили себе тут українські Січові стрільці. Це – як відтворена невмируща пам’ять. Пам’ять, яка живе в національній світоглядності, затухає під час пригнічення й отримує масовий вияв у часи відродження. Після завершення Першої світової війни та польсько-українських мілітарних зіткнень 1918-1920 рр. на землях Східної Галичини запанували пропольська політична та національно-ідеологічна концепції, які проявилися і в негативному ставленні до українських військово-меморіальних комплексів, зокрема місць бойових дій. Предметом міжнаціональних суперечок (чи, швидше за все, суперечок на рівні владні структури – українська громадськість) стала в 1920-1930-х рр. гора Лисоня.   <table border="0"> <tbody> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/1327874225_lysoniamape.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/thumbs/1327874225_lysoniamape.jpg" alt='Меморіал на горі Лисоня як об’єкт пам’яткоохоронного реагування та суспільного захисту' title='Меморіал на горі Лисоня як об’єкт пам’яткоохоронного реагування та суспільного захисту' /></a></td> </tr> </tbody> </table>   Фото надано Миколою Процівим 1 січня 1925 р. представниці Бережанської філії Союзу українок подали на затвердження проект Січового Меморіалу на згаданій горі. Проектований символічний пам’ятник було оформлено у вигляді почергово складених, повздовжно та поперечно, снарядних ящиків, на яких зверху вертикально поставлено розірваний снаряд, увінчаний тризубом. Та лише 6 серпня 1926 р. до воєводського уряду в Тернополі прийшов лист-відповідь зі Львова за підписом проф. Й. Піонтровського. У ньому зазначено: воєводське Управління консерваторське забракувало проект, мотивуючи це нібито невідповідністю пам’ятника «загальній природній естетиці». Пропонувалося, щоб новий варіант проекту відображав академічні мистецькі риси. А 17 серпня 1926 р. вищеозначене рішення було продубльовано з Тернополя до Бережанського повітового староства. Реальні ж підстави для відмови були, вважаємо, зовсім інші. Але Лисоня вже перетворилася на символ національного військового героїзму та невмирущої слави. І в такому меморіальному відтворенні важливу роль почали відігравати з середини 1920-х рр. представники Тернопільського воєводського та Бережанського повітового осередків «Товариства охорони воєнних могил». У 1927 р. насипаний за їх ініціативи меморіальний курган на Лисоні стає місцем всенародного святкування. Такий проект щорічного національного свята-реквіуму подається в 1929 році на розгляд сеймового засідання. У 1928 р. Н.Гірняк з пластунами, як керівник Тернопільського Пластового коша (і голова воєводської філії «Товариства охорони воєнних могил»), відвідали гору Лисоню. Близько 200 пластунів й пластунок слухали його розповідь про значимі події недавнього історичного минулого. Могилу на горі та могили січовиків у недалекому лісі прикрасили китицями польових квітів. А ввечері того ж дня у Бережанах відбувався великий концерт для громадянства, де Н. Гірняк виголосив вступне слово. Проблема збереження й патріо-тично-виховного використання меморіальних місць, наподобі Лисоні, була в центрі уваги представників інших осередків згаданого Товариства. Так, 8-9 червня 1930 рр. члени Підгаєцької повітової філії «Товариства охорони воєнних могил» організовували збір коштів, частина з яких мала бути використана на «поправу воєнних могил» (зокрема й на Лисоні). Про це свідчать листи до Підгаєцького повітового староства від 7 травня та 10 червня 1930 року. Одним з активних пропагандистів культу полеглих героїв був Лев Лепкий як один із співзасновників Товариства. У 1920-х рр. він декілька разів акцентує увагу в часописах на стан військових могильних й курганно-меморіальних комплексів й закликає до їх збереження, розуміючи під цим і показовий рівень цивілізаційності нації. Пророче звучать його слова: «Народ, який зберігає в своїй країні історичні сліди, які б вони не були і якого б не були походження, виявляє велику культуру в очах кожного чужинця і, навпаки, де це не діється, там ця некультурність відразу впадає в очі». Слід також зазначити, що Л.Лепкий особисто розробляв ескізи пам’ятників на могили загиблих, зокрема в с.Семиківці (Теребовлянщина); а проект пам’ятника у Винниках мав задум, надзвичайно подібний до пропонованого членкинями Бережанської філії Союзу українок для меморіалу на Лисоні. Як бачимо, напрошуються, чіткі аналоги. Національно-символічним смисл Лисоні сприймався й іншими українськими патріотичними силами краю. Зокрема, члени організації «Юнацтва» ОУН на Зелені свята проводили масові урочистості біля стрілецької могили на горі. Гімназисти проводили збір грошей на побудову пам’ятника й каплиці. У цьому активну участь брали такі в майбутньому відомі особистості, як Ярослав Скасків, Степан Голяш, Іван Швак, Осип Дяків, Мирослав Кушнір. Вони також організовували молодіжні походи на Лисоню й до стрілецького цвинтаря у с.Посухів, який почали зводити у 1931 р. за проектом інженера Мацілинського. Подібна діяльність викликає протест польської адміністрації, яка сприймала цей всенародний ажіотаж навколо могили-символу як політично-небезпечний. Адже прославляється героїка недавнього минулого, в результаті чого народна пам’ять поновлює національно-усвідомлюючі фактори. А це протирічило пропольським політичним та адміністративно-територіальним концепціям. Зокрема, під час одного з виходів тернопільських пластунів, очолюваних Н.Гірняком, на Лисоню, поліція намагалася їх заарештувати.   Негативне ставлення до меморіалу на Лисоні – як символу національного духу – мало й своє варварсько-практичне відображення. Протягом 1929-1930 рр. могилу декілька разів розкопували. Про такі цинічні факти не один раз публікувалися замітки в часописі «Новий час». І це було поштовхом до більш активних протестів української сторони, зокрема на рівні сенатських дебатів. Профанаційовану могилу і хрест на ній постійно відновлювали. Так, протягом листопада 1930 р., факти свідчать про три випадки нищення хреста на могилі-символі Січового стрілецтва. Вони були підставою для судових позовів посла Володимира Целевича та бережанського адвоката, знаного в регіоні суспільно-політичного та культурного діяча Володимира Бемка. Українська спільнота відновлювала могилу, ставила новий хрест. Але ненадовго. Меморіальна могила на горі Лисоня була постійним об’єктом польсько-українських зіткнень і в подальші роки. Повне її осквернення прийшло з утвердженням на західноукраїнських землях радянської адміністративної системи. Такі ж проблеми переживав і січовий цвинтар у с. Посухів. Гора Лисоня – це не тільки історична традиція мілітарної слави українства, але й показник національного (народного) ставлення до героїчних сторінок минулого та діяльності зі збереження їх слідів і пам’яті. Події навколо Лисоні 1920-1930-х рр. показали нам позитивні приклади такого ставлення, збереження та охорони (навіть в доволі екстремальних політичних умовах). Залишається надіятися, що в умовах українського державницького сьогодення відношення до пам’яті минулого буде таким ж усвідомленим і патріотично-вивіреним. Володимир Парацій, завідувач науково-дослідного відділу ДІАЗ у м. Бережани <a href="http://info.berezhany.net/index.php?option=com_content&view=article&id=694:2012-01-27-14-15-29&catid=39:politics&Itemid=147" target="_blank">Береж Інфо</a>

Археологічні знахідки Тернопілля http://nter.net.ua/main/19840-arxeologichni-znaxidki-ternopillya.html Ніби жартуючи з дослідниками, її величність історія на початку минулого року піднесла науковцям ДП “Подільська археологія” сюрприз: неподалік села Мильне Зборівського району вони натрапили на могильник Висоцької культури. А восени, ніби символічно завершуючи рік, у Бережанах археологи натрапили на поховання періоду Пшеворської культури. Mon, 30 Jan 2012 11:30:00 +0200

Детальніше про цьогорічний археологічний сезон розповів директор ДП “Подільська археологія” Богдан СТРОЦЕНЬ.   – Ця пам’ятка археології дуже цікава і багатошарова: є пам’ятки кам’яного віку, зустрічаються і більш пізні матеріали – від періоду Висоцької культури (І-а половина І тис. до н.е.) до перших – уже нашої ери. Тут знайдено житла і господарські об’єкти, могильник часів Висоцької культури (І-а половина І тис. до н.е.) і пшеворське поховання зі зброєю – мечем.   Пшеворська культура – це рубіж нашої ери. Відтак мечу приблизно 2 тисячі років, попередньо визначили дослідники. У них існував звичай, підкреслив науковець, коли ховали померлого, щоб покійник не міг зашкодити живим (а зброю на той світ обов’язково потрібно було дати померлому, тобто покласти поруч), зброю пошкоджували так, що нею неможливо було скористатись, наприклад, як у даному випадку, коваль зігнув меч вчетверо! Це був звичайний двосторонній меч довжиною приблизно 90 см-метр, викуваний зі сталі та заліза за спеціальною технологією. Загалом на Тернопільщині відомі майже 10 поховань пшеворської культури, серед них є і поховання зі зброєю, у тому числі і з мечами, зокрема, на Збаражчині. Також поруч ставили посуд із їжею, прикраси.   Чи характерна культура для Тернопільщини? – цікавлюсь.   – Одні дослідники припускають, що це слов’янська культура. За протилежною версією це було германське плем’я вандалів, тих самих, які руйнували пам’ятки мистецтва, – пояснює Богдан Степанович. – Територія Західної України, в тому числі Тернопільщина, належала до контактної зони: тут були і слов’яни (пшеворська культура – це її східна околиця), і германці, і фракійці. Тому знахідок багато, однак сьогодні важко визначити питому вагу того чи іншого етносу на нашій території у ті часи. Мечі клали, напевне, тільки чоловікам біля горщика з рештками померлого. Ці племена спалювали трупи, тобто проводили кремацію, тому не завжди вдається встановити стать померлого. Виявлені на території Тернопільщини поховання, скоріше за все, належать воїнам, тому що на наших землях не виявлено поселень пшеворської культури. Є одне на Збаражчині, і то під знаком питання, хто там жив.   Знайдені поховання дозволяють археологам говорити, що по території Тернопільщини просувались озброєні загони воїнів-вандалів, пшеворців. Вони розвідували нові території, відтак могли виникати сутички із місцевими племенами. Загиблих воїнів і поховали. Цікаві знахідки виявили працівники «Подільської археології» на території Теребовлянському замку, де знайдено унікальну кахельну плитку.   Цікаві матеріали дали розкопки трипільського поселення на Борщівщині, у кар’єрі біля села Збручанське, де знайдено житла, кераміку трипільської культури. – Цього року нам вдалося зберегти великий прошарок інформації про історію нашого краю, – просто підсумовує рік важкої, напруженої праці Богдан Строцень.   Археологи знову стали лідерами. 22 грудня у Київському конгрес-холі Торгово-промислової палати України відбулась урочиста церемонія нагородження Лідерів вітчизняної економіки. Уже вдруге до п’ятірки переможців потрапило і ДП «Подільська археологія» у номінації «Дослідження і розробки в галузі суспільних наук».   «Переможців Національного бізнес-рейтингу визначають за декількома критеріями на підставі даних державних органів статистики, – розповів директор ДП « ОАСУ Подільська археологія» Богдан Строцень. – Відтак за кожну позицію нараховуються бали». Система рейтингування є чіткою, прозорою та виключає участь випадкових підприємств чи навіть аутсайдерів. Тим більше, що цього року у Національному бізнес-рейтингу взяв участь Всеросійський бізнес-рейтинг. На перспективу це відкриває додаткові можливості переможцям налагодити контакти з представниками кращих підприємств Російської федерації.   ДОВІДКА. Пшеворська культура – археологічна культура, що визначає залізний вік на території Польщі та Західної України. Культура існувала приблизно 600 років з 200 до РХ до 400 після РХ. Її ареал – центральна і південна Польща: верхів’я ріки Одра (Сілезія), горішня і середня Вісла (Мала і Велика Польща); Східна Словаччина (Південна Лемківщина); горішня Тиса (українське Закарпаття і Мармарощина); горішній Дністер (Галичина). Пшеворська культура на території України датується І-ІІІ ст. н. е. Культура кулястих амфор – археологічна культура епохи пізнього енеоліту, що існувала на території Дніпровського Правобережжя та межиріччі Пруту і Серету в 3 тисячоліття до н. е, повідомляє сайт <a href="http://www.0352.com.ua/admin/news/%E2%80%9C%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%B0%D1%80%D1%85%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%97%E2%80%9D" target="_blank">“Подільської археології”</a>.

Як святкували День Злуки у Бучачі у 1919 році http://nter.net.ua/main/19668-yak-svyatkuvali-den-zluki-u-buchachi-u-1919-roci.html 22 січня українці відзначають День соборності України. Саме в цей день 1919 році на Софійському майдані в Києві було проголошено Акт воз’єднання Української Народної Республіки (УНР) й Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Tue, 24 Jan 2012 12:10:00 +0200

Ця подія у 1919 році мала урочисте святкування і в Бучачі. Степан Дякун, уродженець с. Зелена Бучацького району, згадує цей день, який відбувся 93 роки тому:   “Пригадую собі велике свято в Бучачі: 22 січня 1919 р. злуки українських земель. Відбулося воно на ринку. При самій стіні ратуші, від західної сторони, поставили престіл. Того дня процесія вийшла з церкви оо. Василіян на ринок. Почалася відправа. Були й проповіді: говорив священик, а по нім якийсь старший світський чоловік. По цім говорив якийсь отаман, що був гарно вбраний у козацький однострій, сидів на білому коні. Почесна сотня давала сальву. Співав хор, яким дириґував брат Йосафат Рогатинський ЧСВВ, родом із Білявинець. Того усього я, як чотирнадцятилітній хлопець не міг зрозуміти. Але для мене – так я думав – це було велике свято, бо такого великого свята я ще не бачив”.   <a href="http://buchachnews.com/yak-svyatkuvaly-den-zluky-u-buchachi-u-1919-rotsi.php" target="_blank">Історично-мемуарний збірник “Бучач і Бучаччина”</a>

Тернопільщина відзначає 100-річчя провідника ОУН Ярослава Стецька http://nter.net.ua/main/19540-ternopilshhina-vidznachaye-100-richchya-providnika-oun-yaroslava-stecka.html Відзначатимуть 100-річчя від дня народження провідного діяча Організації української націоналістів Ярослава Стецька у Тернополі 19 січня. Thu, 19 Jan 2012 14:10:00 +0200

Традиційно, цього дня у нашому місті вшановують пам’ять відомої особистості, розповідають молоді про його внесок у розвиток незалежної України та проводять щорічні урочисті академії. Проте цього року про Ярослава Стецька не тільки розкажуть, а ще й покажуть унікальне відео.

Коли у Тернопільському замку всіх городян муштрували http://nter.net.ua/main/19414-koli-u-ternopilskomu-zamku-vsix-gorodyan-mushtruvali.html Чіткі правила оборони затвердив для перших тернополян у XVI ст. власник міста граф Ян Амор із Тарнова. Магнат зобов’язав городян платити по два золотих пушкареві, а комірників, орендарів житла - по одному золотому. Sun, 15 Jan 2012 18:10:00 +0200

<img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/1326624753_1092983.jpg" border="0" alt="" align="left" />“Ми звели тут замок, придатний для їх захисту і належної та необхідної оборони. Оснастивши його всім тим, що, як вважається, стосується захисту, надійно і безпечно його укріпили, щоб в ньому можна було чинити опір віковічним ворогам цих земель: чи то татарам, чи то іншим, котрі бува прийдуть", читаємо у привілеї, який видав власник міста у 1550 р. У запасі громади — 40 ядер Мала бути в укріпленнях і залога. Та вже через майже 120 років ситуація виглядала по-іншому. Ні-ні! Замок у жодному разі не занедбали. Але до того, як свідчить “Інвентар міста Тернополя”, написаний у березні 1672 р., вже йшло. Причому часи були неспокійні - турки готувалися до масштабного походу на Поділля.   Отож, перед нападом орди у Тернопільському замку стояли чотири гармати, ще одна гармата - мортира, інша - баба. Приберегли для відбиття нападу ворогів ще й 13 гаківниць, 20 мушкетів, чотири бочки пороху, набої до них і метал для їх виготовлення. Гарматних ядер лежало 40. Здавалось би, що оборонятися можна довго. Та тільки султан Мехмет IV привів із собою військо у сотні тисяч бійців. А безпосередньо під Тернопіль прийшли десятки тисяч. Офіційно гайдуків, тобто охоронців, у нашому місті в березні 1672 р. було семеро. Відомі навіть їхні імена - Василь, Шарков, Карпо, Дубас, Андрій, Вовк та Василь Петриківський. І вони були не тільки сторожами - пильнували за спокоєм адміністрації, а й “завжди свій порядок до військових послуг мали, готові були завжди туди іти, куди їм від Його Мосці пана дідича наказ прийде", подано в інвентарі. На муштру — зі своїм порохом “Оскільки, з одного боку, ми тут вже подбали про цих людей і з Божою допомогою, скільки буде наших сил, маємо намір дбати, щоб їм можна було мешкати в своїх оселях без жодного страху і тривоги, то ми не хотіли оминути і того, що стосується укріплення і усталення їхнього мешкання, а тому дали їм закони і постанови, якими вони могли б і життя уряджати, і звичаїв дотримуватись, і праведно та благочестиво у доброму правлінні і в належному виконанні своїх повинностей та обов'язків жити,” продовжував у привілеї 1550 р. граф Ян із Тарнова.   Відтак прості жителі міста повинні були теж дбати про оборону. Виразом такого підходу став обов’язок городян проходити муштру. “Муштру ці ж євреї рівно з міщанами повинні відбувати, з мушкетом певним ставати, кулями - скільки потрібно, гнотів і пороху маючи", читаємо далі в інвентарі. За неявку на такі навчання призначали штраф у розмірі трьох гривень. Ці гроші спрямовували на потреби замку, а начальником - суперінтендантом - ополченців мав бути війт, у ті часи Ілля Карчевич. До слова, євреїв у документі згадали не просто так, а через те, що вони насправді мали чималу автономію у порівнянні з християнами - навіть окремі суди. І все ж тернопільські євреї змушені були також щорічно купувати порох для замку.   <a href="http://20minut.ua/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8F/news/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B8-%D1%83-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D0%B7%D0%B0%D0%BC%D0%BA%D1%83-%D0%B2%D1%81%D1%96%D1%85-%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%8F%D0%BD-%D0%BC%D1%83%D1%88%D1%82%D1%80%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8-10215361.html" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Нові знахідки «Подільської археології» http://nter.net.ua/main/19396-novi-znaxidki-podilskoyi-arxeologiyi.html Ніби жартуючи з дослідниками, її величність історія на початку цього року піднесла науковцям держпідприємства «Подільська археологія» сюрприз: неподалік села Мильне Зборівського району вони натрапили на могильник Висоцької культури. А восени, ніби символічно завершуючи рік, у Бережанах археологи натрапили на поховання періоду Пшеворської культури. Водночас на Хмельниччині тернопільські дослідники зробили унікальні знахідки. Детальніше про розкопки в сусідній області та загалом про цьогорічний археологічний сезон розповів директор ДП «Подільська археологія» Богдан Строцень. Sat, 14 Jan 2012 16:47:00 +0200

