Історії, легенди

Історії, легенди - NTer http://nter.net.ua/ ru Історії, легенди - NTer http://nter.net.ua/yandexlogo.gif Історії, легенди - NTer http://nter.net.ua/ NTer.net.ua Тернопільська липа і 'Старий Город' http://nter.net.ua/main/15981-ternopilska-lipa-i-starij-gorod.html Який вік Тернопільської липи не знають навіть старожили, але якщо радянська наука добросовісна, то в 1977 році нашій липі вже було понад 200-ті. А дозволяє це нам припустити, що наша зелена панянка є єдиним і скромним залишком давнього парку - 'Старого Городу'. Tue, 13 Sep 2011 14:49:00 +0300

До речі, найпершого парку в Тернополі. Все промовляє за тим, що то саме Потоцькі наказали такий створити приблизно у другій половині 18 століття. Завдяки карті Antona Posarelli з 1797 р. можемо легко зльокалізувати парковий комплекс на північний схід від замку-палацу [на карті він позначений літерою 'е'], на узвишші: від 'роддому' аж до 'Ромашки', а в ширині майже до сьогоднішньої вул. Листопадової, якраз там де і росте наше вікове дерево. Стає тепер зрозумілим, чому 'Старий парк' закладений у 1860 бургомістром В. Мандлем, у кінці XIX ст. тернополяни називали 'Новим Городом'.   <img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-09/1315905078_00022wdw.jpg" border="0" alt="" align="left" />   200 років тому, по теперішній Замковій пробігала паркова алея, а правіше від 'Старого Городу' , на північ від костелу [на карті він позначений літерою 'а'], також якісь клумби мали і отці Домінікани   Регулярність, дотримання симетрії і підпорядкування геометричним правилам, дозволяє припустити, що перший тернопільський парк був запланований як французький бароковий сад.   Те що Тернопіль зазеленів ще 250 років тому, трішки змінює канони нашого уявлення про зовнішній вигляд міста, як на мене 'Старий Город' додававав йому елегантності і імпозантності...   Але і питання множаться: коли саме 'Старий Город' став загальнодоступною частиною міського простору і як його сприймали пересічні звичайні Тернополяни, чи були готові зацінити паркову естетику більше ніж вишеньки і груші нехай в маленьких та все таки у своїх садках під містом???   <a href="http://1540-tarnopol.livejournal.com/">1540-tarnopol.livejournal.com</a>

До війни тернополяни відпочивали у Заліщиках, де був також нудистський пляж http://nter.net.ua/main/14768-do-vijni-ternopolyani-vidpochivali-u-zalishhikax-de-buv-takozh-nudistskij-plyazh.html Уже перед Другою світовою туристам у Тернополі не доводилося самотужки вишуковувати цікаві місцини для мандрівок і задавати собі питання, де заночувати. Sun, 31 Jul 2011 14:15:00 +0300

Усю інформацію надавали у бюро подорожей та продажу залізничних квитків Orbis на вул. Третього Мая (тепер - Сагайдачного) і в офісі Товариства туристично-краєзнавчого. Останній діяв у приміщеннях сучасної обласної прокуратури на вул. Листопадовій (тоді - 29 Листопада). Пізніше це товариство мало офіс на сучасній вул. Чорновола. Загалом до війни тернополяни забавляли себе взимку катанням на лижах на Петриківській горі, що на сучасній “Дружбі”, а на ковзанах - на численних ковзанках у місті. Дехто уже тоді їздив у польське Закопане. Натомість у теплу пору року міщани у ті часи вибиралися на популярний курорт Заліщики, у Карпати.   Відпочинок - без виїзду - Тоді було менше закордонних поїздок, але, як і тепер, усе залежало від майнового статусу людини, - розповідає краєзнавець Любомира Бойцун. - На лижах каталися на Петриківській горі, на Ставі, у Кутківцях або ж на інших околицях міста. Лижний спорт у довоєнний період називали лещетарством. Також, відомо, наприклад, що ковзанки “заливали” українська та польська організації “Сокола”. Українська ковзанка, як каже пані Бойцун, діяла взимку за будівлею сучасної Української гімназії імені Івана Франка, біля якої до війни стояв будинок “Сокола”. Тепер це місце частково займає стадіон. Свій літній відпочинок тернополяни часто пов’язували з купанням у Сереті та загорянням на пляжах. Найдавніший із відомих у Тернополі пляжів розташовувався на Білій горі, в районі сучасної вулиці Білогірської. Також неподалік, біля петриківського моста із 1932 р. був пляж польського товариства Strzelec. Ще до 1960-х існував пляж біля замку. Тоді ж утворили пляжі “Ближній” і “Дальній”. А от пляж “На Циганці”, ймовірно, - наймолодший.   На купання їхали у Заліщики <img src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-07/1312106908_1061976.jpg" border="0" alt="" align="left" />З-поміж “південних” курортів поза конкуренцією серед грошовитих курортників, або, як їх тоді називали, літників, до війни були Заліщики. “Літники знаходять приміщення у приватних домах як у місті, так і в Старих Заліщиках і поблизькому селі Добровляни. Місячна плата за покій - від 70-80 злотих в залежності від обстановки. Цілковите утримання однієї особи потягне 200 злотих у місяць. Великі групи туристів у час літніх відусток можуть розміститися у школах. Місцевий відділ туристично-краєзнавчого товариства організовує на літній сезон приміщення на 20 ліжок у вчительській семінарії і надає туристам потрібну інформацію, провідників та інше. За вказівками щодо перебування літники повинні звертатися у магістрат Заліщиків,” - йдеться у старому путівнику від 1928 р. У місті діяли два пансіонати: “Сонячна” і “Київ”, а також готелі Grand і Centralny, де за добу проживання у номері брали по 3-4 злотих. Пляжів було також два - “Сонячний” і “Тінистий”. Окрім того, саме у Заліщиках з’явився перший у міжвоєнній Польщі неофіційний нудистський пляж. Із Тернополя на ці курорти їздили потяги. Мандрували шляхами Собєського - Популярними були серед тернополян і виїзні екскурсії воєводством, - каже Любомира Бойцун. І справді, місцеві газети і часописи початку ХХ століття неодноразово писали, наприклад, про мандрівки шляхами бойової слави короля Яна Собєського. Їздили туристи, здебільшого поляки, і в Збараж. Там згадували про козацьку облогу 1649 р. і, зокрема, про її описи у книгах Генрика Сєнкевіча. Та, незважаючи на популярність, Збаразький замок у міжвоєнні часи був закинутий. А от у вежі тепер занедбаного замку у селі Кривче на Борщівщині, навпаки, активісти туристично-краєзнавчого товариства облаштували своєрідний хостел для мандрівників. Останніх у Кривче приваблювала ще й розміщена у селі печера Кришталева.   Щодо відпочинку тернополян у Карпатах, то про нього наразі є найменше інформації. Зі старих поштівок можна довідатися, що знаними і розрекламованими були Яремче, особливо скелі Довбуша та місцевий водоспад, а також Черче, Гребенів та Бубнище. До речі, якщо у Заліщиках з метою розрекламувати курорт відпочивав керівник Польщі Юзеф Пілсудський, то у Гребенові на сучасній Львівщині на родонових водах, окрім тернополян, бували австро-угорський принц Фердинанд, митрополит УГКЦ Андрей Шептицький та англійський політик Вінстон Черчіль.   <a href="http://www.youtube.com/watch?v=ZPWSB7Qj4Xo" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Польська дивізія у Тернополі – командний центр у міськраді http://nter.net.ua/main/14503-polska-diviziya-u-ternopoli-komandnij-centr-u-miskradi.html На вул. Листопадовій, у будівлі теперішньої міськради, діяло керівництво 12-ї Дивізії піхоти за часів міжвоєнної Польщі. Натомість керівництво 54-го полку цієї піхоти працювало на місці житлового будинку, що на куті вул. Листопадової та майдану Волі. Sat, 23 Jul 2011 18:40:00 +0300

За час свого перебування у Тернополі польські вояки не тільки брали участь у розмаїтих релігійних урочистостях, а й у пацифікації – знущаннях над свідомими українцями, які боролися за утворення власної держави.   Тернопільська дивізія прийшла з Франції Початком польської 12-ї піхотинської дивізії історики вважають утворення у лютому 1919 р. у таборі Arches на базі французької 74-ї Дивізії піхоти Шостої дивізії польських стрільців. Уже 1 вересня того ж року Франція надала Польщі допомогу для боротьби з більшовиками у вигляді готової армії генерала Юзефа Галлера. Згадану дивізію перейменували на 12-ту і її змушені були покинути усі офіцери-французи, а також добровольці із Франції та США, неповнолітні і літні вояки. Поляки умови надання допомоги не дотримали і використали армію Галлера проти некомуністичної ЗУНР. Уже у січні-лютому