– Цього року ми провели широкомасштабні розкопки в чотирьох населених пунктах: біля Хмельницького та Сатанова – рятівні на місці будівельних робіт, відтак врятували пам’ятки археології, – зазначив директор ДП «Подільська археологія» Богдан Строцень. – У двох інших, також на Хмельниччині (у Старосинявському та Волочиському районах) провели розкопки двох гробниць, що належать періоду кулястих амфор.   Характерно, що у Старосинявському районі про знахідку повідомили місцеві жителі. Під час оранки плуг зачепив верхню могильну плиту, люди розчистили її і трохи відсунули. Побачивши давнє поховання, одразу повідомили спеціалістів. Відомий археолог зізнався, що такий вчинок приємно здивував учених. За результатами досліджень гробниць у наступному 2012 році буде видано монографію.   Не менш цікаві знахідки зробили археологи восени у Бережанах, на місці будівництва об’їзної дороги. Дослідження тут розпочато ще у 2008 році, однак і цьогоріч не були закінчені.   – Ця пам’ятка археології дуже цікава і багатошарова: є пам’ятки кам’яного віку, зустрічаються і більш пізні матеріали – від періоду Висоцької культури (І-а половина І тис. до н.е.) до перших – уже нашої ери, – продовжує Богдан Степанович. – Тут знайдено житла і господарські об’єкти, могильник часів Висоцької культури (І-а половина І тис. до н.е.) і пшеворське поховання зі зброєю – мечем.   Пшеворська культура – це рубіж нашої ери. Відтак мечу приблизно 2 тисячі років, попередньо визначили дослідники. У них існував звичай, підкреслив науковець, коли ховали померлого, щоб покійник не міг зашкодити живим (а зброю на той світ обов’язково потрібно було дати померлому, тобто покласти поруч), зброю пошкоджувала так, що нею неможливо було скористатись, наприклад, як у даному випадку, коваль зігнув меч вчетверо! Це був звичайний двосторонній меч довжиною приблизно 90 см-метр, викуваний зі сталі та заліза за спеціальною технологією.   Загалом на Тернопільщині відомі майже 10 поховань пшеворської культури, серед них є і поховання зі зброєю, у тому числі і з мечами, зокрема, на Збаражчині. Також поруч ставили посуд із їжею, прикраси.   Чи характерна культура для Тернопільщини? – цікавлюсь.   – Одні дослідники припускають, що це слов’янська культура. За протилежною версією це було германське плем’я вандалів, тих самих, які руйнували пам’ятки мистецтва, – пояснює Богдан Степанович. – Територія Західної України, в тому числі Тернопільщина, належала до контактної зони: тут були і слов’яни (пшеворська культура – це її східна околиця), і германці, і фракійці. Тому знахідок багато, однак сьогодні важко визначити питому вагу того чи іншого етносу на нашій території у ті часи.   Мечі клали, напевне, тільки чоловікам біля горщика з рештками померлого. Ці племена спалювали трупи, тобто проводили кремацію, тому не завжди вдається встановити стать померлого. Виявлені на території Тернопільщини поховання, скоріше за все, належать воїнам, тому що на наших землях не виявлено поселень пшеворської культури. Є одне на Збаражчині, і то під знаком питання, хто там жив.   Знайдені поховання дозволяють археологам говорити, що по території Тернопільщини просувались озброєні загони воїнів-вандалів, пшеворців. Вони розвідували нові території, відтак могли виникати сутички із місцевими племенами. Загиблих воїнів і поховали.   Цікаві знахідки виявили працівники «Подільської археології» на території Теребовлянському замку, де знайдено унікальну кахельну плитку.   Цікаві матеріали дали розкопки трипільського поселення на Борщівщині, у кар’єрі біля села Збручанське, де знайдено житла, кераміку трипільської культури.   – Цього року нам вдалося зберегти великий прошарок інформації про історію нашого краю, – просто підсумовує рік важкої, напруженої праці Богдан Строцень.   Археологи знову стали лідерами   22 грудня у Київському конгрес-холі Торгово-промислової палати України відбулась урочиста церемонія нагородження Лідерів вітчизняної економіки. Уже вдруге до п’ятірки переможців потрапило і ДП «Подільська археологія» у номінації «Дослідження і розробки в галузі суспільних наук».   «Переможців Національного бізнес-рейтингу визначають за декількома критеріями на підставі даних державних органів статистики, – розповів директор ДОЧП «Подільська археологія» Богдан Строцень. – Відтак за кожну позицію нараховуються бали».   Система рейтингування є чіткою, прозорою та виключає участь випадкових підприємств чи навіть аутсайдерів.   Тим більше, що цього року у Національному бізнес-рейтингу взяв участь Всеросійський бізнес-рейтинг. На перспективу це відкриває додаткові можливості переможцям налагодити контакти з представниками кращих підприємств Російської федерації.   Жанна Попович ДОВІДКА   Пшеворська культура – археологічна культура, що визначає залізний вік на території Польщі та Західної України. Культура існувала приблизно 600 років з 200 до РХ до 400 після РХ. Її ареал – центральна і південна Польща: верхів'я ріки Одра (Сілезія), горішня і середня Вісла (Мала і Велика Польща); Східна Словаччина (Південна Лемківщина); горішня Тиса (українське Закарпаття і Мармарощина); горішній Дністер (Галичина).   Пшеворська культура на території України датується І-ІІІ ст. н. е.   Культура кулястих амфор – археологічна культура епохи пізнього енеоліту, що існувала на території Дніпровського Правобережжя та межиріччі Пруту і Серету в 3 тисячоліття до н.е.   <a href="http://gazeta1.com/index.php/uk-UA/78-zt-slideshow/1645-vandali-zginali-mechi-mov-papir" target="_blank">Номер один</a>

Тернополянин створив 3d макет Парафіяльного Костелу http://nter.net.ua/main/19474-ternopolyanin-stvoriv-3d-maket-parafiyalnogo-kostelu.html Тернополянин  Віктор Олександрович Хара (нащадок маріупольських греків), професійний перекладач, завершує розробку віртуального макету зруйнованого у 1954-56 роках, Парафіяльного собору Пресвятої Діви Марії Неустанної Помочі, на місці якого зараз знаходиться ЦУМ (бульвар Шевченка,12). Є надія, що після завершення роботи, кожен бажаючий зможе в повній мірі оцінити втрачену одну із найкрасивіших пам’яток старого Тернополя. Tue, 10 Jan 2012 16:10:00 +0200

А ще автор проекту сподівається, що таки знайдуться меценати готові відродити архітектурну окрасу Тернополя.   <table border="0"> <tbody> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/1326801366_kostel_3d.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/thumbs/1326801366_kostel_3d.jpg" alt='Тернополянин створив 3d макет Парафіяльного Костелу' title='Тернополянин створив 3d макет Парафіяльного Костелу' /></a></td> </tr> </tbody> </table>   Інтерв'ю з Олександром Харою можна прочитати на сайті <a href="http://tarnopol.te.ua/">http://tarnopol.te.ua</a>   Коротко про Парафіяльний костел   Місце розташування: первинно містився на перехресті вулиць Руської і Міцкевича (сучасного бульвару Шевченка) Архітектор: Теодор-Мар'ян Тальовський Скульптор: Яніна Рейхарт Інженер: Стефан Навговф Початок будівництва: 1904 Кінець будівництва: 11 листопада 1908 року Зруйновано: 1954 Вартість робіт: близько 430 000 корон Стиль: неоготика Принележність: РКЦ

На греблі Тернопільського ставу стояли чотири млини http://nter.net.ua/main/19241-na-grebli-ternopilskogo-stavu-stoyali-chotiri-mlini.html Майже від заснування Тернополя існує дамба нашого Ставу. Причому протягом віків вона та її околиці дуже сильно змінювалися. Sat, 07 Jan 2012 21:00:09 +0200

“Наша воля така, щоб городяни зобов’язані були до направлення половини греблі... великого ставу нашого, також половини упусту, не менше другої половини лотків і прірви, якою вода під час спускання ставу витікає, яку ті ж міщани коли потреба буде, направлятимуть, і про що мають пильно старатися”, писав у 1550 р. засновник і перший власник міста граф Ян Амор із Тарнова. Тернополянам дозволяли ловити рибу у водоймі, але власником її залишався саме Тарновський. Гребля, наскільки можна бачити зі старих планів та карт нашого міста, завжди була в одному і тому ж місці. Конструкцію постійно ремонтували, тим паче, що вона зазнавала руйнувань під час нападів, наприклад татарських. Через споруду, як і тепер, проходила дорога, про яку маємо згадку навіть із 1671 р.   <img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/1325962799_1092747.jpg" border="0" alt="" align="left" />“Дня 28 листопада з Тернополя по довгій греблі, що починається, напевно, за 800 чи 900 кроків на захід й тягнеться через озеро й болота, аж до рівних чорних грунтів, із розкиданими тут і там калюжами...”, описав мандрівник Ульріх фон Вердум свій виїзд із нашого міста у західному напрямку. Нотатка іноземця - коротенька. Але її доповнює “Інвентар міста Тернополя”, зроблений наступного року. Цей документ подає, що вздовж дамби діяли аж чотири млини, перший із яких стояв при міській брамі і мав чотири млинарські камені. Працював там чоловік, якого називали Литвинець - невідомо, чи це саме прізвище. Автор інвентаря ретельно записав, які податки мельник платив місту і те, що він повинен був навіть відпрацьовувати повинність на замку із своєю сокирою. Литвинець, до речі, годував свиней, які йому давали із панського господарства. У другому млині на дамбі, теж неподалік Надставної церкви, працював мельник Федір. Керівниками у третьому і четвертому млинах були відповідно Семен Секрета і Лукаш Стасів. І всі платили податки на користь власника міста - вода ж то текла із його водойми.   Протягом XVIII-XIX століть наша гребля, здається, нічим не відзначилася. На її закінченні зі сторони Надставної церкви збирали в’їзне мито - тут проходила межа Тернополя. Мито скасували у 1904 р. А вже у 1914 р. греблею пройшлися вояки російської царської армії, які окупували Галичину. У 1917-му - німецькі та австрійські солдати, у 1939-му - вже радянські, а в 1941-му - знову німці. Тернопільський історик Олександр Семенів навіть віднайшов в архівах світлину, як німці саме марширують дамбою. Показово, що дорожні написи на ній подані вже німецькою. У 1944 р. гребля зазнала руйнувань під час боїв за місто. Але вона береглася. “З лівого боку, у низині біля річки, тулилися хати, а за ними - сліди торфорозробок. Зникли вони, коли поширювали вулицю у районі греблі... У кінці 50-х - на початку 60-х років ХХ століття від моста греблею аж до Середньої церкви тягнувся бульвар. Ліквідували його під час будівництва тролейбусної лінії,” пише краєзнавець Любомира Бойцун у книзі “Тернопіль у плині літ”. Щодо приватних будинків на місці сучасного парку “Топільче”, то у місті ще живуть люди, яким довелося там мешкати. - Це було у 1956 році. Ми переїхали із Козівського району у Тернопіль, бо у селах саме “зав’язували” колгоспи. А батько був фотографом, - розповів кореспонденту теперішній житель мікрорайону “Східний” Мирослав Верениця. Чоловік досі береже світлину, на якій він малим хлопцем стоїть у човні на Сереті, у місці, поблизу теперішніх “водяних млинів”. Тепер дамбу асоціюють переважно із вкритою бруківкою дорогою і можливістю прогулятися вздовж Ставу. Про те, що міст на ній до кінця 1960-х був дерев’яним, уже й мало хто згадує. До слова, сучасна гребля - найвища за всю історію міста, а відтак і Став займає найбільшу площу.   <a href="http://20minut.ua/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8F/news/%D0%9D%D0%B0-%D0%B3%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%BB%D1%96-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%83-%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%8F%D0%BB%D0%B8-%D1%87%D0%BE%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%B8-%D0%BC%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B8-10214993.html" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Доступні, але не розвідані архівні фонди про Почаївську обитель http://nter.net.ua/main/19148-dostupni-ale-ne-rozvidani-arxivni-fondi-pro-pochayivsku-obitel.html 8213 справ містить у собі один із найоб’ємніших та найчисельніших фондів Державного архіву Тернопільської області — фонд №258 “Духовний собор Почаївської лаври”. Тільки описи його займають чотири томи. Tue, 03 Jan 2012 11:51:00 +0200

“Понад вісім тисяч документів, що описані в трьох описах, є важливими джерелами історії української святині в основному впродовж перших десятиліть XVII ст. і до 1939 р.”, — йдеться в огляді документів цього архівного фонду — машинописі, який підготувала начальник відділу інформації та використання документів держархіву Стефанія Коваль.   Формування Фонду №258 почалося з того, що у 1952 р. із Віленського архівного відділу МВС Литовської РСР у Тернопіль передали 7217 одиниць збору і 75 кг розсипу документів 1712-1925 рр. У 1955 р. із них 2916 справ здали на макулатуру. Ще 63 одиниці збору із Литви передали у Тернопільський архів у 1963 р.       “Ці документи чекала дещо краща доля, вони не зазнали таких непоправних втрат, із них в основному сформовано опис №3. У справі фонду висловлене твердження, що справи, передані із Литви, були вивезені із Варшави під час німецької окупації”, — подає згаданий огляд фонду №258.   Поповнювався фонд про Почаївську обитель і документами зі Львова: у 1959 р. звідти передали одну справу, а наступного року — 1285 справ і 8 кг розсипу. Датування цих джерел — 1557-1939 рр.   Як розповідають тернопільські архівісти, найдавніші документи Почаївського монастиря знищили під час облоги Батурина 1709 р. Туди їх вивіз гетьман Іван Мазепа, побоюючись, що обитель пограбують вояки шведського короля Карла ХІІ.   І все ж, незважаючи на втрати, фонд №258 дає змогу досліджувати всі сторони життя монастиря та й загалом Волині — не тільки релігію і культуру, а й економічні відносини і політику.   Дозволяють архівні справи також критично аналізувати численні міфи, якими обросла історія однієї з найбільших святинь України. Приміром, у справах №№ 1165 і 1166, що в описі №3 збереглася інформація про пожертви Анни Гойської. Є документи і про відомий чи не кожному паломнику із картини в Успенському соборі Почаївської лаври сюжет — дружина Андрія Фірлея раптово захворіла, після того, як її чоловік пограбував монастир, забрав звідти ікону, а сама вона заради розваги вдягла священичі ризи. Про судові тяганини обителі зі спадкоємцями А. Гойської Фірлеями, Тарнавськими та іншими поміщиками, як подає огляд фонду, йдеться у справах Опису №1: 2, 3, 4, 6, 11-15, 17, 20, 2386, 2387, Опису №2: 6, 29, 43, 56, 90, 106, Опису №3: 43, 48, 664, 1164, 1168-1175, 1185-1188, 1202-1204, 1209, 1211, 1215, 1217, 1220, 1221, 1223, 1225, 1235.   <table border="0"> <tbody> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/1325543575_articleimages_46131_klyatva-1831.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/thumbs/1325543575_articleimages_46131_klyatva-1831.jpg" alt=' Доступні, але не розвідані архівні фонди про Почаївську обитель' title=' Доступні, але не розвідані архівні фонди про Почаївську обитель' /></a></td> </tr> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/1325543557_articleimages_46131_firlej.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/thumbs/1325543557_articleimages_46131_firlej.jpg" alt=' Доступні, але не розвідані архівні фонди про Почаївську обитель' title=' Доступні, але не розвідані архівні фонди про Почаївську обитель' /></a></td> </tr> </tbody> </table>   І хоч уже минуло 20 років незалежності України, малодослідженими є ті справи фонду №258, які стосуються василіанського періоду історії Почаївського монастиря. Тож не дивно, що навіть чутливі до цього питання депутати Тернопільської облради, коли справа заходить про святиню, зупиняються на її “православності”. Це — інша сторона “медалі”. Згадаймо, що й митрополит Іларіон (Огієнко) писав “Уніятський період Почаївської друкарні — це період її найбільшої слави, хоч служила вона лише частині українського народу”. Про те, що історія не знає умовного відмінка, навчають, здається, у кожному вузі. І все ж, сумнівів немає — якби світлої пам’яті митрополит мав доступ до документів, які зараз зберігають у фонді №258 Держархіву Тернопільської області, він би мав підстави для зміни своєї думки. Бо ж самі джерела свідчать, друкували василіяни книги не тільки для унійної церкви, а й для своїх православних братів та старообрядців. Діяльності монастирської, а потім і лаврської друкарні стосуються 130 справ Опису №1, 29 справ Опису №2 і 9 справ Опису №3. Це — не тільки інформація про роботу підприємства, а й переліки найменувань виданих книг.   <table border="0"> <tbody> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/1325543478_articleimages_46131_vyd_na_okolyci_z_terasy_pochaiivs27koii_lavry_by_shevchenko.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2012-01/thumbs/1325543478_articleimages_46131_vyd_na_okolyci_z_terasy_pochaiivs27koii_lavry_by_shevchenko.jpg" alt=' Доступні, але не розвідані архівні фонди про Почаївську обитель' title=' Доступні, але не розвідані архівні фонди про Почаївську обитель' /></a></td> </tr> </tbody> </table>   “Збереглася особливо цінна справа, що стосується перебування Т. Шевченка, як члена графічної комісії, у 1846 р. на Волині. Це дозвіл на змалювання видів лаври та околиць Почаєва, а також клопотання про сприяння художникові у збиранні фольклору та описуванні старожитностей (Опис №1, Справа №1312)”, — розповідають у Тернопільському облархіві.   Зрештою, документи Фонду №258 є багатою джерельною базою не тільки про обитель, а й для дослідження, наприклад, геральдики, сфрагістики і навіть історії паперу.   Володимир Мороз, <a href="http://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/46131/" target="_blank">risu</a>

Чому Новий рік святкують 1 січня і звідки взявся Дід Мороз http://nter.net.ua/main/19106-chomu-novij-rik-svyatkuyut-1-sichnya-i-zvidki-vzyavsya-did-moroz.html Новий рік в тому вигляді і з тим змістом, що ми знаємо, - досить молоде свято. У давні часи - це було зовсім інше торжество. Християнство серед вплинуло на формування відомого нам Нового року. Sun, 01 Jan 2012 13:10:42 +0200

Як з'явилося відоме нам свято? В древній Русі і в більшості країн стародавнього світу, Новий рік святкували в період, що припадає на березень. Це й зрозуміло: початок весни, відродження життя, початок сільськогосподарських робіт. У 13-14-му столітті новоліття перенесли у візантійський приклад на 1 вересня. Треба сказати, що в цьому теж є своя логіка. Справа в тому, що в цей період є зриме підведення підсумків року - це збір врожаю, який як би ставить крапку річного циклу. З цього моменту починається підготовка до нового врожаю. До того ж з точки зору оподаткування краще часу для закриття фінансового року не знайти. Цієї логіки, до речі, дотримується і Біблія, що в ряді інших свят наказувала ізраїльському народу на новорічні свята з нагоди збору врожаю. Це було так зване свято Труб.   Чому ж Новий рік перейшов на зиму? Римський імператор Юлій Цезар провів календарну реформу і переніс новоліття на початок місяця, названого на честь дволикого бога Януса, на наше 1 січня. З тих пір західна частина Римської Імперії, а після її розпаду - багато західних країн так і святкують Новий рік взимку.   Які були мотиви у Цезаря - сказати важко, але в християнській Європі, звідки зимові свята в 1700 році запозичив російський імператор Петро Перший, відбулися християнські осмислення новоліття в річному циклі. Справа в тому, що є одна подія, яка в європейській культурі сприймається як поворотна для історії світу - це Різдво Христове. З 6-го століття західні християни, а тепер уже і весь світ веде літочислення саме від року народження Христа.   Треба, звичайно, нагадати, що у зв'язку з досить пізнім осмисленням хронології у зазначеному ключі (від народження Христа пройшло більше 500 років) і відсутності такої науки, як археологія, помилка з обчисленням року народження Спасителя. Майже напевно Христос народився не в першому році нашої ери, а десь в четвертому до нашої ери. Але для християн важлива не точність, а сама символічність - роки відраховуються від знаменної біблійної події. Схожа історія сталася і з датою народження Христа. За найдавнішими переказами, народився Спаситель взимку в другій половині грудня - першій половині січня за нашим календарем. В 4 столітті в Римській Імперії Різдво Христове було закріплене за конкретною датою - 25 грудня, щоб замінити собою язичницьке свято - день сонця. Так от, найближчий місяць, з якого можна відзначити новий рік - це січень, і це теж дуже символічно.   Звичайно, справедливо і те, що сам Петро Перший змінив календар аж ніяк не з релігійних мотивів. Однак схожа з викладеної вище логіка була представлена народу придворним архієреєм того часу Феофаном Прокоповичем. Він говорив про те, що християнам більше личить вести літочислення від народження Христа і Новий рік відзначати від тієї ж події, ніж користуватися старозавітною або сільськогосподарською логікою.   Після революції 1917 року Відомо, що в 20-х роках минулого століття святкування Різдва і Нового року були заборонені радянською владою, а святкова ялинка була оголошена релігійним пережитком. Проте вже в 1936 році під приводом турботи про дітей спеціальним указом було дозволене свято Нового року, у якому передбачалося проводити знайомі нам театралізовані "новорічні ялинки" для дітлахів. Головними знаками святкування стали новорічна ялинка і північне застілля. І те й інше було введено на Русі наказним порядком ще Петром Першим. Природно, зовсім зникла церковна складова у вигляді новорічного молебню і осмислення свята у світлі Різдва Христового. Додалися сюди і елементи святкування Різдва. Йдеться насамперед про новорічні подарунки і Діда Мороза.   Важливою зміною треба визнати і те, що зараз Різдво Христове святкується після Нового року, на Різдвяний піст, а не на веселі святочні гуляння. Причина цього всім відома - це перехід держави на більш точний григоріанський календар і відмова від такого переходу з боку Російської Православної Церкви. Добре це чи погано - це тема іншої думки. Для нас важливий сам факт, що ті люди, що довіряють Церкві, змушені так чи інакше співвідносити святкування новоліття з церковними рекомендаціями про дотримання Різдвяного посту.   Західна традиція подарувала Русі звичай різдвяних подарунків дітям, що виникає з життєпису святителя Миколи Чудотворця, іменованого Угодником Божим. Справа в тому, що цей святий, що жив в 4 столітті і будучи єпископом малоазійської області Лікійської Міри, прославився великою турботою про людей. Віра святителя у Христа і його сила молитви викликали захоплення ще за його життя. Двері його будинку завжди були відкриті для жителів цих місць. Фактично всі відомі епізоди життя святителя, що дійшли до нас з тих часів, говорять самі за себе. Святитель Микола Мірлікійський своєю молитвою врятував корабель що гине в шторм і втішав матросів; неодноразово вступався за несправедливо засуджених, аж до того, що особисто не давав катові здійснити страту і багато іншого.   Одне благодіяння безпосередньо вплинуло на святкування Різдва. Ще в молоді роки, коли Святитель Миколай був священиком у місті Потари, він дізнався, що один громадянин який розорився задумав недобре. Цей чоловік, збожеволівший від бідності, вирішив продати в рабство своїх дочок, які славилися красою і досягли одруженого віку. Не бажаючи попустити серед своєї пастви такий злочин, святитель Миколай, який мав чималий спадок від померлих батьків, таємно в мішечку підкинув у будинок нещасних велику суму грошей, достатню не тільки на їжу, але і на придане однієї з дівчат. Батько, не до кінця втратив людський вигляд, з вдячністю Богу прийняв цей дар і вжив гроші справедливо - видав заміж старшу дочку. Зраділий розсудливістю батька, святитель знову підкинув мішечок з грошима і історія повторилася. Врешті-решт і молодша дочка вийшла заміж.   Саме ця історія стала однією з найулюбленіших в народі, лягла в основу багатьох легенд і казок, послуживши появі різдвяної традиції дарувати дітям вночі подарунки. Елемент казковості, таємничості і прагнення направити подяку діточок до Бога - ось та основа, на якій виріс відомий всім звичай: Святий Миколай або в сучасній інтерпретації Санта Клаус зі своєю любовю до дітей, зазвичай таємно і вночі приносить різдвяні подарунки.   Російське благочестя дореволюційних часів і велике шанування святого Миколая, а згодом радянська антирелігійна пропаганда призвели до деформації основної легенди. Місце святителя Миколи зайняв російський Дід Мороз зі своєю онучкою - Снігуронькою.   У результаті ми маємо "типу" національне свято - новий рік з його нарядженою ялинкою, таємничими подарунками, Дідом Морозом, Снігуронькою, пізним застіллям.   <a href="http://u-news.org.ua/1025-chomu-noviy-rk-svyatkuyut-1-schnya-zvdki-vzyavsya-dd-moroz.html" target="_blank">u-news</a>