формування дивізії зайняли із заходу територію на лінії Старокостянтинів – Ушиця. Навесні того ж року дивізія взяла участь у спільному з військами Симона Петлюри наступі на окупований більшовиками Київ, зайняла Бар, Тульчин і Брацлав. Потім більшовики перекинули на фронт підкріплення і поляки з українцями змушені були відступати. Війська генерала УНР Михайла Омеляновича-Павленка спільно з 12-ю Дивізією 21-28 серпня під Бібркою та Свіржем стримали наступ більшовиків на Львів, а потім перейшли у наступ, зайняли Бережани і вийшли на лінію Ялтушків-Деражня-Летичів. Зрештою, Польща уклала з більшовиками мирову угоду, поділивши Україну. Дванадцята дивізія перейшла на свої квартири.   У мирний час відкрили кінотеатр Першим керівником 12-ї Дивізії піхоти був Роберт Ламешан Салінс – граф і генерал майор ще в австрійській армії, але він уже 12 березня 1921 р. пішов із цієї посади. Пізніше він став керівником генеральних військових округів “Помор’я” та “Львів”.   У Тернополі всю дивізію не могли розташувати – тут квартирували тільки її 54-й Полк піхоти, Перший дивізіон 12-го полку легкої артилерії, саперський осередок і компанія зв’язку. Інші дивізійні формування були розміщені у Бережанах та Золочеві. Окрім муштри і тренувань військовики у нашому місті займалися ще й господарською та громадською діяльністю. Так, при 54-му полку з’явилися рільничі курси, а на території казарм – військовий кінотеатр “Марс”, військово-цивільний спортивний клуб “Креси” і товариство “Військова родина”. У дивізійній будівлі, теперішній міськраді, діяло офіцерське казино. Видавали у полку навіть “Нашу газетку”, а дивізія загалом активно долучилася до відбудови пам’ятника Міцкевичу. Усі ці напрямки діяльності були спрямовані на підняття польського, а не українського духу. Хоч жовніри і брали участь у громадських акціях на честь свят Божого Тіла та Йордану, вони долучалися і до акцій пацифікації українців, тобто переслідування свідомих та активних діячів.   Тернопільську дивізію розбили одразу Галичина так і не стала польською і мирні прогулянки Тернополем польських вояків перервала Друга Світова війна – як поляки з росіянами поділили Україну у 1920-21 рр., так Німеччина та СРСР поділила Польщу у 1939-му. Уже 27 серпня 1939 р., тобто до офіційного початку війни, 12-та Дивізія перейшла до стану нагальної мобілізації, але через брак транспорту у напрямку фронту вояки виїхали тільки у ніч з 1 на 2 вересня. Оборону жовніри з Тернополя утримували на межі сучасних Свєнтокшиського та Мазовецького воєводств, але вже 8-9 вересня була розбита у сутичці з німецьким Дев’ятим полком моторизованої кавалерії Третьої легкої дивізії та 67-го танкового батальйону. Поляки потрапили в оточення і вибратися з нього змогли не всі. Одна частина вояків потрапила до складу інших формувань Війська польського, а іншу 18 вересня неподалік Бучача оточили радянські війська і відправили в ув’язнення. Деяких офіцерів із Тернополя потім замордували у Катині на Смоленщині. Так завершилася історія польського формування, що окупувало Галичину.   За співпадінням, останніми керівниками 12-ї дивізії були колишні офіцери царської армії. Перший із них, полковник піхоти Російської імперії Станіслав Соллогуб-Довойно очолював формування у 1927-1936 рр. Другий – керівник полку Російської армії Густав Пашкевич. Він командував у Тернополі у 1936-1939 рр. Але якщо Соллогуб-Довойно помер одразу ж на початку радянської окупації Галичини – 26 вересня 1939 р., то Пашкевич встиг позаймати керівні посади у соціалістичній Польщі. Він, зокрема, був керівником 18-ї Дивізії піхоти у Білостоці, Білостоцького воєводського комітету безпеки – організації, що винищувала активістів польських організацій, які боролися за незалежність від СРСР, а також вояків УПА. Польський дослідник Петро Колаковський вважав, що Густав Пашкевич був радянським агентом.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10196624" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Skalat. Все було не так? http://nter.net.ua/main/14055-skalat-vse-bulo-ne-tak.html Проводячи дослідження на місці парадної брами скалатського замку з року 1795, і оголюючи її фундаменти і прилягаючу території, виявилося що земля містить в собі фундаменти не тільки брами ай інших замкових споруд. Причому вони настільки масивні і займають таку територію, що цілком імовірно, що конфігурація замку була зовсім іншою ніж ми це собі уявляємо. Thu, 07 Jul 2011 15:38:00 +0300

Що мається на увазі? Мається на увазі те, що на разі можна припустити, що при північно-східній стіні був не земляний насип, для укріплення стін і підошвові бійниці, а були каземати аля збаразький чи бродівський замок. Період теоритично з 1630 до 1675 руйнування турками. Можливо такі самі каземати були і при південно-західній стіні. Це частково пояснює наявність тунелів-потерн до нижніх ярусів башт, оскільки враховуючи навність житлового корпусу та офіцин, забудова замку могла бути по всьому внутрішньому периметру стін. Доведення чи спростування цього - завдання подальших досліджень.   <table border="0"> <tbody> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-07/1310032914_s640x480-1.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-07/thumbs/1310032914_s640x480-1.jpg" alt='Skalat. Все було не так?' title='Skalat. Все було не так?' /></a></td> </tr> <tr> <td> <img style="float: left;" src="http://pics.livejournal.com/tolik_fort/pic/002frbzg/s640x480" alt="" width="450" height="338" /></td> </tr> <tr> <td> <img src="http://pics.livejournal.com/tolik_fort/pic/002frbzg/s640x480" alt="" width="450" height="338" /></td> </tr> <tr> <td> <img src="http://pics.livejournal.com/tolik_fort/pic/002fs8e9/s640x480" alt="" width="450" height="338" /></td> </tr> </tbody> </table>     <a href="http://tolik-fort.livejournal.com/194068.html" target="_blank">Анатолій Лещишин</a>

Як народився Тернопільський став http://nter.net.ua/main/14048-yak-narodivsya-ternopilskij-stav.html Захистом від нападу татар, джерелом води для млинів, місцем риболовлі, відпочинку був протягом століть великий став на річці Серет. На початку ХХ ст. рибу з нашої водойми експортували навіть у Польщу, але завдяки озеру славилося місто і хмарами комарів. Thu, 07 Jul 2011 13:19:00 +0300

Приблизно 317 гектарів — така площа нашого Ставу, окраси міста. Ним тернополяни гордяться і в ньому купаються, незважаючи навіть на заборони і застереження санстанції. Став для тернополян невіддільний від самого міста, без нього обласний центр навіть уявити важко. Одначе були часи, коли для цього напружувати уяву не доводилося — водойма просто не існувала.   Початок – 16 березня Першою згадкою про став у нашому місті є привілей польського короля Сигізмунда від 16 березня 1548 р., що дозволяв власнику міста Яну Тарновському утворити його біля села Кутківці. Відтак озеро офіційно молодше від міста на вісім років. Одначе вже тоді поблизу Тернополя існував давніший став, який належав Вацлаву Баворовському. Коли ж гетьман Тарновський наказав збудувати греблю і вода заповнила широку долину річки Серет, став Баворовського почали називати “долішнім”, а Тарновського — “горішнім”. Він підходив до тодішнього міста не надто близько, адже у грамоті від 30 вересня 1550 р. Яна Тарновський дозволяє міщанам перепинити течію Серету нижче своєї греблі і вище ставу Баворовського, щоб утворити там “саджавку“ чи озерце. Одначе власник міста здійснив такий “жест” аж ніяк не від щирої душі — навіть у цьому невеликому озері він забезпечив собі і місцевому римо-католицькому священику право ловити рибу. Могли рибалити з берега сітками, званими черпами, і міщани у панському ставу, коли той був повний води. Одначе це для тернополян XVI ст. було платою за обов’язок ремонтувати греблю і “лотоки” — канави, якими вода стікала до млина, на тій же греблі. Цікаво, що коли у середині XVI ст. на греблі був один млин, то уже в 1672 р. — три. У документах збереглися навіть імена і прізвища власників тих млинів: Лукаш Петриківський, Семен Секрета і Федько мельник.   <a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-07/1310026994_10179733m.