Як тернополяни зустрічали у 1910 році http://nter.net.ua/main/18945-yak-ternopolyani-zustrichali-u-1910-roci.html Не тільки вертепами і концертами, а й наріканнями городян і навіть скандалом запам’ятався відпочинок тернополян у новорічно-різдвяний час у 1910 році. Sun, 25 Dec 2011 20:05:00 +0200

Справжньою колекцією історій про життя міста тих часів є єдиний збережений в Тернопільському обласному архіві номер газети “Подільське слово” від 15 січня 1910 року. Отож свята - час благодійних зборів і турботи про культуру. Приміром, 8 січня у селі Чернелів-Руський під Тернополем молодь поставила виставу “Ніч Віфлеємська”. Акторів-аматорів готували місцеві патріоти, а зібрані кошти пожертвували на будівництво селянської бурси у нашому місті - гуртожитку для гімназистів. На жаль, “Подільське слово” не подало, скільки саме коштів зібрали. Гроші на благодійні потреби збирали, як і тепер, колядники. Причому, коли у наші дні з колядою ходять здебільшого від церкви, то у минулому це охоче робили громадські організації. Наприклад, просвітяни із села Денисів у 1910-му пожертвували колядникам понад 26 корон. І кошти ці пішли на читальню “Просвіти”. От тільки у довоєнні часи колядники не могли ходити від хати до хати просто так - вони обов’язково повинні були взяти благословення у місцевих парохів чи єпископів.   Солодощі продавали через пошту  Уже в довоєнні часи навіть святкові номери тернопільських газет містили оголошення кафе і цукерень. Так, у тому ж номері “Подільського слова” від 15 січня 1910 р. цукерня Альфреда Коніковського рекламувала свої “цукри, тіста, чоколяду, морожене, тіста до гербати, медівники власного виробу як також вина і горівки”. Причому замовлення з-поза меж Тернополя цукерня відсилала поштою. Невідомо, чи тернополяни у новорічний час справді масово сиділи у кав’ярнях, але от збори проводили навіть 1 січня. Пояснення у тому, що наші бабусі й дідусі до приходу “совітів” не зустрічали Новий рік 1 січня, а тільки 14-го - на свято Василія Великого. От тому і маємо повідомлення про буденні громадські акції. “Першого січня відбулася в Кімнаті Бесіди конференція членів філії Взаємної помочі вчительської, на якій пан Миколаєвич провів незвичайно інтересно лекцію про новий спосіб навчання в школі народній,” подали новинку у газеті". Суть новацій, які запропонував педагог у перший же день 1910-го - використовувати побільше ілюстрацій, аби діти не нудьгували. Та організатори скаржилися, що на акцію прийшло небагато тернополян.   Пропонували фотопластикон А от забутий нашими сучасниками технічний винахід під йменням фотопластикон збирав, вочевидь, черги. Це - пристрій для одночасного показу стереоскопічних зображень декільком глядачам. Фотопластикон, як подає “Вікіпедія”, - дерев’яний барабан діаметром 3,75 м, у стінах якого розміщені 24 чи 25 отворів, оснащених лінзами. Незвичний апарат діяв у нашому місті на вул. Міцкевича, 47 - на теперішньому бульв. Шевченка. “Фотопластикон представляє від 13 до 18 січня страшну катастрофу землетрясення В Калябриї в містах Reggio I San Giovanni, в яких загинуло 45000 людей. Сумну річницю сеї катастрофи обходжено сими днями в цілій Італії,” йшлося у спеціальному повідомленні газети. А вже з 19 до 24 січня тернополянам у фотопластиконі показували святкування сотої річниці повстання у Тиролі 1809 року. Окремо повідомляли, що на шоу можна буде побачити, як участь у тих святкуваннях брали імператор Франц Йосиф І з дружиною та архикнягинями. На санках – вулицями міста “Модним заняттям узимку стало тепер спускатися на саночках. Розривка се безперечно приємна і здорова та проти неї не мали би ми нічого сказати коби лише не ставала вона небезпечною для других,” читаємо у статті під назвою “Панський шпорт”. І справді, газета повідомляє, що у 1909 р. поліція міста навіть заборонила кататися вулицями з огляду на небезпеку для пішоходів. Але цього не зробили у 1910-му і через вулиці Погорецького, Скарги і Лелевеля (теперішні Родини Барвінських, Юліана Опільського і Січових Стрільців - прим. ред.) через натовпи молоді “всякого віку і пола” спокійно перейти не можна. “От в понеділок, 10 числа сього місяця, санкуючі ся паничі і панни повалили на землю і сильно потовкли аж до крови якусь стару жінку і хлопця. Навіть поліціянтам, які патрулюють по вулицях, видала ся забавка не зовсім безпечною і вони пам’ятаючи на заборону з минулого року не дозволяли їзду по вулицях,” йдеться у статті. Та коли в міській управі дізналися, що катанню на санках залюбки віддаються доньки тернопільського старости (посада на зразок голови Тернопільської райадмінстрації - прим. ред.), то одразу видали наказ для поліції - не чинити перешкод. “Здається нам, повинні управа міста і поліція більше зважати на безпеку перехожих, ніж на забаганки панночок, хоч би і пана старости, та заказати цієї карколомної їзди,” читали тоді тернополяни. Відтак тернополян закликали йти кататися за місто. “Подумайте, панове, хлопові не вільно їхати саньми без дзвінка, бо може кого переїхати, а панам має бути вільно публічно людей розбивати!” підсумовано у статті.   <a href="http://20minut.ua/te/news/%D0%9D%D0%B0-%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%B0-%D1%83-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96-%D0%BD%D0%B5-%D0%BB%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%BD%D1%8C-%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8-%D0%B0-%D0%B9-%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B5%D0%B9-%D0%B7%D0%B1%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8-10214202.html" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Які таємниці приховує підземний Тернопіль? http://nter.net.ua/main/18926-yaki-tayemnici-prixovuye-pidzemnij-ternopil.html Про підземні ходи в Тернополі написано чимало, але тема ця, схоже, невичерпна. Час від часу з’являються прожекти, які можна було б використати у сучасному місті, але справа ця настільки вартісна, що до практичного їх втілення навряд чи найближчим часом дійде. Sat, 24 Dec 2011 19:37:00 +0200

Сьогодні підземні таємниці Тернополя для читачів газети привідкриває тернопільський інженер, архітектор та великий патріот міста Юзеф Зімельс.   Списи під «старою» піцерією Підземні ходи викопували здебільшого під “стратегічними” спорудами, такими, як Тернопільський замок над ставом чи храмові споруди. Але ще у місті, виявляється, є ціла мережа підземних ходів, які за Австрії виконували роль… дощової каналізації. Це тунелі заввишки 2 і завширшки 1,5 метра, їхні стіни обкладені дуже міцною цеглою, якої, на жаль, уже давно не виробляють.   — На фрагменти цієї каналізації будівельники постійно натрапляли під час відбудови міста, — розповідає пан Юзеф. — Наприклад, ми побачили фрагменти такого підземного ходу, коли будували так звану &bdquo;стару” піцерію. Він мав вигляд великого тунелю. Там, до речі, було знайдено старовинні наконечники списів. А от коли закладали фундамент під видавництво “Збруч”, наткнулися на черговий сюрприз. Місцевість, на якій мали зводити будівлю, була дуже болотистою і багатою на торф. Після війни тернополяни використовували його як паливо, адже вугілля у ті часи ще не завозили. Я займався проектуванням фундаменту і запроектував дванадятиметрові палі, які мали пройти через це болото і дістатися твердого ґрунту. Спершу жодних проблем не було. Аж раптом одна паля зайшла в землю на два метри і зупинилася. Щоб дізнатися, в чому річ, ми з будівельниками взялися копати у цьому місці. З’ясувалося, що паля вперлася просто в стінку підземного тунелю. Це був фрагмент стічної каналізації.   Між іншим, чимало будинків у центрі міста “тріщать” якраз через те, що стоять на підземних ходах. Як приклад — будинок навпроти обласного Пенсійного фонду, який обтягнуто стальним обручем.   <img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-12/1324741115_d0bfd196d0b4d0b7d0b5d0bcd0b5d0bbd0bbd18f-d0bfd196d0b4-d09ad0b0d182d0b5d0b4d180d0bed18e-300x224.jpg" border="0" alt="" align="left" />Книга з коштовностями, швидше за все, там Багато підземних ходів було зруйновано під час зведення сучасних будівель. Але, як стверджує пан Юзеф, є місця в Тернополі, де вони досить добре збереглися і через 300 років. Одне з них — це майдан Волі, який з часу заснування Тернополя ніколи не забудовувався (про це свідчать карти забудови XVII- XIX століття).   — Якби докопатися до цих ходів, — каже Юзеф Зімельс, — місто могло б мати подвійну користь. Їх, приміром, можна використовувати як краєзнавчо-туристичний музей, а також, зважаючи на екзотичний вигляд, в інтер’єрах підземних ходів можна було б відкрити оригінальні заклади громадського харчування та розважальні заклади. Щось на зразок цього я бачив у Будапешті. Дуже гарно виглядає, тим паче, що декорації не штучні, а натуральні, природні. Окрім того, там можна натрапити на дуже цікаві археологічні знахідки.   Відомо, що у церкві над ставом до війни зберігалася Біблія XVII століття, інкрустована коштовним камінням. Вона вважалася дуже великою цінністю у віруючих. Коли почалася війна, Біблія зникла, і до сьогодні невідомо, де вона знаходиться. Пан Юзеф вважає, що є шанс знайти її саме у підземеллях під церквою. Адже, коли почали бомбити Тернопіль, дуже небезпечно було хапати таку цінну річ і кудись тікати, бо вберегти її в цих умовах було неможливо. Її було легше заховати у підземному ході, що підходив до церкви, і замурувати, а згодом віднайти.   Замок може впасти? Підземні ходи є і під Катедральним собором. Уже відомо, що один вхід туди — у самому центрі храму, а другий там, де вхід до обласного архіву. Наразі вони замуровані. Аналогічна ситуація у Старому замку.   — Мені, як фахівцю, міська рада свого часу доручила з’ясувати, чому “тріщить” замок з правого торця, — розповідає Юзеф Зімельс. — Щоб це зробити, треба було дослідити фундамент і подумати, яким чином його укріпити, адже тріщина вже сягала десяти сантиметрів. До фундаменту дістатися не вдалося, оскільки вхід до підвалу виявився замурованим, а директор спортшколи у цьому приміщенні сказав, що підвалів тут ніколи не було. Проте факти свідчать зовсім про інше. У краєзнавчому музеї знайшлася гравюра XIX століття, на якій зображено малюнок цього будинку зі сторони озера. Там чітко видно три поверхи з віконцями бійниць на рівні підвалу. Це означає, що підвал там є і, якщо вхід туди замурований, значить, щось там, можливо, сховано. Але проблема в іншому. Встановлений свого часу на тріщині маячок показує, що будинок продовжує “сідати”, а це дуже небезпечно, бо у будь-який момент він може впасти. І якщо вже цей будинок закарбований на гербі міста, то вже якось треба знайти кошти на його капітальний ремонт, переконаний фахівець.   — Чи можливо розшукати всі ходи? — запитую пана Юзефа.   Виявляється, фізики Академії Наук України винайшли прилад, який безпомилково визначає місцезнаходження підземних ходів. З допомогою цього приладу на центральній вулиці Кременця, неподалік пам’ятника загиблим воїнам, під фундаментом сучасного будинку було виявлено цілу мережу тунелів. Коли його лише починали будувати, зробили п’ять геологічних свердловин і, на щастя, ці свердловини не потрапили в ходи буквально на 1,5-2 метри. Якби таке сталося, то, в кращому випадку, будівля дала б тріщину, а то й взагалі впала б. А неподалік від цього будинку дослідники побачили великий котлован, завалений старою цеглою. Коли пан Юзеф відкинув кілька цеглин, то побачив вхід до підземного ходу. Разом з колегами вирішили піти у розвідку. Хід мав висоту 2 метри і ширину приблизно 1,20 м, і привів їх до фортеці, яка вважається оборонною спорудою XVII століття. Те, що побачили в кінці тунелю, взагалі шокувало. Він був повністю завалений старовинною керамікою. Це була унікальна знахідка.   Техніка, якою сьогодні можна досліджувати підземні ходи, є. Потрібно лише велике бажання і, звичайно, кошти. До того ж, серйозно цим займатися на території міста можна лише під егідою міської ради та заручившись підтримкою відповідних служб, бо самодіяльність у таких випадках може призвести до трагічних наслідків. Річ у тім, що у підземних тунелях може скупчуватися отруйний газ метан. Окрім того, невідомо, чи не були випадково ці ходи заміновані під час війни, тому спочатку конче треба перевірити, чи немає там снарядів чи мін. І всім цим повинні займатися фахівці. Взагалі ж Юзеф Зімельс переконаний, що за цю справу варто взятися, і тоді наша історична скарбниця поповниться ще не однією унікальною знахідкою.   Світлана Вітрова <a href="http://gazeta-misto.te.ua/?p=4468" target="_blank">Місто</a>

Коли Катедра у Тернополі мала сім вівтарів, але була без світла http://nter.net.ua/main/18534-koli-katedra-u-ternopoli-mala-sim-vivtariv-ale-bula-bez-svitla.html Аж три покоління власників міста з родини Потоцьких підтримували зведення храму та монастиря домініканців, що й досі стоїть у Центрі. Sat, 10 Dec 2011 16:06:00 +0200

Утім, у XVIII ст. місце будівництва було лишень північно-східним закутком Тернополя. Ідея спорудити костел належала великому коронному гетьману Речі Посполитої Йосифу Потоцькому і втілювати її почали у 1749 р., після того, як 7 серпня підписали акт фундації. Та гетьман помер у 1751 р. й роботи призупинили. І тільки у 1771 р. Франциск Потоцький, як дідич міста, зобов’язався “монастир закінчити, костел вимурувати, цвинтар муром оточити і орнаменти належні до костелу спрямувати”. Храм почали будувати знову, причому автором проекту став зять Станіслава Потоцького Август Фридерик Мошинський. Цей чоловік був архітектором, економістом і водночас масоном та опікуном театру. Він народився у Дрездені, і матір’ю його була позашлюбна донька польського короля Августа ІІ - Фридерика Августа. До наших днів зберігся рисунок костелу, яким його уявляв зодчий - з нього добре видно, що храм мав виглядати інакше. Головний купол планували зробити більшим, а дві вежі, навпаки, - меншими. Витрати на будівництво оцінили у 120 тис. злотих - астрономічну, як на той час, суму. Освячували храм 12 вересня 1779 р. Незвичним для наших сучасників було те, що у церкві зробили не один, а сім вівтарів. Приміром, у документі від 15 січня 1780 р. йдеться, що головний вівтар назвали на честь святого Вінцентія із Феррари. Справа облаштували вівтарі Матері Божої “Рожаньцової”, святих Альберта Великого і Томи Аквінського, розіп’ятого Христа. Зліва ж діяли вівтарі святих Домініка, Яцка і Чеслава, святої Марії Магдалини, святої Теклі. Та й цей список не був однаковим - духівники час від часу змінювали назви вівтарів, переробляли їх. Після приходу в 1772 р. австрійської влади домініканців перенесли у Жовкву. А в 1784 р. у місті розібрали старий парафіяльний костел, що стояв у районі сучасної вул. Старий Ринок. Відтак римо-католицька парафія переїхала у новий храм. Монастир же, теперішній корпус облархіву, використовували у ті часи як військовий склад. У 1820 р. у монастирі оселилися отці-єзуїти. Вони ж заопікувалися костелом - у ньому з’явилися вівтарі святих Ігнатія Лойоли та Франциска Ксаверія - представників ордену єзуїтів. Також нові ченці добудували захристію, замовили ремонт даху і навіть хотіли викупити все майно у домініканців. Та безрезультатні переговори тривали аж 30 років - між 1868-1898 рр., пише польський історик Юзеф Скрабський. Тоді керівник домініканців, отець Антоній Тір, хотів продати монастир місту, а храм передати у власність місцевої парафії. Та не судилося - влада не підтримала ініціативу. І в 1903 р. домініканці самі повернулися у Тернопіль. Уже через два роки у храмі завирувала робота, почали масштабні ремонти і навіть електрику провели. Фасад костелу в довоєнні часи прикрашали численні фігури святих, та нищення принесла Перша світова. Так, загін російських військ обстріляв фасад, зруйнувавши фігуру святого Томи Аквінського. А пострілами з карабінів знищили вівтар Матері Божої “Болісливої”. Украли дзвони. Роблять польські автори закиди і на адресу українців. “6 листопада 1918 року українці здобули місто. 19 грудня в кляшторі мала місце ревізія, поєднана з грабунком і арештом костельного Войцеха Яшембського. Українці вилучили детально не описані цінні предмети та обстріляли з карабінів шати Матері Божої Непорочної", пише згаданий Юзеф Скрабський. Знайти якесь дослідження українських істориків про ті події автору статті, на жаль, не вдалося. У міжвоєнний період костел продовжували оновлювати, та вже 19 вересня 1939 р. радянські війська, зайнявши місто, знову обстріляли будівлю. Виникла пожежа, а коли гасити її приїхала команда рятувальників, “визволителі” ще й по них почали стріляти - тяжко поранили коменданта. Зрештою, “совітів” прогнали нацисти, які на перших порах видавали себе за цивілізованих людей. Храм дозволили відкрити, діяв він до 1944 р., коли після боїв за Тернопіль перетворився на суцільну руїну. Реставрацію костелу провели у 1958-59 рр. Але це вже інша історія. На згадку про домініканців у місті залишилися перероблені стіни, в Інтернеті - старі світлини, а в Познані у костелі - чудотворна ікона Матері Божої “Рожаньцової”.

4 грудня Тернопльській обасті виповнюється 72 роки http://nter.net.ua/main/18339-4-grudnya-ternoplskij-obasti-vipovnyuyetsya-72-roki.html 4 грудня 1939 року указом Президії Верховної Ради СРСР у складі України була створена Тернопільська область. Sun, 04 Dec 2011 22:16:49 +0200

Тернопільська область - адміністративно-територіальна одиниця України з центром у місті Тернопіль. В історичному відношенні охоплює східну частину Галичини та південну Волинь. У географічному - розташована на Подільській височині, південна межа Тернопільської області проходить по річці Дністер, східна — по Збручі.   Площа - 13800 км2 (2,3% території України), 1 087 844 мешканців (1 березня 2010 р.), у тому числі 474 729 міських (43,6%) і 613 115 сільських (56,4%). У області 18 міст, 17 смт., 1020 сільських населених пунктів, 17 районів, 580 сільських рад. Національний склад населення, за переписом 2001 р.:українців - 97,8%, росіян - 1,2%, поляків - 0,3%, білорусів - 0,1%.   Край є одним із найпривабливіших для туристів. На території області знаходиться найдовша в Європікарстова печера «Оптимістична» завдовжки в 220 км, а також одне з «Семи природних чудес України» - Дністровський каньйон. Також Тернопільщина відома Почаївської лаврою та чудотворною іконою у Зарваниці. За кількістю замків (34) Тернопільщина займає 1-ше місце в Україні.   За матеріалами <a href="http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C" target="_blank">Вікіпедії</a>

Якими вони були — тернопільські «діти війни» http://nter.net.ua/main/18311-yakimi-voni-buli-ternopilski-diti-vijni.html За даними соціальних служб міста, зараз у Тернополі проживає лише 15209 “дітей війни». Це всіх разом — і тих, що в той час були підлітками, і тих, що лише народилися в дні війни. З цієї загальної кількості осіб, що мають статус “дітей війни”, не більше половини відсотка — це люди пенсійного і похилого віку (приблизно 50-70 осіб), які в час війни, тобто на початку сорокових років минулого століття, проживали у Тернополі, бачили на власні очі жахливе воєнне лихоліття і ще, слава Богу, живуть на світі і можуть сказати чи підтвердити правду про все, що пережило тут покоління “дітей війни” — свідків та учасників найбільших страхіть XX століття. Sun, 04 Dec 2011 15:35:00 +0200

Мене завжди дивувало, чому письменники, журналісти, історики, кіномитці, пишучи про війну, створюючи фільми про той час, в основному зосереджували увагу лише на воєнних діях — битвах, фронтах, військових буднях і героях війни. А як жилося в той жорстокий час цивільним людям? Тим, хто під час боїв ховався у підвалах, хто страждав від окупантів, кого мордували у гетто і казематах гестапо… Про це завжди мовиться значно менше, особливо про неймовірні муки і біди найменших громадян — “дітей війни”.   Тож скористаємося правдивими й щирими свідченнями живих ще нині очевидців воєнного безумства, бо покоління це поступово відходить у забуття. Владну ж еліту такі речі взагалі сьогодні не цікавлять, судячи з її ставлення до останніх живих свідків Другої світової війни. В самих же “дітей війни” і досі виринають у пам’яті жахливі сцени того часу і ночами сняться воєнні кошмари.   Вижили завдяки хрестикам   Страшний це літопис — відроджувати на папері факти смерті і животіння добрих, мирних, порядних людей, особливо ні в чому невинних дітей, писати про їх понівечені війною душі й тіла на окупованій ворогом рідній землі. Мій перший жахливий спогад про Другу світову — третє липня   1941 р., коли фашистські вояки увійшли в Тернопіль і відчинилися двері в’язниці в центрі міста. Дорослі забороняли дітям йти дивитися на купи замордованих енкаведистами невинних людей, але підлітки все-таки разом з натовпом пробиралися на тюремне подвір’я, в камери і підземелля. Серед сотень трупів тернополяни шукали рідних, яких арештували у перші дні війни.   Винесені з камер або відкопані тут же, на подвір’ї, замордовані лежали під пекучим літнім сонцем, тіла швидко розкладалися. Діти по-різному сприймали жахіття: перелякано дивилися, плакали, відверталися і тікали геть. Жах війни назавжди глибоко в’ївся у свідомість.   “Визволителі”, що відчинили браму в’язниці, були жорстокі і підступні. Вони скористалися цим приводом і вже наступного дня в Тернополі почався масовий погром євреїв, які становили майже половину населення міста. Гітлерівці крокували від хати до хати і всіх євреїв розстрілювали. Врятувати могло тільки одне: хреститися, розривати сорочку на грудях і показувати хрестик на шиї. У вікнах помешкань, де жили українці або поляки, виставляли образи, ікони, на шибках, дверях, стінах малювали вапном чи крейдою хрести.   На подвір’ї будинку №15, що на колишній вул. Вищій Подільській (паралельній до теперішньої вул. Багатої), крім української, жила сім’я єврея Фрідмана, вантажника пекарні, дебелого велетня, який на плечах носив з фіри одразу по два мішки борошна. Б’ючи прикладами карабінів, його з дружиною Файгою та вісьмома дітьми вивели на подвір’я і всіх тут же постріляли.   Три дні трупи не дозволяли ховати, по них лазили мухи, стояв нестерпний сморід. Подібна картина була по всій вулиці, біля кожної єврейської оселі. Люди затуляли шматтям обличчя, щоб перебити нудотний запах. Християнські діти ще довго здригалися по ночах від побаченого. За чотири дні цього геноциду було замордовано понад п’ять тисяч євреїв.   Окупація   Чи думав хто, звідки люди брали паливо, продукти в окупованому місті? Тернополю трішечки пощастило, і ось як це виглядало. Лютою видалася зима 1942-1943 рр., але в багатьох оселях було тепло, особливо ж, якщо були в сім’ї юнаки та підлітки. Спритні хлопчаки стали справжніми годувальниками родин, бо вугілля вистачало і собі на опалення, і обміняти на харчі. Таємно ночами носили вугілля від хати до хати, особливо на східній околиці міста, в районі вулиць Гайової, Мостової, Микулинецької, Оболоні та інших.   Звідки ж бралося паливо? А дуже просто. Як відомо, після Великих Бірок та Смиківців залізнична колія поступово йде вгору. Чим ближче до Тернополя, тим повільніше рухалися вагони-платформи, навантажені по вінця брилами донецького вугілля, яке окупанти вивозили до Німеччини.   Вдосвіта, коли ще й не сіріло, хлопці прямували по Гайовій вулиці в бік Смиківців до колії, по якій, тяжко сопучи, повзли вгору потяги, крадькома вилазили на платформи і скидали на землю великі чорні брили. Лише близько   4-5 хвилин мали сміливці, щоб на двокілометровому відрізку скинути вугілля, скільки вдасться. Потім, коли світлішало небо, вони й немало дорослих, які приходили з ними, підбирали все до найменшого шматочка.   Потяги з вугіллям слабо охоронялися. Один німець куняв десь попереду, біля паровоза, і один в будці останнього вагона. За багато місяців вугільних операцій лише один раз вартовий у кінці потяга, що чомусь вдосвіта не спав, вистрілив кілька разів по безстрашних добувачах вугілля. Як герої поверталися замурзані “шахтарики” додому зі здобиччю. Був ризик, батьки це розуміли, але йшла війна і виживали хто як міг.   Колони смертників   Найбільші страждання в дні фашистської окупації Тернополя випали на долю єврейських дітей. Слідом за погромами літа 1941 р. прийшов жахливий вересень, коли гестапо створило в місті гетто, де в межах кількох кварталів, на невеликій території від вул. Перля до Медової та від вул. Гусячої до вул. Шептицьких, поселили кільканадцять тисяч євреїв, серед яких переважали діти. Територію огородили високим парканом, а вгорі обнесли колючим дротом. Вихід з гетто загрожував негайним розстрілом. Як жили в цьому пекельному гетто тисячі нещасних людей? Не стільки жахлива скупченість, тіснява, антисанітарія мучили їх, як спрага і голод. Зовсім мало криниць, ніхто не привозив продуктів. І тут єврейські діти та їхні матері почали підходити до паркану-огорожі. Просили харчі в обмін на різні речі, коштовності. Люди відгукувалися, тим більше, що жандарми і поліцаї рідко ходили вздовж дерев’яного паркану. Під ним діти рили ямки й рівчики, декому вдавалося розсунути дошки. Пішов жвавий товарообмін, а нерідко милосердні тернополяни, особливо діти, кидали через паркан шматки хліба, картоплини, яблука й інше. Навіть із навколишніх сіл приходили обміняти харчі на цінні речі. Розповідали, що одна селянка обміняла курку на золотий перстень з діамантом. Автор цих рядків виміняв у єврейського хлопця чудову авторучку за торбинку картоплі.   А тим часом регулярно виводили євреїв колонами на розстріл біля Янівського та Драганівського лісів недалеко Тернополя і на околицях міста, зокрема, біля цегельні. Роздягнені, змарнілі, вони гідно йшли на смерть, розуміючи свою приреченість. Іноді намагалися врятувати дітей. По дорозі з вулиці Шептицьких до Петриківського мосту матері, кидали дітей у пришляхові буряни, лопухи в ровах, навіть у річку, але поліцаї, як правило, добивали малих.   Колони приречених тягнулися на сотні метрів. Одного разу з колони, біля старої різні (тепер — центральний ринок), вибігло кілька хлопців-підлітків і помчали через пасовисько в бік Оболоні, але їх наздогнали кулі конвоїрів. Найжорстокішу акцію гестапівці разом із поліцаями провели в гетто наприкінці вересня 1942 р. Акцію організували для знищення єврейських дітей. Їх зібрали на вул. Барона Гірша, біля хедера (єврейської школи), і розстріляли кількасот підлітків та зовсім малих хлопчиків і дівчаток. Примусили дорослих скласти трупи в піраміду, облили бензином і спалили на очах батьків. Загалом же, за даними післявоєнної державної слідчої комісії, у Тернополі та на його околицях нацисти замордували понад 28 тисяч євреїв.   Плата за воду   Кожного разу, відвідуючи могили батьків на Микулинецькому цвинтарі, кидаю поглядом на невеличку дитячу могилку, в якій похована дівчинка Іринка. Їй було всього два рочки, коли в другій половині березня 1944 р. почалася вирішальна битва за Тернопіль. У просторому підвалі старого будинку, на розі вулиць Острозького і Коллонтая (тепер її вже тут немає), рятувалися три сім’ї — дві українські та одна польська. Поряд з людьми перебували дві кози, кролі, кури. Другий тиждень майже не виходили з підвалу, де миготів лиш каганець. Хіба вночі при великій потребі, коли стихали свист куль, вибухи бомб і снарядів.   Чи доводилося вам чути свист падаючих бомб? І досі чую той страшний звук. Люди звикають до всього, насамперед діти, бо дорослі глибше усвідомлюють небезпеку. Коли на сусідній будинок упала бомба і на його місці лишилася тільки велика яма, у нашому підвалі всі оглухли. Сильно боліли вуха, голова, нудило. Це дуже неприємний стан. Із семи дітлахів, що перебували в підвалі, двоє надовго втратили слух, а в дворічної Іринки пішла з вух кров, вона тяжко захворіла і через кілька тижнів померла.   Та ще більше мучила всіх спрага. До найближчої криниці було метрів півтораста — на розі вулиць Острозького і Стрімкої. Лише двічі вночі, під час несподіваного затишшя, вдавалося найстаршому з дітей, 15-річному Адамові, пробратися до криниці і напомпати води у відро та бідон. Яке то було щастя! Самі напилися вдосталь, напоїли кіз, але тепер бої не стихали і вночі, кулі свистіли безперервно. Спрага була нестерпна, діти плакали, просили води. Адась, юнак з польської сім’ї, не витримав і, пошептавшись з матір’ю, все-таки взяв бідончик і поповз вздовж будинків до криниці. Якоїсь миті ми навіть почули скрегіт помпи. А може, здалося. Та більше Адася живим не побачили.   Через два дні, коли бій відступив у район теперішньої філармонії і вул. Шептицьких, юнака у просоченій кров’ю куртці принесли й поховали на городі під старим ясенем, згодом перепоховали на цвинтарі. Посивіла від горя мати після війни виїхала до родичів у Польщу.   «Подарунки» з неба Говорили, що фронт уже коло Львова, але в Тернополі влітку 1944 р. майже кожної ночі гриміли вибухи — фашистські бомбардувальники з висоти розкидали яскраві ліхтарі на парашутиках, вони поволі спускалися над містом, а з літаків прицільно скидали бомби на залізничний вузол. Через Тернопіль проходила єдина в той час залізнична колія на Захід, по ній майже безперервно рухалися ешелони з радянськими військами і технікою. Гітлерівці будь-що намагалися пригальмувати цей рух. Але розрите вночі залізничне полотно, порвані бомбами рейки вранці латали новими — і потяги знову рушали на Захід.   Проте ночами з неба падали не тільки бомби. Фашисти скидали на парашутах коробки з дивними подарунками: портсигари, авторучки, різні іграшки, сірникові і цигаркові коробочки та інше. Кожна з цих речей була маленькою міною, яка вибухала в руках того, хто намагався відкрити її чи розкрутити. Десятки тернополян загинули від цих підступних “подарунків”. Дорослі були обережні, але діти часто попадалися на приманку. Розкажу про один з випадків.   Четверо хлопців ішли пасти кіз на Оболоні, де зараз автовокзал. Край дороги один з нас зачепив ногою за якийсь дріт — вибухнула потужна міна. Двоє підлітків загинули на місці, а мене і ще одного віднесли у військовий шпиталь на вулиці Острозького, у “захоронці”, в якій нині шкірдиспансер. Вже більше тижня лежав я там після операції, як раптом одного дня весь шпиталь охопив дзвінкий дитячий лемент. Здригнулися забинтовані бійці. Через деякий час з’ясувалося: мати привела сина, якому відірвало великий палець і шматок долоні, коли розкручував знайдену авторучку.   Цим страждальцем виявився мій однокласник і найкращий шкільний друг Роман Більо. Незважаючи на скалічену руку, він згодом став відомим у Тернополі радіоінженером. Очолював міський радіовузол, а потім кілька десятиріч керував обласним підприємством “Побутрадіотехніка”. Ніколи не забуду, як 9 травня 1945 р., коли в наших домівках ще не було електрики, ми через змайстрований Романом детекторний радіоприймач слухали, як світ святкує перемогу над фашизмом.   Ярослав Гулько <a href="http://gazeta-misto.te.ua/?p=3903" target="_blank">"Місто"</a>

Світочі трьох невідомих вулиць http://nter.net.ua/main/18082-svitochi-trox-nevidomix-vulic.html Тернопіль — прадавнє українське місто. Але так уже історично склалося, що з давніх-давен на околицях міста і в довколишніх селах Петриків, Кутківці, Великі Гаї, Березовиця та інших проживали в основному українці (колись — русини), а в самому місті переважно мешкали євреї та поляки, котрих разом було утричі, а то й майже учетверо більше, ніж українців. І так було аж до Другої світової війни. Закономірно, у євреїв та поляків було в Тернополі більше громадських організацій, шкіл, та й більшість вулиць, що носили імена знатних людей, теж відповідно називалися польськими та єврейськими прізвищами.  Sun, 27 Nov 2011 19:30:00 +0200

Проте й українських було чимало.   воістину славетні імена, які стали гордістю своїх народів. Однак показовим і вражаючим є інше: за всю багатовікову історію існування поселення, а потім і міста, ніколи не було на цій землі якихось серйозних непорозумінь чи конфліктів між представниками різних народів. За винятком окремих незначних проявів, приміром, польського шовінізму, у місті завжди панувала злагода. В усі часи Тернопіль був містом дружніх людей.   Скільки не доводилось читати про наше місто історичної та краєзнавчої літератури з найдавніших часів, ніде не зустрічав навіть згадки про якісь серйозні міжнаціональні сутички, протистояння. Не було тут ніколи масових бійок, погромів, не лютувала ненависть, як це сьогодні можна побачити на вулицях і майданах Києва чи Львова між політичними опонентами. Правда, був чорний, жахливий липень 1941 р., коли гітлерівці влаштували масове знищення євреїв, але це ж були зайди, окупанти. Прикро лише, що їм помагали поліцаї з місцевого населення. Однак це особливий випадок в історії міста і не характерний для загалом спокійного і доброзичливого населення Тернополя, де завжди мирно співіснували представники різних національностей.   Місто спокою і дружніх людей   Справді, якби не розбійницькі напади бусурманів у XVI-XVIII століттях і не трагічні події, пов’язані із Першою та Другою світовими війнами, то Тернопіль сміливо можна би назвати зразковим містом спокою і дружби людей різних вірувань та національностей. Ніколи поляки та євреї не заважали місцевим українцям, наприклад, відзначати свої традиційні свята, справляти обряди чи вшановувати національних світочів і героїв. Ніхто й ніколи не пікетував, не блокував (як тепер прийнято) зібрань української громади. Міська влада не приймала якихось рішень щодо обмеження національних запитів українців. Хіба що у міжвоєнний період польські власті почали закривати українські гімназії і переслідувати деякі громадські осередки, коли активізували свою роботу ОУ Нівські організації.   Загалом же панували в місті національно-релігійна повага й терпимість, навіть деяке сприяння місцевих властей щодо задоволення потреб різних національних громад Тернополя. Ніхто не заперечував, скажімо, коли українці у 1914 році величаво відзначали сторіччя з Дня народження Тараса Шевченка. В місті відбулися грандіозна маніфестація, інші масові заходи. Ніхто не заважав святкувати, навпаки — влада міста навіть в дечому сприяла. Про це докладно розповів по обласному радіо через півстоліття місцевий історик Ізидор Кордуба.   Інший яскравий приклад. Перед Першою світової війною поряд із замком над ставом (тепер тут готель “Тернопіль”) виріс красивий палац, який називали Новим замком. Він став значним культурним осередком міста. Тут обладнали театральну залу на триста місць, аматори і професійні актори показували десятки вистав. В серпні 1906р. в цій залі вперше в Тернополі демонстрували кінофільм. На рівні з іншими громадськими   організаціями міста проводила свої заходи в цьому приміщенні і українська громада. Не раз виступав перший у Галичині український професійний театр “Руської бесіди”. Приїздив сюди і корифей українського театру Марко Кропивницький. Співала тут і юна Соломія Крушельницька.   Ніхто не заздрив і не заважав українцям Тернополя, коли з ініціативи та з допомогою великого мецената, духовного батька і видатного церковного діяча каноніка Володимира Громницького було споруджено найкращу в місті культурно-мистецьку будівлю товариства “Міщанське братство” (нині — обласна філармонія), де працювали читальня і бібліотека, проводили музичні вечори, театральні вистави, різні заходи для молоді. Тут показували своє високе мистецтво Лесь Курбас, Соломія Крушельницька, Марія Заньковецька, Михайло Старицький, свої безсмертні поезії читав Іван Франко, співав легендарний хор “Боян”. Проте ніколи тут, чи навіть поряд з будівлею, не звучав ненависний голос якогось національного противника чи політичного опонента. Відповідно українці теж шанували мову, культуру, традиції своїх сусідів.   Вулиці Й.Лелевеля і Г.Коллонтая   Історія Тернополя дуже цікава численними іменами видатних постатей, чиї прізвища присвоєно було вулицям міста. Більшість цих імен, зокрема, знаних поляків та євреїв, нині абсолютно нічого не говорять тернополянам. Та й майже всі вони зникли з мапи міста. Але ж була колись, наприклад, вулиця Лелевеля!   Хто він такий — Йоахім Лелевель, що жив у 1786-1861 рр. — найкраще знали учні державної семирічної школи імені Яна Казимира, розташованої тоді на вул. Лелевеля (нині — вулиця Січових Стрільців), де навчався також у 1937-1939 рр. і автор цих рядків. Сьогодні важко знайти історика чи краєзнавця, котрий пояснив би чітко, який стосунок мав до Тернополя знаменитий польський історик Йоахім Лелевель. Однак такий стосунок був і навіть доволі близький.   Цей видатний польський учений, педагог і політичний діяч у молоді роки жив на Кременеччині, і так полюбив цей край, що марив ним усе подальше життя. Лелевеля вважають батьком польської історіографії. Найбільше цікавила його історія східних слов’ян, яку він широко висвітлив. Розкритикувавши вщент “Историю государства российского” Миколи Карамзіна, Лелевель написав правду про події на землях, де народжувалась майбутня Українська держава, і гідно оцінив роль східних слов’ян у змаганнях за свою державність.   Дуже плідним у житті Лелевеля був кременецький період, коли він працював у тутешній гімназії і успішно займався наукою, уважно стежив за революційними подіями. Лелевелю приписують авторство відомого гасла “За нашу і вашу свободу!”, яке було на прапорах польських повстанців у 1831 р. Коли повстання зазнало поразки, він емігрував до Парижа. Де б не жив, Лелевель завжди з любов’ю згадував Кременець і взагалі тернопільський край. Наукові праці Йоахіма Лелевеля помітно вплинули на розвиток демократичних поглядів і визвольного руху в Україні. То чи варто було скасовувати в Тернополі вулицю його імені?   Подібне можна сказати і про іншу вулицю в центрі міста — імені Гуго Коллонтая, великого польського реформатора освіти на початку XIX століття. Правда, вулицю Коллонтая відновили, хоча й довелося її дещо посунути, бо стару, що простяглася від вул. Кн. Острозького до автовокзалу, забудували довжелезною багатоповерхівкою. Словом, справедливість перемогла. І хоча в Тернополі майже ніхто не знає, хто такий Гуго Коллонтай і що вулиця на його честь здавна тут була, добре, що так сталося, бо такий світоч вартує того, щоб назавжди залишитися на мапі міста.   А тепер коротко про цю унікальну постать. До війни Гуго Коллонтая однаково шанували, як поляки, так і українці. Передусім тому, що він — син тернопільської землі, народився у 1750 році у селі Великі Дедеркали, нині Шумського району, і ніколи не забував про це. Тернопілля може гордитися таким сином, котрий дослужився почестей і слави європейського рівня як видатний реформатор шкільництва, публіцист і громадський діяч.   Гуго Коллонтай здійснив справжню революцію в європейськім шкільництві того часу, реформував не лише схоластичну освіту й науку, а й зробив їх світськими і прогресивними, усунув від викладання в університетах осіб духовних і дав дорогу молодим, освітченим і талановитим ученим. Домігся створення в університетах нових кафедр, астрономічних обсерваторій, ботанічних садів, фізичних та хімічних кабінетів, медичних клінік тощо. А це ж була лише друга половина XVIII століття.   Свої прогресивні ідеї Гуго Коллонтай втілив і на рідній Кременеччині, створивши популярний Волинський ліцей. Особисто розробив для нього тематику, зміст і методи навчання, добирав знаних професорів і готував підручники. З жовтня 1805 р. заклад нового типу Волинська вища гімназія у Кременці завдяки зусиллям Г.Коллонтая почала діяти і стала найбільшим освітнім та культурним центром Тернопілля на наступні півтора століття. Тому й заслуговує він назавжди бути увічненим у назві однієї з вулиць міста.   Вулиця, яка воскресла в іншому місці   Є ще одна вулиця Тернополя, назва якої мало кому щось говорить, однак саме її ми зобов’язані зберегти назавжди. Це — вулиця Перля. Фактично її не стало, вона загинула у пеклі війни, залишилося одне суцільне згарище. Вулиця загинула безповоротно, і нині воскресла не вона, а її назва, причому не на старому місці, а в іншому куточку Тернополя — між вулицями Кн.Острозького та Живова. Добре, що хоч назву зберегли.   Стерта з лиця землі навесні 1944 р. старовинна вулиця Перля знаходилася колись на території між теперішнім головним корпусом медичного університету та банком “Аваль”, з одного боку, та приміщенням обласного Пенсійного фонду — з другого. Збереглися старі світлини вулиці Перля, де добре видно один з будинків на вул. Й.Сліпого, що стоїть і нині, хоч і перебудований. Взагалі цей район міста має тепер зовсім інший вигляд, ніж до війни.   Чому зберегли назву вул. Перля? Надто вже знакове це прізвище в історії міста, причому йдеться не про одну людину, а про двох Перлів — батька й сина, заслуги яких перед колишнім Тернополем важко переоцінити. Єдина віддяка — пам’ятати про їхні добрі справи, тим паче, що могили їхні з величними надгробками, які знаходилися на древньому цвинтарі, що на Окопиську, були фашистами вщент зруйновані. Отже, лишилася тільки вдячна пам’ять про незабутніх міщан.   Йосиф Перль народився у Тернополі на вулиці єврейських купців та крамарів, яка згодом одержала його ім’я. В той час вулиця виділялася класичною архітектурою, привабливим оздобленням, барвистими торговими вивісками. Крім торгових закладів та офісів, тут були також нова синагога (споруджена з каменю у 1813 р.), єврейська школа, найбільша аптека, книгарня, банк, різні майстерні і побутові салони.   Мешкаючи на цій вулиці, за своє життя (1773-1839 рр.) Йосиф Перль встиг зробити багато добра. Передусім він був засновником і будівничим нової синагоги з оригінальною архітектурою. Будучи високо освітченою людиною, не обмежився торгівлею, а прагнув запровадити нову європейську освіту і культуру. Багато мандрував по Європі, вивчав мови, захопився книгами. У 1812 р. заснував у Тернополі першу друкарню, випускав книги і календарі. Відкрив велику бібліотеку, доступну для всіх. Був щедрим меценатом. Помираючи, більшість маєтку віддав на спорудження народного шпиталю, а свій найбільший скарб — понад 8 тисяч цінних книг з різних галузей знань — подарував бібліотеці школи, яку створив для міської громади.   Справу батька гідно продовжив син — Михайло Перль, який став головним міським аптекарем і одночасно очолював створену батьком школу, що була кращою в місті. Його самовіддану подвижницьку працю на ниві освіти відзначив австрійський уряд, нагородивши Почесним Хрестом за заслуги. Вмираючи у 1885 р., Михайло Перль, будучи бездітним, весь свій маєток записав убогим людям Тернополя. Батько і син так багато зробили для міста, що ми зобов’язані увічнити пам’ять про них: щоб завжди на мапі міста була вулиця Перля, навіть якщо вона в іншому місці.   <a href="http://gazeta-misto.te.ua/?p=3694" target="_blank">Ярослав Гулько</a>

У назвах вулиць — історія міста http://nter.net.ua/main/17887-u-nazvax-vulic-istoriya-mista.html Далекі предки нинішніх тернополян не мудрували з назвами вулиць міста, що народжувалося, а вті лювали в них своє життя, свій побут, трудову діяльність і боротьбу за виживання в умовах ворожих зазіхань. Так, протягом перших століть існування міста з’явилися вулиці Руська, Валова, Камінна, Замкова, Татарська, Срібна, Медова, Глиняна, Багата, Над Ставом. Почали також називати вулиці і на честь дбайливих господарів міста, меценатів, видатних діячів культури — таких, як князь Костянтин Острозький, Шептицькі, В. Лучаківський, В.Мандль, Л.Пунтшерт, Й.Перль та чимало інших. Словом, назви вулицям давала міська громада, прості міщани і не на догоду якимсь зверхникам, а відповідно до конкретних заслуг перед народом, перед містом. Sun, 20 Nov 2011 12:20:09 +0200

Перші вулиці   Крім вище названих вулиць, з розбудовою міста народжувалося й багато інших, однак (і це варто відзначити) городяни, даючи імена дорогам, якими ходили і де будували свої домівки, ніколи не керувалися політичними уподобаннями, релігійною приналежністю або прихильністю до можновладців. Назви вулицям давали такі, що підходили чи подобалися всім, а не лише певній категорії або групі жителів Тернополя. Ніколи не робили так, щоб назва вулиці когось дратувала. Вона мала бути реальною, чесною, правдиво відображати дійсність. Міська влада в особі бургомістра і радних, посадника чи урядового комісара не втручалася в процеси найменування вулиць, а сприймала те, на що була воля міщан.   Мимоволі виникає бажання порівняти з тим, як діє міська влада сьогодні, коли якась група владців, обраних частиною громади міста, майже силоміць, не рахуючись з думкою всіх жителів міста, нав’язує свою волю, свої смаки й уподобання. Не беруться до уваги незадоволення, протести громадян, справа навіть доходить до таких прикрих курйозів, як звертання людей до суду. І сміх, і гріх: міщани судяться з владою через силове перейменування вулиці. Таких огидних випадків не знала вся багатовікова історія Тернополя. На жаль, це абсолютно не хвилює тих, хто захопив владу, і це не примушує їх замислитись, чи справедливо і мудро керують вони міською громадою.   А тепер повернемося до мудрості наших предків, котрі самі вибирали імена своїм вулицям, і тому називали їх переважно нейтральними словами. А саме: Гайова, Вишнева, Глибока, Липова, Квітова, Медова, Зелена, Рівна, Сонячна, Тиха, Тісна, Цегельна, Яблунева, Спадиста, Шпитальна, Дівоча та багато-багато інших, подібних за змістом, назв, які відображали тодішню дійсність і нікого не дратували.   І навіть, якщо у XIX і на початку XX століть вулицям почали давати назви на честь видатних особистостей — польських, українських, єврейських, то це нікого прикро не вражало, бо то були імена великих гуманістів, борців за народне щастя, зокрема, українських світочів — Т.Шевченка, І.Вагилевича, К.Острозького, Ю.Федьковича; польських — А.Міцкевича, Ф.Шопена, Ю.Словацького, М.Коперника; єврейських — Агенора, Гірша, Перля і.т.д.   Ніколи в минулому предки тернополян не називали вулиць міста сумнівними іменами, бо в Тернополі панувала повага між різними національними спільнотами, релігійними конфесіями. Толерантно ставилися до світоглядних позицій кожного громадянина. Так було і за панування Австро-Угорщини й Польщі. Аж поки не настало буремне XX століття, особливо з початком зловісної Першої світової війни, котра розпалила жорстокі політичні пристрасті. З розпадом імперій національна ворожнеча почала порушувати кількавіковий баланс спокійного міського адміністрування.   Щезли на мапі міста   Академік Брюкнер Виправдане явище, як безкінечні перейменування вулиць відповідно до смаків, поглядів та ідейних переконань тих, хто на даний час при владі. Зрозуміло, що мусять бути замінені ті назви, які уособлюють постаті диктаторів, негідників, катів, шовіністів і їм подібних ненависників народу, що за певних умов силою і страхом нав’язали людям свою владу і волю. Але всякому злу, врешті-решт, приходить кінець і необхідно очиститись від цього бруду. Треба ж було, приміром, центральну вулицю Тернополя, що під час гітлерівської окупації носила назву Дойчештрасе, а згодом вулиці Сталіна, все-таки перейменувати на бульвар Т.Шевченка. Це абсолютно нормально і закономірно. Але, на жаль, нині трапляються і протилежні випадки, як це сталося зі старовинною вулицею Довгою.   І тому як щось відрадне і приємне сприймається те, що маємо в місті близько тридцяти вулиць, які ніколи не змінювали свого найменування. Як назвали їх колись, у минулі століття, так і нині звучать їх імена. Ось деякі з них: Білогірська, Березова, Багата, Зелена, Лозовецька, Білецька, Липова, Ясна, Медова, Доли, Дубовецька, Квітова, Мостова.   Проте історичні процеси в нашому краї, наслідки воєнного лихоліття, особливо цілковите зруйнування центральної частини Тернополя, а потім і повна зміна влади, ідейно-політичні суперечки її міських керівників призвели до перекроювання міста. Ряд вулиць взагалі щезли з мапи Тернополя, а чимало з них перейменовано, приєднано до інших. Зовсім зникли такі вулиці, як Срібна і Гусяча, котрі минула війна стерла з лиця землі. Ще живі тернополяни, котрі пам’ятають, що Срібна тягнулася паралельно між Руською та Багатою, а на ній до війни були ювелірні крамниці, де торгували срібними підсвічниками, посудом та іншими виробами. Гусяча вулиця, на якій, до речі, стояв архітектурний шедевр — старовинна синагога, збудована задовго до появи замку над ставом, проходила в ста метрах від старого русла річки Серет. Нині — це початок вул. Танцорова, поблизу будівлі облпрофради.   Немає вже сьогодні і ряду інших старих вулиць — Барона Гірша (тепер — вул. М.Шашкевича), Л.Пунтшерта, Яна Тарновського, Г.Сєнкевича, В.Мандля (тепер — вул. Паркова), Й.Лелевеля і ще деяких. Добре зробили, що відродили вулиці Гуго Коллонтая, Академіка Брюкнера. І дуже справедливо вчинила міська влада, що хоча й в іншому місці, але все ж відновила вулицю Й.Перля, бо колишня, що до війни проходила паралельно з теперішнім майданом Волі, була дощенту зруйнована.   Й. Перль, барон Гірш і В.Мандль — це особливо пам’ятні постаті в історії Тернополя. Про них варто розповісти згодом докладніше, щоб люди знали, які світочі жили колись у нашому місті. Наразі скажемо про них коротко. Якщо знаменитий барон Моріц фон Гірш (1831-1896 рр.) був кумиром єврейської громади міста (а вона завжди становила більшість населення Тернополя) завдяки своєму безкорисливому меценатству і виключно гуманній діяльності як банкіра, засновника багатьох фондів, що фінансували будівництво і утримання шкіл “без різниці віросповідання і національності”, то прізвище Мандль символізує великі перетворення в історії міста у другій половині XIX і на початку XX століть. Володимир Мандль був 13 років бургомістром Тернополя (1855-1868 рр.), а Станіслав Мандль обирався керівником міста аж тричі — у 1908, 1912 і   1917 рр. Віддякою їм за сумлінне служіння громаді і стали вулиці з їхніми іменами, яких нині, на жаль, немає.   Вони варті такої честі   Одним з похвальних кроків міської влади в умовах Української незалежності після 1991 року стало відновлення назв кількох вулиць, що носили славетні імена. Однією з них є вулиця Академіка Брюкнера. До війни, коли Тернопіль був під владою Польщі, така вулиця існувала (теперішня Валова), а потім її скасували. Звідки ж було знати післявоєнним господарям міста, що наш славетний земляк Олександр Брюкнер є гордістю світової науки і що він, до речі, навіть серед інших видав фундаментальні праці про Петра I і Катерину II.   Тернопільська земля щедра на геніальних людей. Проте О.Брюкнеру належить у цій плеяді яскравих зірок особливе місце, бо саме він входить до числа найвидатніших славістів світу, котрий написав понад півтори тисячі солідних наукових праць, багато років був професором Берлінського університету, знав безліч мов, але, як жартували його колеги, продовжував розмовляти з тернопільсько-бережанським акцентом, бо виріс на галицькій землі.   Нині все стало на своє місце: поряд зі старовинною вулицею Валовою відроджено вул. Олександра Брікнера, уродженця Тернополя, котрий був унікальною особистістю, титаном праці. Серед його книг — двотомна історія по-льської літератури, “Слов’янська міфологія” з окремим розділом про Україну, “Нарис слов’янських мов і літератур”, розвідка “Польсько-українські пісні”, етимологічні словники та ін. Багато писав про Україну, був членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, мав тісні зв’язки з І.Франком, В.Гнатюком, К.Студинським. Хоч і вчився та працював у Відні, Берліні, Львові, Лейпцигу та інших містах Європи, але все життя линув серцем до рідного Тернополя, до Бережан, де провів дитинство і де його дід був бургомістром.   І ще одного тернополянина нещодавно удостоєно такої ж високої честі, щоб його ім’я носила вулиця. Це — знаний меценат, просвітитель і церковний діяч, велетень духу і патріот українства Володимир Громницький, котрий понад 53 роки був парохом Тернополя (1855-1938 рр.), духовним пастирем і наставником української громади міста. Отця Громницького поважали не лише українці, а й поляки та євреї за жертовну діяльність на користь усіх міщан.   Він був намісником єпископа у тернопільському краї. Як головний парох міста дбав про розбудову закладів освіти і шпиталів, очолював різні громадські комітети, що започатковували культурологічні ініціативи. В ті часи нерідко можна було почути: владика Андрей Шептицький осяває своєю мудрістю і добротою українство у Львові, а канонік Володимир Громницький — у Тернополі. Під його впливом духовно і морально загартувалося кілька поколінь городян.   З 1895 року парох В.Громницький розгорнув активну діяльність, щоб українське товариство “Міщанське братство” мало власну домівку, допоміг зібрати кошти і таки збудував чудову споруду, яка й нині служить громаді міста як обласна філармонія.   Великий українець і тернополянин Володимир Громницький вірно і чесно служив Богові та рідному народові. І добре, що про це не забули нащадки колишніх парафіян, назвавши на його честь одну з вулиць міста.   Безпідставні найменування   Чимало й інших нових назв вулиць з’явилося на мапі міста. Це чудово, що життєві артерії Тернополя носять тепер імена не лише священика В.Громницького, а й письменника Андрія Чайковського, славетної родини світочів Барвінських, князя Данила Галицького та інших видатних українців. Місто розрослося і росте далі. Свідченням культурно-просвітницького зростання міста стала поява дев’яти вулиць з іменами визначних науковців — академіків Гнатюка, Балея, Горбачевського, Сахарова, Дністрянського та інших. З будівництвом нових вулиць, що триває в місті безперервно, будуть і нові можливості увічнити в їхніх назвах ще багатьох видатних земляків або знаменитих сучасників.   Тому-то з гіркотою сприймаються факти, коли декого з яскравих світочів України позбавляють честі найменування якоїсь вулиці, бо треба цього удостоїти когось іншого. Замість дати бажану назву новозбудованій магістралі, хвацькі владоможці перейменовують давно діючу вулицю, бо щось їм не до смаку. А якщо нинішнім гарячим головам прийдуть на зміну нові депутати міськради? То знов перейменовувати? І так буде без кінця? Наші предки були мудріші і таких дурниць не робили.   Не менш прикро буває на душі, коли на догоду певним чиновникам або через лобіювання окремих депутатських груп вулиці дають ім’я людини, яка фактично нічого або майже   нічого не зробила ні для науки, ні для культури, а тим паче для міста Тернополя. Саме так сталося, коли одній з найбільших нових магістралей присвоїли ім’я померлого у молодому віці поета-початківця, котрий написав кільканадцять скромних віршів і більше нічого не встиг зробити. Звичайно, це добре, що хлопця не забули друзі, але чи не замало для того, щоб навічно уособлювати честь міста? Тим більше, коли до Тернополя він не мав ніякого стосунку. В той же час легендарна Стефанія Садовська, котра має великі заслуги перед містом, написала найкращу історію Тернополя, ніяк не діждеться якихось почестей від влади.   Подив від деяких найменувань та перейменувань вулиць міста, а також від деяких одіозних назв, на які владці чомусь затуляють очі, просто приголомшує. Бо що, приміром, можуть подумати прості українці про депутатів міської ради, коли ті скасовують вулицю мужнього полководця І.Черняховського, що воював у Тернополі проти фашизму, а не рухають вулиць дуже далеких від нашого міста російського письменника Ф.Достоєвського або норвезького композитора Е.Гріга. Чи хоч чули вони про такого? І при чому тут музикант Гріг до Тернополя?   Важко навіть уявити, щоб колись, кілька століть тому, очільники міста втручалися в найменування вулиць, нав’язували будівничим, рільникам, ремісникам, торговцям свої смаки, давали вказівки. Та й бургомістри Лучаківський або Мандль, напевно, таким не займалися. Прості міщани робили це на свій розсуд. А нині? То коли було більше демократії і свободи для городян — у давнину чи сьогодні? Чому ті, хто мешкає на даній вулиці, не мають права обирати їй назву?   Ярослав Гулько <a href="http://gazeta-misto.te.ua/?p=3408" target="_blank">"Місто"</a>

Як королева Марисенька за Тернопіль судилася http://nter.net.ua/main/17878-yak-koroleva-marisenka-za-ternopil-sudilasya.html Аж 25 років тривали суперечки за Тернопіль між різними спадкоємцями покійного власника міста Яна Замойського. Причому сварилися перші особи Речі Посполитої. Sat, 19 Nov 2011 17:01:00 +0200

Претенденти на володіння спадком Замойського тривали від його смерті у 1665 р. до 1690 р. Аж тоді “крапку” у справі поставив Люблінський трибунал - найвищий суд країни. Правники вирішили - власницею Тернополя має бути королева Марія Собєська.   Замойський Ян — собі пан Сандомирський воєвода Ян Замойський - один із героїв сєнкевичевого “Потопу” - став власником Тернополя у 1638 р. Він любив показати, що є незалежним, і за це отримав прізвисько Собіпан, тобто пан сам собі. Цей магнат, як виглядає з джерел, не надто дбав про місто. Часи були воєнні, у 1648 р. почалася революція і громадянська війна, а вояки різних армій були часто за сумісництвом ще й просто грабіжниками. Та й багато часу Замойського забирали, як пишуть самі ж польські історики, алкоголь та кобіти. “Завжди любив він прекрасну стать, але здоров’я все-теки не настільки розладнав, щоб і на обличчі зникла веселість. До сих пір не був він жонатий, і хоча найзнатніші роди в Речі Посполитій раді б були з ним поріднитися, запевняв, що у жодному з них не може знайти собі наречену, щоб була достатньо гарна собою. Знайшов він красуню пізніше, молоду француженку, яка хоч і любила іншого, повелася на його багатство і без вагань віддала руку магнату, не вважаючи, що той, ким вона зневажила, покладе колись королівський вінець на свою і її голову,” писав Генрік Сєнкевич. Власне, у “Потопі” Ян Замойський відзначився спершу не чимось іншим, як тим, що хотів обманом викрасти для себе придворну дівчину своєї сестри Гризельди, Анну Борзобагату-Красненську. І це йому не вдалося. У 1658 р. майже 31-річний Замойський одружився на Марії д’Арк'єн (d’Arquien). Красуня, яку привезли у Річ Посполиту із Франції чотирирічною і яка цілковито натуралізувалася до слов’янських звичаїв, народила чоловікові чотирьох дітей, жодна з яких не прожила більше двох років. Зрештою, у 1665 р., не доживши двох днів до свого 38-го дня народження, 7 квітня помер і Ян Замойський, підірваний спиртним і численними венеричними хворобами. Тоді й почалися суперечки за маєтки покійника, а серед них - і за Тернопіль. Вдовою побула тільки два місяці Уже 14 травня 1665 р. вдова взяла таємний, а 15 липня - привселюдний шлюб із Яном Собєським. Вочевидь, шляхтич не дуже образився, що панянка спершу обрала іншого. Собєський таки любив її! Другому чоловікові Марисенька, а саме так часто називали жінку, народила 13 діток, з яких до повноліття дожили тільки четверо. І родичі Яна Замойського, передусім згадана Гризельда, удова знаного Єремії Вишневецького, не були проти щастя Марії. Та тільки маєтків їй залишати не збиралися. Гризельді Вишневецькій таки вдалося відстояти спадок свого брата. Жінка теж збирала ці добра не для себе, а для свого одинака Міхала - короля Речі Посполитої у 1669-1673 рр. Та після смерті Гризельди й Міхала власником Тернополя став син іншої сестри Яна Замойського - Станіслав Конецпольський. “Це місто… спадкова власність пана Конецпольського, долинського старости… З трьох боків його оточує велике озеро й широкі болота,” писав мандрівник Ульріх фон Вердум у 1671 р. І от у 1674 р. Ян Собєський став королем, а Марисенька - королевою. Станіслав Конецпольський гарантував своїй тітці половину графства Ярославського, але та не перейняла його у власність і почала претендувати на всі маєтності, писав у 1895 р. у Roczniku kolka naukowego tarnopolskiego Казимир Гожицький. Тернопіль — у заставі за 100 тисяч “Легко зрозуміти, що Конецпольські, непевні результату процесу з королевою, мало турбувалися про спільні добра. Тернопіль навіть перейшов у чужі руки у той спосіб, що у 1685 р. Ян Александр Конецпольський віддав добра ті “разом із містом і замком” в заставу Ігнатію Гадомському... за суму 100 тисяч польських злотих, яку ще Ян Замойський позичив у 1663 році у Петра Талента, королівського секретаря, батька Єлизавети, дружини Гадомського,” продовжив Казимир Гожицький. Але борги Конецпольських сплатив Мартин Замойський і в 1687 р. став фактичним власником нашого міста. Та вельможа помер уже через два роки. Удова Замойського Анна передала Тернопіль своєму братові Яну Гнінському, брацлавському воєводі, а той призначив керівником на місці Станіслава Раковецького. “Та ще перед тим, як той урядовець встиг пізнати потреби міста і маєтностей, вже у 1690 р. заскочило його визнання прав королеви,” читаємо у Roczniku. Отож через чверть століття після смерті свого першого чоловіка Марисенька таки відстояла своє право на його спадок з Тернополем включно. Їй тоді було вже 49 років. Одначе уже в 1696 р. помер король Ян і в 1699 р. Марія емігрувала. У Речі Посполитій залишилися її діти і спадкоємці, зокрема Якуб-Людвік та Костянтин-Владислав. Коли ж і вони повмирали - Тернопіль перейшов до Потоцьких. Настали спокійніші часи. Але у плані економіки вони були кризовими. Суди ж за місто у другій половині стали своєрідним історичним анекдотом-епопеєю - польські історики любили про них писати.   <a href="http://te.20minut.ua/news/%D0%AF%D0%BA-%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B0-%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%B7%D0%B0-%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C-%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%B8%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%8F-10211424.html" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Історій Тернополя написано чимало http://nter.net.ua/main/17693-istorij-ternopolya-napisano-chimalo.html Мало хто з тернополян знає, що історію нашого міста протягом кількох останніх століть писали науковці та краєзнавці Австрії, Польщі, інших країн. Цікаві спогади про місто залишили відомі мандрівники. Але найбільш насичені яскравими фактами, правдивими висновками та узагальненнями були “Історії Тернополя”, написані у першій половині минулого століття корінними городянами Стефанією Садовською та Ізидором Кордубою. Mon, 14 Nov 2011 08:46:00 +0200

Над своїми рукописами вони працювали багато років, але, на жаль, з написаним трапилися драматичні пригоди, що спричинилися до втрати більшої частини унікальних матеріалів, повідомляє <a href="http://gazeta-misto.te.ua/" target="_blank">Місто</a>.   Нові публікації   Останнім часом у Тернополі і за кордоном видано ряд солідних науково-публіцистичних розвідок про наше місто, які дають набагато ширшу уяву про минувшину Тернополя. Передовсім із вдячністю треба згадати про кількатомну працю колишнього тернополянина, а нині відомого польського історика та краєзнавця Чеслава Бліхарського, про ґрунтовну монографію досвідченого архівіста і краєзнавця Любомири Бойцун “Тернопіль у плині літ”, дуже змістовну і науково виважену історико-краєзнавчу хроніку Тернополя у 1540-1944 роках, яку написав знаний дослідник Ігор Дуда.   З’явилося й чимало інших книжок та журнальних публікацій про минуле й сьогодення Тернополя, які підготували історики, публіцисти, краєзнавці Олег Гаврилюк, Ігор Крочак, Олександр Петровський, Петро Гуцал, Віра Стецько, Тарас Возняк. Їхні праці допомагають краще розібратися в історичних процесах у нашому краї та місті. Проте узагальненого, позбавленого будь-якої тенденційності наукового дослідження, справжнього і неупередженого, напевно, ще немає. Такі якості мали хіба що рукописи Стефанії Садовської та Ізидора Кордуби, але їх, на жаль, майже повністю втрачено. Вся надія на нинішніх і майбутніх дослідників правдивої історії Тернополя.   Дослідження тривають   Час від часу в обласному державному архіві та краєзнавчому музеї відбуваються наукові конференції, присвячені історичним подіям, датам, видатним людям краю, які, власне, творили історію Тернополя. Науковці, краєзнавці, архівісти, журналісти розповідають про цікаві знахідки, своє бачення проблемних історичних подій, що проходили на тернопільській землі. Адже, наприклад, в історії міста було багато “білих плям”, які вимагають ретельного, аргументованого тлумачення. Саме проблемні сторінки минулого насамперед чекають неупередженого висвітлення.   Дедалі частіше на наукових конференціях, присвячених історії Тернополя, у розвідках і дослідженнях повідомляються несподівані уточнення відомих подій, нові яскраві факти, розкриваються навіть сенсаційні таємниці. Про деякі з них, зокрема, розповіли професори тернопільських університетів Богдан Лановик та Йосип Свинко, молодий здібний історик Василь Штокало, інші дослідники.   Зокрема, професор Б.Лановик, котрий особисто знав автора великого наукового дослідження про минуле Тернополя Ізидора Кордубу, висловив повну підтримку його версії про те, що поселення на місці теперішнього міста виникло задовго до того, як з’явилася перша писемна згадка про нього, тобто до 1540 року. Ізидор Кордуба вважав також, що спочатку було селище Тернопіль, а потім власники міста перейменували його на Тарнополь на честь будівничого і володаря замку над ставом Яна Тарновського. До речі, знайдено спогади середньовічного мандрівника, в яких говориться, що в 1596 році біля замку було величезне озеро, найбільше у польському королівстві, яке давало багато риби.   На всіх конференціях науковці одностайні у твердженні, що 1540-й рік не був початком історії Тернополя. Поселення (а згодом місто) виникло на кілька століть раніше. Навіть знайдено архівну справу, з якої випливає, що Надставна церква і старовинна синагога на колишній вулиці Гусячій (синагога стояла на місці нинішнього музичного училища ім. Соломії Крушельницької) споруджені у XII столітті. Є ще одна гіпотеза, яка, правда, викликала гарячу дискусію серед істориків, що Тернопіль існував за сто років до заснування Львова. Таке припущення, спираючись на деякі авторитетні історичні дослідження, висунув молодий науковець Василь Штокало.   Кілька інших сенсаційних гіпотез оприлюднив у своїх доповідях та публікаціях про заснування і розвиток Тернополя завідувач відділу давньої і стародавньої історії обласного краєзнавчого музею Олег Гаврилюк. Зокрема, стало відомо, що на території міста знайдено могильник, закладений ще у VIII столітті до нашої ери, а також монети, виготовлені у першій половині IV століття. Виявлено нові матеріали, які підтверджують, що спочатку поселення називалося Тернопіль, а потім назву міста змінили на Тарнополь.   Справжнім відкриттям для істориків та краєзнавців міста стало дослідження наукового працівника обласного краєзнавчого музею Ярослави Гайдукевич “Тернопільська минувшина у записах Стефанії Садовської”. У цьому надзвичайно цікавому повідомленні йдеться про рукописи колишньої багаторічної співробітниці музею Стефанії Садовської, котра в роки Другої світової війни, в умовах гітлерівської окупації Тернополя, рятувала у підвалах музею найцінніші експонати. Разом з ними пережила жахливі бомбардування міста, а потім серед руїн і згарищ відроджувала музей. Більше того, історія міста, яку написала Стефанія Садовська, напевно, була найповнішою і найцікавішою, але, на превеликий жаль, мало що з її рукописів збереглося.   І крадуть рукописи і горять вони   Так уже сталося, що найкращим, мабуть, рукописам про тернопільську минувшину чи не найбільше не пощастило. Ізидор Кордуба, котрий понад 30 років життя присвятив вивченню і написанню історії рідного міста, так і не побачив свого твору надрукованим і виданим. Творив з думкою про нащадків, про наступні покоління тернополян, котрі захочуть знати правду про народження Тернополя, про його біди і потрясіння, про світочів краю, красу й багатство цієї землі, яку топтали, плюндрували численні завойовники та окупанти.   У 60-і роки минулого століття Ізидор Кордуба змушений був віддати свою книжку на перевірку компартійним ідеологам, інакше її неможливо було надрукувати. Повірив у порядність контролерів і цензорів. І дарма. Книга довго мандрувала керівними кабінетами, її ділили на шматки, передавали рецензентам. Минали місяці й роки. Перевіряльники далі шукали помилки й недоліки. Врешті-решт, книги не стало. “Загубилася…” — скрушно розводили руками компартійні ідеологи. А в автора стискалося серце від жалю і болю. Такі були часи. Потім окремі фрагменти рукопису добрі люди відшукали, дещо віддали до краєзнавчого музею, дещо надрукували в місцевому часописі, коли розвалилася радянська імперія. Але Ізидор Кордуба вже до цього не дожив.   Інша гірка доля спіткала другий визначний науковий твір про минуле нашого міста — рукопис Стефанії Садовської, якому теж дуже не пощастило. Корінна тернополянка, вона отримала блискучу освіту у знаменитій львівській українській гімназії сестер-василіанок, а з 1907 року продовжила навчання на філософському факультеті Львівського університету. Згодом, у Тернополі, С.Садовська стає відомим педагогом, професором історії та географії жіночої гімназії ім. М.Конопніцької, збирає матеріали і пише історію рідного міста. Інтенсивно спілкується з науковцями Львова, зокрема, з професором Володимиром Кубійовичем і директором Національного музею Іларіоном Свенціцьким.   У вересні 1930 р. відомий львівський учений, голова НТШ К.Студинський повідомляє С.Садовській, що отримав від неї першу частину рукопису (на 166 сторінках) праці про Тернопіль і захоплений нею. Через рік надійшла і друга частина рукопису. Однак переслідування польських шовіністів і драматичні родинні події перешкодили друкуванню книги, яка потім загубилася в пеклі війни. Під час боїв за Тернопіль навесні 1944 р. був дощенту зруйнований і згорів будинок Садовської і в ньому весь її творчий доробок, особистий архів, усі зібрані матеріали і рукописи книги про історію міста. Відновити щось у неї вже не було ні сил, ні можливостей.   Непересічна особистість   Якби навіть Стефанія Садовська не була авторкою унікальної книги про Тернопіль, вона все одно залишила б помітний слід в історії міста, в якому прожила майже 80 років і багато зробила для нього. Про її талант як історика, її неймовірну працездатність і взагалі про цю енциклопедичну постать були високої думки видатні українські учені того часу, зокрема львівський професор Степан Рудницький. Багато років С.Садовська підтримувала дружні контакти, листувалася з письменницею Ольгою Кобилянською. Про це згодом опублікує теплі спогади в журналі, а листи будуть надруковані у 5-томнику О.Кобилянської у 1965 р.   Стефанія Садовська народилася у 1888 р. у Тернополі. Батько був урядовцем, а мати її, Анна, походила з відомої родини тернопільських міщан — Онуферків, родове коріння яких сягало початків існування міста. Родина зазнавала постійних переслідувань, бо була відома своїми національно-патріотичними почуттями. За це польські шовіністи так побили батька Стефанії, що він помер. Безперечно, С.Садовська була найздібнішим дослідником історії Тернополя, а згодом і науковцем обласного краєзнавчого музею, де пропрацювала з 1940 до 1965 р.   Відважно, як справжня патріотка повела себе вона під час фашистської окупації міста. І хоч 49 найцінніших живописних полотен західноєвропейських художників XVIII-XIX століть гестапо забрало з музею, але їй особисто вдалося зберегти й сховати у глибоких підвалах музею від подальшого грабунку багато інших картин, а також рідкісну кераміку, коштовні монети, історичні документи. Ризикуючи при цьому життям, бо за таке гітлерівці карали на смерть. Тут же, серед експонатів у підвалі, С.Садовська пережила бої за Тернопіль у березні-квітні 1944 р. і страшні бомбардування міста.   Музей став її домом після війни. Лише у віці 77 років вийшла на пенсію, але продовжувала ходити на роботу, бо самотньою доживала віку. Найбільше шкодувала за тим, що пропала, згоріла її історія Тернополя і що загубилася її докторська дисертація. Подвиг науковця, трудівниці музею і щирої патріотки свого міста гідно оцінили. У 1948 р. за врятування музейних цінностей С.Садовська була нагороджена орденом “Знак пошани” і отримала невелике помешкання на вул.Руській, поблизу музею.   І все-таки С.Садовська, незважаючи на великі втрати, залишила чималу творчу спадщину — майже двісті експонатів зберігається в музеї, зокрема, її праці з історії, археології, про українське малярство на склі тощо, причому написане це не лише українською, але й польською, німецькою, латинською мовами, які знала досконало. З книги про Тернопіль збереглася лише невелика частина рукопису, який, до речі, вона проілюструвала власними графічними малюнками, на яких зображені тернопільські міщани у різні часи, види міста та його околиць.   Навіть з того, що збереглося про історію Тернополя та було написане вже після війни, добре видно, наскільки глибоким і вимогливим дослідником була Стефанія Садовська. Вона опиралася лише на авторитетні писемні джерела, древні латинські хроніки, матеріали польські, австрійські, німецькі і цікаві документи тернопільського магістрату. За латинськими джерелами вона вперше уклала унікальну хроніку старовинного Тернополя ще з часів його заснування як невеликого поселення, а продовжила її власними роздумами і спостереженнями аж до 1939 р. Далі не посміла, можливо, боялася говорити правду, а на компроміс із власною совістю не могла піти. До кінця залишилася чесною людиною.

Вийшла перша книга про Голодомор для дітей http://nter.net.ua/main/17690-vijshla-persha-kniga-pro-golodomor-dlya-ditej.html Як повідомили в прес-центрі Центру досліджень визвольного руху, це збірка художніх творів для дітей «Зернятко надії», де відібрані за допомогою педагогів та психологів-консультантів прозові та поетичні твори допоможуть дитині дізнатися про Голодомор 1932-1933 років і зрозуміти, які страшні часи пережив наш народ. Mon, 14 Nov 2011 01:17:00 +0200

«Ця збірка - спроба допомогти дорослим провести дитину через ті страшні часи, не травмуючи її психіку страшними подробицями і недосяжними для дитячого розуміння поняттями. Ми спробували підшукати зрозумілі для дітей образи, відповідні слова і жанри для різного віку. Також ми намагалися підійти до цієї трагедії з позиції оптимістичною, щоб не виникало в дитячих серцях розчарування і відчаю, щоб кожен з них знав, що його доля в його руках », - зазначила упорядник збірника Людмила Юрченко.   Твори розраховані на дітей різного віку - від дитячого садка до середньої школи. Перший розділ книги застосовує принципи казкотерапії: автори вводять маленького читача в країну звичних для нього казкових героїв, і діти прагнуть скористатися позитивним досвідом персонажів і знайти свої власні життєві стратегії.   «Сучасним дітям важко до кінця зрозуміти значення слів« голод »,« голодовка »,« голодомор ». Тому емоційний компонент усвідомлення дійсності є провідним фактором для особистісного розуміння дитиною негативної реальності, - зазначає кандидат психологічних наук Людмила Гридковець. - Саме такий підхід ми знаходимо в оповіданнях і нарисах другого розділу ".   Як відзначають укладачі, дитина, позбавлена надії, втрачає здатність боротися, при цьому різко послаблюється його потенціал до досягнення успіху. Тому, порівнюючи себе з головним героєм, який демонструє любов до ближнього, допомагає нужденним і проявляє милосердя, юний читач засвоює хороший приклад поведінки в непростих ситуаціях.   Проект «Зернятко надії: дітям про Голодомор» журналу «Крилаті» та «Спілки української молоді» підтримали письменники з усієї України та діаспори. Збірка «Зернятко надії» вийшла у світ у видавництві «Свічадо» за сприяння Львівської міської ради. Видання схвалив Міністерство освіти і науки для використання у школах. Ціна книги у видавництві - 14,90 грн.   За матеріалами <a href="http://babynews.com.ua/">babynews.com.ua</a>

Куди поділася вулиця Яна Тарновського? http://nter.net.ua/main/17665-kudi-podilasya-vulicya-yana-tarnovskogo.html Мабуть, найбільш незбагненним явищем в історії Тернополя останніх десятиріч є неповага до імені того, хто офіційно започаткував забудову міста — створив оборонну фортецю, яка згодом стала замком над ставом. Sat, 12 Nov 2011 20:00:00 +0200

Гетьман Ян Тарновський був першим будівничим Тернополя, дав йому своє ім’я, дав імпульс майбутній розбудові міста, захищав, як міг, тутешніх поселенців, заслужив їхню повагу, ніколи й нічим не заплямував себе. Однак не побачите в місті ні меморіальних таблиць, ні інших знаків на його честь. Навіть вулицю, названу його іменем і яка існувала багато-багато років у центрі Тернополя, чомусь ліквідували. Навіть на старовинному замку — гордості міста — немає таблиці, що будував його гетьман Ян Тарновський. Чому? Чим не догодив нащадкам великий будівничий? За що не любить його влада у незалежній Україні?   Яким був гетьман-будівничий   В історичних документах він зветься Ян Амор Тарновський або Ян з Тарнова із додаванням ряду титулів — воєвода руський, великий коронний гетьман, каштелян краківський та ін. Отримавши привілей польського короля Зигмунда I, він у поселенні, яке називали Сопільче Теребовельського повіту, почав зводити замок-фортецю під назвою Тарнополє. Цей історичний факт зафіксовано у “Локації місту Тарнополє”, що зберігається у Головному архіві давніх актів у Варшаві. З цього, власне, й почався Тернопіль.   Король звільнив жителів майбутнього міста на 15 років від податків і повинностей. Це посприяло швидкій розбудові поселення і спорудженню замку-фортеці. Першими міщанами стали будівники замку, які прибули з володінь Яна Тарновського. На той час він був знаним вельможею у Польщі, народився у місті Тарнові, мав понад 50 років, здобув блискучу освіту у Краківському університеті та за кордоном, носив титул графа Священної Римської імперії, був власником численних маєтків і одним з найвідоміших полководців середньовічної Польщі, бо переміг зі своїм військом у багатьох битвах, зокрема, під Теребовлею у 1524 році, розгромивши турецько-татарське військо. Ян Тарновський був автором ряду військових трактатів, у яких йшлося про тактику боротьби з наїздами бусурманських полчищ. Мабуть, тому й король довірив йому будівництво фортеці, що протистояла б набігам ординців.   Хоча Ян Тарновський вірно служив польському королю, проте, як свідчать історичні джерела, він посідав гідне місце і в українській історії. Походив зі старовинного руського роду, спочатку був хрещений у православній вірі як Іван і в ній же хрестив своїх дітей Софію та Христофора. Потім, правда, всі перейшли у католицьку віру. Заснувавши Тернопіль, як власник міста він дуже дбав про його розвиток. У 1545 році, наприклад, домігся того, що король Зигмунд I передав замку села Петрики і Пронятин, а згодом король надав привілей, щоб усі купці сплачували Тернополю мито з кожного воза. У 1550 р. власник міста видав дуже демократичну грамоту про права та обов’язки тернополян.   Дбаючи про добробут тернопільських міщан, Ян Тарновський незабаром замінив їхні натуральні повинності на грошовий чинш, залишивши лише роботи на користь замку. Всі ці заходи зміцнювали повагу до доброзичливого гетьмана, сприяли швидкій розбудові міста. Населення цілком схвально оцінювало те, що в назві Тарнопіль увічнювалось ім’я його власника та будівничого. І так місто називалося до серпня 1944 року, а також в усі часи (і навіть сьогодні) місто в своєму гербі зберегло елементи родинного герба Тарновських — славнозвісну “Леліву”. Чому ж не до смаку такий гетьман нинішнім демократам?   Замок — єдиний і вічний пам’ятник гетьману   Поселення над ставом і Серетом існувало задовго до появи замку-фортеці Тарнопіль. Нову ж еру в історії поселення започаткував королівський дозвіл, виданий 15 квітня 1940 року краківському каштеляну Яну Тарновському на спорудження замку. Це мало бути фортифікаційне укріплення, яке повинно було перекрити шлях різним бусурманам-наїзникам.   Вісім років тривало будівництво замку-фортеці. У 1548 р. замок був готовий, але розширення його і спорудження укріплень йшло далі і завершив їх уже син русинського гетьмана Тарновського — Христофор. На початку XVII століття фортифікаційна споруда, що стала центром Тернополя, мала форму прямокутника, доступ до якого захищали з одного боку глибокі рови, вали, болота і мочариська. На краях і посередині укріплень стояли оборонні вежі.   На схід від ставу та валів, серед полів і городів, розкидані були на передмісті сотні хатин міщан-хліборобів, ремісники ж мешкали ближче до замку. Через Тернопіль проходив давній торговий шлях, на кінцях якого височіли дві в’їзні брами: з південного сходу — Кам’янецька, що стояла поблизу церкви Різдва Христового, і Львівська — на заході, коло греблі. До укріпленого замкового палацу можна було дістатися через навісний міст і в’їзну браму. Лише опустивши на ланцюгах міст, можна було відчинити подвійні ковані ворота і потрапити у прохід брами, за якою стояли вартові.   Нелегкі випробування випали на долю Старого замку, але він вистояв. Не один раз його зміцнювали, перебудовували, піднімали з руїн. Змінювалась його роль, але він жив і служив людям. Від середини XIX століття і аж до 1939 р. в ньому були військові казарми. Він горів у 1917 р., але найбільших руйнувань зазнав під час боїв у квітні 1944 р., коли став останнім опорним пунктом гітлерівського гарнізону. Лише у 1957 р. Старий замок вдалося частково відбудувати і пристосувати під спортивну школу, хоча краще було б, якби тут відкрили музей історії Тернополя. На жаль, старовинна споруда, що стала символом міста, сьогодні ледве животіє, руйнується її фундамент і, замість реконструкції, її оточують розважальними закладами та остаточно доруйновують, хоча це велика історична реліквія і єдиний пам’ятник гетьману Яну Тарновському.   Чому вулицю ліквідували?   Вона є і її немає — історична вулиця в самому центрі Тернополя, яка багато десятиріч носила ім’я Яна Тарновського. Ця невелика, затишна вулиця старовинного міста мала повне право так називатися, бо людина, яка носила це ім’я, чимало зробила для заснування і розбудови поселення. Саме Ян Тарновський, краківський каштелян і гетьман русинський, як зазначено у Великій польській енциклопедії, одержав від короля доручення спорудити замок, що став центром майбутнього Тернополя.   Отже, вулиця, названа на честь фундатора тернопільської фортеці і міста загалом, довгі роки носила і повинна би носити це ім’я вічно. Однак історичні події розпорядилися інакше. Невідомо, чим не догодив Ян Тарновський радянській владі, а можливо, спрацювало більшовицьке правило називати центральні вулиці міст іменами своїх вождів, проте відразу після Другої світової війни комуністичні керівники Тернополя перейменували вулицю. Всі колишні вулиці, що перетинали місто із заходу на схід, — Львівська, Руська, Тарновського, Смиковецька — об’єднали в одну магістраль, якій присвоїли ім’я вождя світового пролетаріату.   Однак нічого вічного на світі немає. Прийшов кінець великій імперії, і на початку 90-х років минулого століття, у зв’язку з відродженням Української державності, знову почалося в Тернополі велике перейменування вулиць, яке ініціювали депутати міської ради першого демократичного скликання.   На жаль, серед депутатів виявилося багато гарячих голів, які не дуже були обізнані з історією міста або негативно ставилися до того, що засновник Тернополя був польського походження. Були дискусії, суперечки, але тенденційно налаштована більшість міських депутатів все-таки вирішила викреслити з історії міста пам’ять про будівничого замку-фортеці, і назву вулиці, скасованої більшовиками, не відновили, а штучно подовжили прадавню вулицю Руську аж до залізничного мосту.   Що ж, такі дивовижі — не новина для нас, але від правди не втечеш і не сховаєш її, бо ще живуть у Тернополі сотні людей, котрі добре пам’ятають вулицю Тарновського, ходили нею або й мешкали на ній. А головне — є старі мапи Тернополя, опубліковані в різних виданнях останніх років, є чимало книг про наше місто, де згадується вулиця Яна Тарновського і вміщені численні її фотографії. Словом, затія гарячих голів, які стерли з лиця міста одну з центральних вулиць, не вдалася і не може мати виправдання.   Цікава історія вулиці   І ще дещо з історії старовинної вулиці Тарновського. Колись вона називалася Смиковецькою, бо прямувала через східну околицю міста у бік села Смиківці. Згодом частину її — ближче до центра — назвали іменем Яна Тарновського, і тягнулася вона від теперішнього перехрестя, де стоїть центральний універмаг, аж до стадіону. Забудована була вона добротними дво- і триповерховими кам’яницями, що мали внутрішні колодязі, каналізацію, електрику. На перших поверхах містилися адвокатські канцелярії, крамниці, перукарні, ресторани.   Будинки мали різноманітну й самобутню архітектуру, що помітно навіть сьогодні, хоча майже всі споруди за останні десятиріччя неодноразово перебудовували або ремонтували, на деяких надбудовували один-два поверхи. Річ у тому, що більшість будівель зазнала значних руйнувань під час вуличних боїв у березні 1944 р. Саме цією вулицею увірвалися зі сходу перші радянські танки й самохідні гармати і тут гітлерівці розтрощили й спалили потужні машини, позбавлені можливості маневрувати і затиснуті з обох боків будинками, з вікон яких німецькі вояки завдавали техніці смертельних ударів. Бої на цій вулиці документально показані військовими операторами у кінофільмі “Битва за Тернопіль”.   Незважаючи на знищення і перейменування, вулиця Тарновського (нині — вул. Руська) живе у своїх перероблених, модернізованих, відремонтованих і заново споруджених будівлях. На них збереглися окремі скульптурні елементи давніх оздоблень, коване мереживо балконів. На жаль, на деяких будинках навіть сьогодні знищують елементи колишньої архітектури, надаючи перевагу вигідним і дешевшим євроремонтам, якими захоплюються численні комерційно-бізнесові підприємства, що заполонили зараз всю вулицю.   Вулиця втрачає самобутність   <img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-11/1321116408_c4695536f543-300x193.jpg" border="0" alt="" align="left" />Старовинна вулиця майже повністю втратила свій колишній шарм. Досить поглянути, приміром, на столітньої давності пожовклу фотографію житлової кам’яниці Аксельрада (колись двоповерхової, з багатьма ліпними прикрасами, навіть скульптурами левів при вході), де тепер триповерхова залізнична поліклініка, аптека, магазини, і бачимо зовсім інший архітектурний стиль. Час і буремні події роблять своє, на жаль, у гірший бік. Лише одна будівля на колишній вул. Тарновського досить добре зберегла свій первісний вигляд і сьогодні милує око оригінальною старою архітектурою — це будинок на розі вулиці Січових Стрільців, у якому розташований один з корпусів медичного університету.   Серед незабутніх подій з історії цієї вулиці варто згадати будівництво міського стадіону, що почалося ще далекого 1896 року, коли гімназисти Тернополя спорудили тут спортивний майданчик, згодом з’явилося футбольне поле, і лише у серпні 1909 р. відбувся тут перший офіційний футбольний матч між українською командою “Поділля” та польською “Креси”.   Сто років тому на верхній частині вул. Тарновського, за колією, виросли перші механізовані промислові підприємства — парова цегельня, електричні млини. Значну роль у розвитку міста відіграло будівництво залізничного мосту, що став до ладу у 1897 році і значною мірою зберігся й донині, хоча був неодноразово перебудований. Нині ця вулиця — головна артерія міста і вартує того, щоб відродити її давнє історичне ім’я.   Руйнувати — не будувати   Ще деякі думки виникають на завершення цієї розповіді. Знищувати, руйнувати — завжди значно легше, ніж будувати й творити корисне. І якщо коїться таке, як навколо імені Яна Тарновського, коли місто чимало століть носить його ім’я, коли ще стоїть невмируще творіння його рук — Старий замок, то ліквідація вулиці Тарновського, відсутність меморіальних знаків на його честь — не просто безпам’ятство, а злий умисел, який не має пояснення в межах здорового глузду.   Чи не варто схаменутися і почати виправляти старі і нові помилки, свої і попередників, котрі теж не шанували, як належить, великого гетьмана і будівничого? На жаль, у декого так розгорівся азарт перекроювання, переробляння нашої історії, що ніяк не може зупинитися. Як відомо, жадоба перейменовувати на свій смак і своє уподобання, скасовування старих назв вулиць — хвороба не нова. Скільки ж то цих епідемій зазнав Тернопіль за своє кількавікове існування! І коли вже припиниться ця стихія?!   Мабуть, нескоро, бо й у наші дні триває ця біда. Керівні голови вигадують, мудрують, задовольняючи свої політичні чи інші амбіції, а простим громадянам клопіт і несподівані фінансові затрати. Добре бути “патріотом” за чужий рахунок. До того ж заперечувати владі незручно, бо скажуть, що ти проти національної ідеї. Ну, просто біда якась з тим перейменуванням вулиць, що повторюється періодично, залежно від того, хто прийшов до влади. А якщо чергові вибори змінять склад міської ради та політичні уподобання? Знову почнуться перейменування? Єдиний порятунок у даній ситуації: хіба що ніколи не давати вулицям неоднозначні або сумнівні імена, а ще ліпше називати їх — Гайова, Квітова, Городня, Глиняна, Весела, Глибока, Довга, Дівоча і т.п., як це робили тернополяни в минулому.   І все-таки є істини незаперечні: ніколи й ніхто не буде проти гідних імен для наших вулиць — Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Володимира Великого, Ярослава Мудрого і їм подібних. Дуже хотілося б, щоб у цьому ряду з’явилося незаплямоване й чесне ім’я славетного русинського гетьмана й будівничого Тернополя. Чи будемо й далі жити у безпам’ятстві?   Ярослав Гулько <a href="http://gazeta-misto.te.ua/?p=2796" target="_blank">"Місто"</a>

Старі машини у Тернополі — і тоді всюди їздили іномарки http://nter.net.ua/main/17655-stari-mashini-u-ternopoli-i-todi-vsyudi-yizdili-inomarki.html Принаймні два автомагазини, Samochod і Salmacar, діяли у нашому місті вже у 1935 р. Оголошення першого із них з'явилися уже в 1926 р. Sat, 12 Nov 2011 15:06:00 +0200

Машини у довоєнні часи продавали в центрі міста. Там само діяли і заправки. Причому всі - поряд.   Цісар Карл приїхав машиною Незважаючи на те, що перші автомобілі з'явилися ще наприкінці ХІХ ст., детальна інформація про їх поширення у Тернополі збереглася з часів Першої світової. Приміром, цікавинкою дня 30 листопада 1917 р. став для простолюду не тільки візит у звільнене від росіян місто цісаря Карла Габсбурга, а й те, що приїхав він, а потім поїхав на фронт - саме автомобілем. Під час війни тернополяни бачили здебільшого військову техніку, хоча ще з передвоєнних часів збереглися листівки старовинної вул. Тарновського (тепер частина вул. Руської від ЦУМу до мосту через колію - прим. ред.), на якій стоїть чи їде легківка. Швидше всього - це Fiat 4 (Fiat 30-45 HP). Такі машини випускали серійно у 1910-18 рр., вони мали об'єм двигуна 5699 куб. см і могли розганятися до 95 км/год. Всього з'явилося тільки 684 Fiat 4. На машині цього модельного ряду, але окремо укомплектованій, їздив король Італії Віктор Еммануїл ІІІ. Його авто звали Saetta del Re - “Блискавка короля”. На жаль, не відомо, хто ж сидить у тернопільському авто з листівки.   Не дбали про свого виробника Оскільки до Другої світової Тернопіль та околиці входили у склад Польщі, то автоісторія міста того часу повторювала загальнопольські згадки. Приміром, після польської окупації у нас могли з'явитися легківки Ford - їх доставляли Польщі як частку французьких кредитів. А ще тоді уряд виміняв в Італії 300 вантажівок легкого типу марки Fiat 15 TER. Їх вперше застосували у 1912 р. на війні у Лівії і тому часто ті машини називали саме “Лівіями”. Об'єм двигуна такого авто - 4398 куб. см, а гранична швидкість - 40 км/год. Тернопільські фото із вантажівками теж є, одначе вони - не крупнопланові. Можна тільки припустити, що на зображеннях - ті ж Fiat. Були і власне польські легківки, адже ще у 1925 р. у Львові на “П'ятих Східних Торгах” представили авто CWS Т-1. Його створив інженер Тадеуш Танський із Варшави. Саме ця машина, як подає одне із ретро-фото, стоїть біля парафіяльного костелу - з-за кущів видно, на жаль, тільки її верх. Загалом випустили 800 CWS Т-1, і конструктори вже придумали модель Т-2, але уряд згорнув програму, бо дешевше виявилось купити ліцензію на Fiat 508. А різні комплектації CWS продовжили використовувати військові.   Тернопільські заправки — на Руській Із пальним для машин у Тернополі проблем до Другої світової, як виглядає, не було - уже “Адресна книга за 1926-27 рр.” подає заправку, що діяла на вул. Руській, 10. Згідно з тодішньою нумерацією це мало бути десь біля Середньої церкви. Власником заправки був Мойзес Горовітц. Уже у 1920 р. Крім горовітцової Oleum, діяла заправка Karpaty. Адреса її - та ж Руська, 10. Цікаво, що власниками того дому були Мехель і Хая Сігельбауми. Запрвака Galicja працюбвала на площі Коженьовського, 10. “Адресна книга за 1930 р.” подає, що у нашому місті з'явилася автокомунікація. Машини пропонували Миколай Чижевський, Юліуш Шаффер, Євгеніюш Шпітталь та Ян Шмуль. Тернопільські автомагазини у той час діяли теж неподалік тодішнього центру міста. Samochod - на вул. Голуховського, 11а, теперішній Чорновола. Натомість Salmacar - на вул. Міцкевича, 39, теперішньому бульв. Шевченка. Власником першого із них був якийсь А.Лорбер, другого - “Л.Салпетер і Со”. Уже до війни в Тернополі діяли правила дорожнього руху, але служби на зразок Державтоінспекції не було. Це - новинка радянських часів. До слова, тернопільську автоісторію з-перед війни не описав ще жоден історик, принаймні книг немає.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10210888" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Тернопільське дозвілля радянських часів - від буфетів до театру http://nter.net.ua/main/17515-ternopilske-dozvillya-radyanskix-chasiv-vid-bufetiv-do-teatru.html Навіть у важкі повоєнні часи знаходили тернополяни час, аби відпочити та пройтися-побалакати. Tue, 08 Nov 2011 11:10:00 +0200

— Улюбленими місцями прогулянок були Старий парк і, звісно, стометрівка — дільниця від теперішнього пам’ятника Стецькові до ЦУМу. Потім з’явився парк імені Шевченка, — розповідає краєзнавець Любомира Бойцун. — Перший радянський кінотеатр відкрили у “Перемозі” в 1950-му, а от кінотеатр імені Франка (тепер “Палац кіно” — прим. ред.) був до 1957 року театром. Адже того року відкрили сучасну будівлю драмтеатру. До слова, на стометрівці тернопільські чоловіки охоче обговорювали результати футбольних матчів — їх спеціально вивішували. А ще там, у сквері, висів “баняк” — гучномовець. Вистави тернополянам у післявоєнні часи демонстрували різні — і українську класику, і радянські. Були й дитячі п’єси. — Ходили також у ресторани, але не масово. До кінця 40-х дуже поширеними були буфети, а вже потім почали з’являтися кафе, — продовжує пані Бойцун. — І всюди по місту розвозили льоди — морозиво. І то краще, ніж тепер. Продавали їх з андрутами, тобто з вафлями. Морозиво пропонували просто на вулицях — ним, як і газованою водою, торгували з візків, що мали колеса, пригадує тернополянка. Пішки ходив з Колодіївки у Тернопіль на кіно — Тернопіль був для мене малого, як “Діснейленд” сьогодні для моїх внуків, — сміється 75-річний Любомир Протасевич. — Розваг тут було чимало. Чоловік часто згадує, як їздив до Тернополя на “оглядини”. Він жив у селі Колодіївка Підволочиського району. За словами тернополянина, він так полюбив місто, що мріяв тут жити та працювати. Велику роль у цьому відіграло його захоплення парками та архітектурою міста, фільмами. — Для мене Тернопіль був дивовижним містом. Я приїздив сюди, щоб покататися на потягу, адже мій дядько працював машиністом. А ще — сходити у кіно, полазити у військових машинах, які стояли у Старому парку, — пригадує чоловік. У Тернопіль сільський хлопчина приїздив, щоб відпочити та набратися “культурного духу”. — Я пішки з другом йшов із села до міста, щоб сходити до кінотеатру, подивитися виставу, — продовжує пан Любомир. У той час працював у Тернополі всього один театр — на вул. Франка. Також там показували вистави театри, які приїздили із гастролями. — Тоді сеанс у кінотеатрі коштував всього 30-50 копійок — задоволення не дороге. Тому йшли сім’ями. На вході, перед початком сеансу, грав оркестр. Хто хотів — танцював, — продовжує чоловік. — За день я встигав подивитися кіно, побувати в театрі та ще послухати концерт. Місто приїжджим видавалося мало не курортним Пан Протасевич старався потрапити на кожну культурну подію, яка відбувалася у Тернополі. — Життя вирувало у кінотеатрі, парках та кафе. Для гостей Тернопіль був ледь не курортним містом. Часто мене запитували, коли ви працюєте, якщо постійно відпочиваєте, — сміється чоловік. Тернополю пан Протасевич завдячує вибором професії — тут вирішив стати художником. — Я придивлявся до афіш на вулицях, згодом ходив у музеї. Я дивувався, як так можна малювати, — зізнається він. Згодом улюбленим місцем відпочинку чоловіка були парки. — Спочатку Старий парк, а коли з’явився парк імені Шевченка, то ходили туди. Було весело, бо грала музика, працювали атракціони як для дорослих, так і для дітей, — пригадує співрозмовник. У Старому парку і в парку ім. Шевченка були танцмайданчики. У 1960-1970-х молодь відпочивала гуртом Не відставала від своїх попередників у плані відпочинку і молодь 1960-1970-х рр. — Це так видається, що молодь у 60-70-х просто марнувала час, бо тоді не було комп’ютерів і мобільних телефонів, — каже корінна тернополянка Мирослава Красій. — Просто розваги у нас були іншими. Причому ми, на відміну від нинішніх молодих людей, вміли відпочивати гуртом, спілкувалися не віртуально, а сам на сам. Звісно, були у той час офіційні заходи. Їх організовувала тодішня влада або комсомольські організації. Однією з таких “розваг” вважали традиційні суботники. — Їх обов’язково проводили у найбільші релігійні свята, — додає пенсіонерка. — Так, дерева у Комсомольському парку — тепер парку Національного відродження — ми садили завжди на Пасху. Крім того, популярними в ті часи були танці. У місті, як пригадує жінка, працювали два відкритих майданчики — у парку Слави та ім. Шевченка. Вечірки з танцями влаштовували і в палацах культури. Наприклад, у “Будівельнику”, де тепер працює клуб “Лас-Вегас”. — Популярними були пісні, які співали Муслім Магомаєв, Майя Кристалінська, — додає Мирослава Красій. — Звісно, слухали ми і “Смерічку”, і Софію Ротару та Назарія Яремчука. Дуже популярним свого часу було тріо Мариничів. Тоді магнітофони були громіздкими. Записи робили на плівкових “бабінах”. Дехто міг похвалитися піснями Елвіса Преслі, згодом — “Бітлз” і “АВВА”. Розваг на кшталт “на каву”, як їх називають тепер, за Союзу майже не було. У ресторани — їх було всього три-чотири у місті — молоді люди ходили рідко. Навіть весілля, як каже жінка, переважно влаштовували у спеціальних наметах — брали їх напрокат у військових. Морозивом можна було посмакувати у кафе “Сніжинка”. — На морозиво і звичайний коктейль, якщо не помиляюся, вистачало карбованця, — пригадує пані Красій. — Квитки до кінотеатру також коштували приблизно стільки ж, а дитячі — взагалі були по 10 копійок. Тому кавалер, який мав у кишені п’ять карбованців, міг вважати себе багатієм. Адже йому і на кіно, і на морозиво, і на квитки на танці цих грошей вистачало. Крім того, улюбленим місцем відпочинку тернополян різного віку завжди був парк ім. Т. Шевченка і, відповідно, набережна Тернопільського — раніше Комсомольського — ставу. Можна було взяти човен напрокат і поплавати водоймою. Зрештою, й наприкінці 80-х, як каже тернополянин Олексій Козак, сім’я із чотирьох осіб могла прекрасно відпочивати у місті протягом цілого дня. — На все вистачало. Тепер же четверо людей у піцерії за один раз менше сотні не залишають, — каже чоловік.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10210515" target="_blank">"20 хвилин"</a>

На Тернопільщині церкві "мандрівниці" - понад 500 років http://nter.net.ua/main/17503-na-ternopilshhini-cerkvi-mandrivnici-ponad-500-rokiv.html Дерев'яній церкві святого великомученика Димитрія, що у с.Киданцях Збаразького району, – понад 500 років. Вона є однією з найстаріших в Україні. Принаймні, так стверджує настоятель храму отець Олег Григорець. Mon, 07 Nov 2011 23:20:00 +0200

Храмовий празник відсвяткували 8 листопада, на Дмитра, у Киданцях Збаразького району. І хоча святкова служба відбулася і новій, спорудженій у 1996 році, церкві, про старий храм місцеві жителі не забувають. — Люди захотіли, аби мерців відспівували саме у древній церкві, поряд з якою є цвинтар, — розповів отець Олег Григорець. — Тому всі похоронні процесії, служби, відправи з нагоди Великоднього благословення та окроплення могил священною водою відбуваються у старій церкві. Традиційно 1 листопада ми проводимо тут також великий парастас. Доля давнього храму цікава, навіть дивовижна. Привезли його з Волині. З якого саме села, невідомо, але за переказами, перш ніж потрапити у Киданці, церква служила волинянам упродовж майже 200 років. Очевидно, Киданці не були заможним селом, якщо його жителі не спромоглися збудувати власну нову церкву. Тож, придбавши дерев’яний храм, люди встановили його спершу на одному із пагорбів над селом. Згодом активніше заселяли долину, і церкву перенесли туди. Так “мандрівниця” приблизно 400 років тому опинилися на своєму сучасному місці – у центрі села. Недавно киданчани помітили, що один кут стародавньої реліквії трохи просів. Трухлявіє, очевидно, дерев’яний каркас, адже востаннє храм ремонтували століття тому. Аби вберегти святиню від подальшого нищення, у селі вирішили її реконструювати. Цього року зробити ремонт уже не вдасться, тож поки що храм лише підперли дерев’яними брусами.   — Було б великою провиною і навіть гріхом, знаючи, скільки поколінь людей відвідувало святиню, довести її до занепаду, — каже отець Олег. — Це намолене століттями місце. Гордістю старого храму є Євангеліє 1647 року, яке нині зберігаєють в новій церкві. Його, як припускає священик, придбали, коли перенесли до Киданців церкву. Непогано збережену книгу з окладом, частково оздобленим сріблом, бережуть як зіницю ока, адже одну прикру втрату село вже пережило. Якоїсь ночі на початку 1990-х років невідомий вандал вирізав із рам вісім старовинних ікон, що прикрашали стіни Дмитрівської церкви зовні. Віками до цих образів молилися, отримуючи Боже натхнення і, можливо, зцілення, аж поки рука новітнього варвара не вчинила над ними наругу. Незважаючи на свій поважний вік, церкву у Киданцях не внесена до реєстру пам’яток історії і архітектури. Священик Олег Григорець каже, що так навіть краще. Адже при всезагальній “бідосі” на реконструкцію грошей держава навряд чи дала б, а, крім того, чималі кошти потрібно було б збирати на оформлення необхідної документації для отримання статусу історичної пам’ятки. Священик сподівається, що з Божою допомогою громада відновить храм самостійно.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10210634" target="_blank">"20 хвилин"</a>

У нову книгу Володимира Мороза увійшли 33 замки Тернопілля http://nter.net.ua/main/17407-u-novu-knigu-volodimira-moroza-uvijshli-33-zamki-ternopillya.html З історією оборонних споруд на колишніх землях Поділля, Галичини і Волині, і таємницями, які приховують древні мури, знайомить книга Володимира Мороза “Замки і фортеці Тернопілля”. Презентація видання відбулася у книгарні “Ярослав Мудрий” 28 жовтня. Fri, 04 Nov 2011 18:30:00 +0200

Автор книги, журналіст і шанувальник старовини, об'їздив майже всі пам’ятки краю. Він щоразу знаходив якусь захоплюючу, маловідому історію і розповідав її читачам. Спершу - на шпальтах газети “20 хвилин”, потім - у книзі. - У 2009 р. вийшла моя перша, ще чорно-біла книга “Замки Тернопілля”. Там було менше замків. Тут їх 33, - розповідає Володимир. - Я намагався не писати про те, чого не бачив. Подорожував з дружиною, коли в нас ще не було синочка, робив сотні фото. Інформацію про замки автор шукав у хроніках, старих джерелах, книгах. Неабияк допомогли і сайти. - Цього разу я намагався змінити кут подачі, описувати не лише стіни, а й людей, які там колись жили і бували, - каже чоловік. - Це - не історична хроніка, а спроба привернути увагу до забутих і занедбаних фортець нашого краю. Прикро, що навіть тепер, коли 20 років незалежності уже позаду, ми знаємо про них так мало. Із нових замків, які увійшли до книги, - Личківці, Озеряни, Старий Олексинець, Новосілка Костюкова, Ридомиль. - Усі - дуже цікаві, - продовжує автор. - Але все в одній книзі не вмістиш. Так, я не встиг подати одну цитату автора ХІХ століття Володимира Інлендера. В його путівнику по Галичині згадується, що в Личківцях є Замкова гора і досить великі підземелля. Він був там у 1860-х рр. Знайти підземелля тепер важко, але я бачив там урвище. Місцева порода не сипка, сприяє утворенню підземель. Для сина Володимира Мороза - дворічного Артемка - батькова книга - улюблена після казок. Хлопчик залюбки її гортає, адже там - дуже багато фото. В кінці видання є словник термінів, карта й покажчик імен та прізвищ.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10210261" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Дослідники «Подільської археології» відкрили унікальне поховання культури кулястих амфор http://nter.net.ua/main/17404-doslidniki-podilskoyi-arxeologiyi-vidkrili-unikalne-poxovannya-kulturi-kulyastix-amfor.html Цьогорічний археологічний сезон був надзвичайно насиченим для тернопільських дослідників. Однак фортуна посміхнулась і подолянам. Усе почалося з того, що жителі райцентру Стара Синява, що на Хмельниччині, натрапили неподалік с. Ілятка на стародавнє поховання. А досліджував же сенсаційну знахідку в. о. завідувача місцевого відділу держпідприємства «Подільська археологія» Володимир Захар’єв. Під трьома плитами – великою та двома малими виявили рештки семи дорослих людей: п’ять кістяків у скупченні та трохи далі окремо ще два. Fri, 04 Nov 2011 16:59:00 +0200

Вочевидь, урочище мало якесь значення для тогочасних кочівників-скотарів, якщо вони саме тут облаштували поховальний комплекс, адже вапнякові плити перекриття могили вони доставили більш ніж за 10 км.   Також у могилі виявили залишки двох посудин – орнаментованого горшка та полумиска (чи неорнаментованого глечика), а також дві пари кістяних пряжок для широких ременів, аналогічні й дотепер, за твердженням відомого львівського археолога Миколи Бандрівського, використовують у Карпатах.   Унікальність же знахідки в тому, наголосив щасливий дослідник, що на чималій території поширення культури кулястих амфор від Балтійського моря – на півночі, Молдавії – на півдні, Смоленщини – на сході та Селезії на заході, схожих поховальних комплексів зафіксовано одиниці. Знайдене поховання під Іляткою (південно-східне) може увійти в історію як еталонне в археології України.   – Тепер я не маю жодного сумніву, що цей поховальний об’єкт залишили після себе представники кулястих амфор. Про це свідчать аж чотири складових, – підсумував тиждень дослідницьких робіт Володимир Захар’єв. – Насамперед це стосується плитового перекриття могили. По-друге, фрагменти горщика з виготовленим лускоподібним штампом орнаменту у вигляді трикутників та подвійних смуг між ними. По-третє, пряжки широких ременів із тваринних кісток. І останнє: кістяки у позі ембріона.   – Чому ж Ви сумнівалися раніше? – Бо під плитовим перекриттям не було кам’яного ящика, а як відомо з наукової літератури, стіни та долівка переважної більшості тогочасних могил були облицьовані каменем. Здивувало і те, що, крім фрагментів орнаментованої посудини традиційного чорного кольору, ми знайшли шматки червонястої неорнаментованої.   – Ви згадали, що поховані лежали зігнутими у так званій позі ембріона. – Такий сюрприз підготував мені передостанній день дослідження. Коли я сфотографував і перемалював усе те, що лежало під плитами, далі, відповідно до технології, зобов’язаний був вийняти та упакувати для подальшого дослідження знахідки та кістковий матеріал. Наостанок потрібно ще раз додатково перекопати грунт – раптом щось потрапило у кротовиння чи було спеціально сховане. До речі, саме так свого часу знайшли знамениту золоту скіфську пектораль. Мене ж чекала хоч і не дорогоцінна у вартісному розумінні, але історично значима знахідка. У північно-західному куті розкопу я наштовхнувся на кістки тазу та стопи і згодом розчистив те, на що, відверто кажучи, вже й не сподівався….   – Але ж, наскільки відомо, поховання у позі ембріона традиційні для культури кулястих амфор? – Так, але, водночас, ця знахідка підтвердила мою гіпотезу, що поховання належить культурі кулястих амфор – трохи на схід від скупчення лежав кістяк у такій же позі, але головою у протилежний бік. На відміну від черепів зі скупчення у нього були шийні хребці. Але люди, які виявили цей об’єкт, перекопали грунт, фактично знищивши кістяк і потрощивши ритуальний посуд, залишений поруч з небіжчиком.   – Крім посуду, біля братської могили виявили зброю чи прикраси? – На жаль, ні, не було тодішньої грізної зброї – крем’яних сокир та стріл з крем’яними вістрями. Відтак наразі невідома стать цих людей. Достеменно це встановлять антропологи. Поки що більш реалістичною виглядає версія, що обоє померли своєю смертю і були поховані у відносно спокійні часи. Щоправда, на гомілковій кістці людини, похованій західніше, видно сліди перелому. Зауважу: травма залишила по собі якусь хворобу, котра, як кажуть у народі, «з’їдала» кістку.   – Інші поховані за життя отримували травми? – Так, на маківці черепа людини з братської могили видно вм’ятину від удару круглою булавою. Очевидно, що травмували людину ще у молодому віці, коли кістки були не надто крихкими, бо померла вона досить старою, зі стертими наполовину зубами. Це, водночас, свідчить, що отримана травма не надто вплинула на здоров’я і не турбувала його. Цікаво, що в загальному при гарному стані зубів у декого місцями їх не було. Тобто наші предки чотири з половиною тисяч років тому вміли виривати хворі зуби. А болісно чи безболісно – ми вже не дізнаємося.   – І наостанок розкажіть трохи докладніше про поховання у так званій «братській могилі»? – Я вважаю, що ті п’ятеро померли далеко від Ілятку, коли переганяли вздовж річок стада корів, биків та свиней. Нехай з позиції сучасної моралі моя версія здасться неестетичною, та я переконаний, що на тому шляху родичі або односельці не ховали тіла, а везли з собою. До речі, в окремих селах на Філіппінах померлих предків і тепер зберігають у підвішених під стелю сітках. Інша, менш вірогідна версія полягає в тому, що небіжчиків таки закопували на чужині у землю, але згодом посилали спеціальний загін зібрати кістяки та перепоховати вдома.   Жанна Попович   ДОВІДКА Свою назву племена культури кулястих амфор, які існували у III тисячолітті до н. е., дістали від характерного для них посуду — кулястих амфор. Це були рухливі колективи, які прийшли з території сучасної Польщі, і досить легко протягом відносно короткого часу підкорили спочатку племена культури лійчастого посуду, а потім – і пізньотрипільські. На півдні їхню присутність підтверджено аж у Молдавії. Дісталися вони і до Дніпра та навіть перемістились із правобережжя на теперішню Чернігівщину. Науковці виокремили Волинську та Подільську групи ККА.   Історія племен культури кулястих амфор вивчена досить слабо. Це пояснюється насамперед станом наявних археологічних джерел. Досі, за інформацією з Інтернету (сайт Інституту Археології НАН Україна поки закритий), на території сучасної України знайдено лише одне поселення представників культури кулястих амфор, а короткочасні стоянки важко піддаються фіксуванню. Зате відомо кілька десятків поховань. Отож своїх померлих племена культури кулястих амфор ховали у кам'яних скринях, які зверху перекривали плитами. До речі, над похованнями не збереглося (а, можливо, й не було) жодних зовнішніх позначень, тому їх виявляють випадково, до того ж ці племена лишили по собі досить уривчасті відомості. Насамперед у декількох місцях досліджено декілька кам'яних скринь, що дозволяє припустити про існування у цих племен могильників. У кам'яних скринях ховали як окремих осіб, так і цілі групи. Зрідка, коли вдалося встановити стать похованих, виявилось, що це були чоловіки. Часом поруч лежали жінки, і лише інколи – діти.   <a href="http://gazeta1.com/index.php/uk-UA/78-zt-slideshow/756-doslidniki-podilskoji-arkheologiji-vidkrili-unikalne-pokhovannya-kulturi-kulyastikh-amfor" target="_blank">Номер один</a>

Тернопільщина відзначить 500-річчя Скалата http://nter.net.ua/main/17322-ternopilshhina-vidznachit-500-richchya-skalata.html Наступного року Тернопільщина відзначить 500-річчя від часу першої писемної згадки про місто Скалат, розташоване у Підволочиському районі. Про це повідомили 2 листопада у прес-службі ОДА. Wed, 02 Nov 2011 19:10:00 +0200

Голова облдержадміністрації Валентин Хоптян дав доручення керівництву району напрацювати перелік пропозицій щодо підготовки міста до ювілею.   Як зазначили у прес-службі, з метою належного відзначення пам’ятної дати у Скалаті проведуть виїзну нараду, на якій розглянуть організаційні питання.   Довідка. Перша згадка про Скалат зустрічається у письмових джерелах, датованих 1512 роком, коли він входив до Теребовлянського повіту Руського воєводства. На межі XVI–XVII століть від короля Сигізмунда ІІІ містечко одержало магдебурзьке право і у 1600 році вже вважалося самоврядним містом. У 1772 році Скалат підпав під владу Австрії, і його було зараховано до Тернопільської округи.   У місті збереглося чимало пам’яток. Одна з найвідоміших – Скалатський замок, побудований у 1630 р. польським мечником Кшиштофом Віхровським у формі неправильного чотирикутника.

В Україні відзначають 93-тю річницю Листопадової революції http://nter.net.ua/main/17299-v-ukrayini-vidznachayut-93-tyu-richnicyu-listopadovoyi-revolyuciyi.html Тернополяни відзначають 93-тю річницю Листопадової революції. Саме першого числа останнього осіннього місяця в Україні відбувся масштабний військовий переворот. Активні мешканці Галичини та Волині противились тодішній диктатурі і прагнули здобути незалежність. Завдяки власній незламній ідеології та повстанням людей на теренах держави з’явилась Західноукраїнська Народна Республіка. Wed, 02 Nov 2011 11:10:00 +0200

Петро Гуцал, кандидат історичних наук: «Уже, здавалось би, у Європі, в Галичині, на теренах Австро-Угорської імперії, яка розпадалась, ніхто й не думав, що українці здатні створити своє державне тіло. Але сталося, і політики, особливо молоді офіцери нижчої ланки, яких очолював у Львові Петро Вітовський та інші його соратники, здійснили військове повстання за мінімальної кількості вояків – усього 1300 осіб – і утвердили українську владу».   Повстання 1 листопада розпочалось у Львові о 4-й годині ранку. Тоді австрійські, німецькі та угорські підрозділи дотримувались нейтралітету. Спочатку наші військовики захопили ратушу та роззброїли міську поліцію. Вже через годину, о 5-й ранку, була відключена телефонна та телеграфна лінія, не працювало також і радіо. До світанку захопили всі вокзали. На ранок у місті з’явились українські патрулі із синьо-жовтими стрічками на шапках.   Андрій Цаль, головний спеціаліст відділу інформації та використання документів ДАТО: «Сам Листопадовий зрив відбувся досить раптово і безкровно. Очолив Листопадовий зрив у Львові Петро Вітовський – сотник Українських січових стрільців. Він ще напередодні, 30 жовтня, створив Центральний військовий комітет. І він вирішив, що непотрібно зволікати».   З нагоди відзначення листопадового зриву в Державному архіві Тернопільської області презентували виставку з унікальними матеріалами та документами. Подивитись та дізнатись про революційні події може кожен охочий.   Леонід Бицюра, віце-мер з гуманітарних питань: «Ця виставка, як я вважаю, є одним із заходів, щоби привернути увагу до тих історичних подій, які відбувались на початку 20 століття, і все-таки розкрити очі через ті події на те, що відбувається зараз. Україна не повинна орієнтуватися ні на Схід, ні на Захід. Вона повинна розраховувати на себе та орієнтуватися на себе».   У пам’ять про Листопадовий чин у центрі Львова названо вулицю.   ІНТБ

Крамнички старого Тернополя – “з-за моря” везли хутра і консерви http://nter.net.ua/main/17233-kramnichki-starogo-ternopolya-z-za-morya-vezli-xutra-i-konservi.html Французькі лікери та коньяки, делікатеси із заокеанських колоній, консерви і тропічні фрукти можна було вільно придбати у Тернополі між двома Світовими війнами. Але для цього потрібно було мати одне - гроші. Sun, 30 Oct 2011 13:35:00 +0200

Десятки розмаїтих магазинчиків і торгових точок можна було побачити у 1920-1930-х рр. Чи не на всіх вулицях міста. Супермаркетів тоді просто не було. Утім, браку товарів ніхто не відчував.   Каву смажили на місці <img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-10/1319925398_1086980.jpg" border="0" alt="" align="left" />“Продаж товарів колоніальних, делікатесів, усіляких консервів, вин, горілок монополістів, коньяків, лікерів французьких і місцевих, щоденно - свіжовисмажена кава, десертне масло...” Такими словами заохочував відвідати свою крамницю на вул. Міцкевича, 4 (тепер бульв. Шевченка - прим. ред.) підприємець на прізвище Сасовер. На жаль, імені цього чоловіка оголошення 1934 року не зберегло. А от Юзеф Фуш на тій же вулиці пропонував місцевому “паньству” закордонні мила, засоби гігієни зубів, пудри, “квіткові”, тобто ароматизовані, води, розмаїті креми, мінеральні води та солі.   Ще креативніше до справи колоніальними речами підійшов Мар’ян Борецький, що мав крамницю на вул. Третього Мая, 6 і телефон з номером 228. Він привозив у місто ще й фарби, насіння і навіть спорядження. Уже на вул. Руській, 39 мав склад блаватних товарів і хусток Мойзес Мільгром. Та найжвавішою у плані торгівлі, якщо подивитися на старі оголошення в газетах, часописах і буклетах, була теперішня вул. Сагайдачного, тоді - Третього Мая. Саме там, приміром, працював торговий дім “Креси” - реалізували кухонне начиння, порцеляну, столове скло. Конкурентом для “Кресів” був S. Nives, магазин якого діяв на вул. Кузьмінського. За Польщі у Тернополі, що незвично для наших днів, поляки ходили переважно у польські магазини, євреї - у єврейські, а українці - в українські. Принаймні так чинили свідомі українці, які дослухалися до гасла “Свій до свого по своє”. У місті створили українські кооперативи, як-от “Дніпро” та “Достава”. Іноді влада намагалася змусити їх зробити польськомовні вивіски, та безрезультатно. Та й із суржиком тоді боролися - слів на зразок “горящі путівки” чи “мрамор” не вживали.         Взуття – від Баті, хутра – від Розенберга Продавали у Тернополі і хутра - бізнес-довідник 1930 р. подав чотири спеціалізованих хутрових магазини. У Центрі на вул. Третього Мая цю розкіш реалізував Шимон Фуш, на зниклій тепер вул. Перля спільно діяли Мендель Фрідман і Філіп Брандес, на вул. Міцкевича - Яків Фуш і на Багатій - Ізраїль Кернер. Як видно зі списку, не тільки українці, а й провладні у ті часи поляки хутрами не торгували. Цікаво, що вже у 1934 р. власником хутрового магазинчика на Третього Мая був не Шимон Фуш, а Юзеф Розенберг - аж ніяк не родич ідеолога нацизму Альфреда Розенберга. Навпаки, коли гітлерівці прийшли у Тернопіль, усіх Розенбергів, Фушів та Брандерів, які не втекли, знищили. А до того пан Юзеф діловито повідомляв у рекламі: “Припрошую перед купівлею переконатися у якості і ціні мого товару”.   <img style="float: right; margin-left: 3px; margin-right: 3px;" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-10/1319925425_1086982.jpg" alt="" />Був у нас і “Дім товарів модних”. Він працював на площі Собєського, теперішньому майдані Волі, і мав назву G. i M. Thaler. На жаль, більше інформації про цей заклад знайти не вдалося. Брендовим у нашому місті в довоєнні часи був взуттєвий магазин від фірми “Батя”. - Пригадую, коли мама мене завела у цей магазин, то працівниця посадила мене у крісло для примірки, а мамі сказала відійти - я мала вибирати, - згадує 81-річна тернополянка Ірина Максимів. - Усе було у коробках. Взуття від “Баті” у місто везли із Чехії, і крамниця із ним діяла на вул. Міцкевича, 25. Ця фірма почала першою шити дешеві літні туфлі з сукна, а своєрідним девізом її власника Томаша Баті були слова “Не треба боятися майбутнього! Половина людей на світі ходить босоніж. А добре взуті заледве 5% населення світу. Це показує, як мало до сих пір було зроблено і яка велика робота чекає на шевців усього світу”. І тернополяни не програвали, коли обирали “Батю” - фірма шила взуття навіть для армії. Тепер же у місті її взуття не знайти. Зате немає проблем із іншими іноземними брендовими товарами. Як до війни, так і в наші дні проблема інша - де знайти українське фірмове взуття, одяг чи, приміром, косметику.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10209801" target="_blank">"20 хвилин"</a>