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-07/thumbs/1310026994_10179733m.jpg" alt='Як народився Тернопільський став' title='Як народився Тернопільський став' /></a>   Над Ставом – не тільки замок Старовинне місто Тернопіль розлягалось на лівому березі Серету: від Львівської брами, що стояла біля Надставної церкви, і до річки Рудки. Остання текла вздовж сучасної вулиці Крушельницької через парк Шевченка. Десь там, над ставом, стояла Шевська вежа. До замку вода також підступала ближче, аніж тепер. Одначе і над водоймою височіли міські мури, правда нижчі, аніж зі східного боку — зі сторони, де тепер стоїть Катедра. — Мури й вежі на заході й півдні боронять замок навіть там, де навколо тягнеться озеро, — занотував у своєму щоденнику мандрівник Ульріх фон Вердум під датою 27 листопада 1672 р. і додав, що сама дамба має 800 чи 900 кроків протяжності. Отож станом на 1672 р. над ставом у напрямку з півночі на південь стояли Шевська вежа, замок, новий парафіяльний костел Івана Хрестителя, перероблений у шпиталь старий парафіяльний костел, Надставна церква. Точно невідомо де, але над ставом біля цього храму стояла Кушнірська вежа. Обабіч нового костелу, на ринку (тепер це місце займає вул. Старий Ринок — прим. авт.) була ратуша. У переліку є чи не половина головних будівель тодішнього Тернополя і просто неможливо не уявити, як сильно місто тиснулося до озера. Причина — звідти дув тільки вогкий західний вітер, а з мочар летіли зграї комарів. Але звідти ніколи не нападав ворог. До речі, недалеко ставу, біля замку, але у межах міських мурів стояли також пекарня, кухня і стайня, що обслуговували маєток. У Тернополі було Підзамче Залізничну станцію Підзамче, що у Львові, зауважили, напевно, всі, хто в’їжджав потягом у це місто зі сторони Тернополя. Одначе одиниці тернополян уже знають, що в нашому місті, над ставом, існувало своє Підзамче — саме так у давнину називали ремісничий квартал на схилах замкового пагорба, який тягнувся вздовж берега і боліт. — Замешкали тут майстри, котрі задовольняли потреби замку, — колодії, римарі, ковалі, зброярі, чинбарі та інші рукомесники, — пише в своїй книзі “Тернопіль у плині літ” краєзнавець Любомира Бойцун. Одначе таким квартал не дійшов навіть до початку ХХ ст. Із розвитком мануфактур та промисловості вироби ремісників ручної роботи втрачали попит, ставали надто затратними. Відтак і Підзамче поступово перетворилося на своєрідне гетто бідняків. Його просто знесли після Другої світової війни, коли будували “Тернопіль”, готель для туристів-іноземців. Тепер частину колишнього Підзамча, схили над ставом, серед молоді називають — "Єлісєї" та “Єлєся”, що є скороченою версією від “Єлісейські поля”. Відновлювали після війни також і став, адже він занепав ще в часи міжвоєнної Польщі. А в часи Другої світової водойма, рибу з якої на початку ХХ ст. місцевий підприємець Володимир Трач возив навіть у Польщу, взагалі зникла. Адже дамбу під час боїв зруйнували. Греблю вирішили відбудувати у 1956 р. і вона вийшла вищою, аніж її попередниця — сучасний рівень води перевищує той, що був колись. За часів СРСР і до 1992 р. збільшений до понад 300 га став називали Комсомольським озером. Кораблі й фонтани Першим на плесо Тернопільского ставу у 1966 р. випустили теплохід ПТ-50, який подеколи тернополяни називають катером. А от “Герой Танцоров” плаває у нас із 1968 р. Спершу він мав назву “Заліщики” і курсував Дністром між Старою Ушицею на Хмельниччині та Мельницею Подільською, що у Борщівському районі. Фонтан запрацював на водоймі у 1975 р. У 1990-х рр. через кризу його не вмикали, а з 2000 р. водограй працював тільки на Великдень, День незалежності та День міста. Зрештою, він затонув у 2003 р. Новий фонтан, який згодом отримав назву “Спогад”, встановили у 2007 р. Одначе він також не працює з 2009 р.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10179733" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Як у давнину у Тернополі книги видавали http://nter.net.ua/main/14176-yak-u-davninu-u-ternopoli-knigi-vidavali.html Друк українських книг у місті започаткували не якісь великі компанії чи влада, а свідомі представники інтелігенції. До того ж упродовж століть у нашому місті книги писали хіба від руки, реставрували та прикрашали. Масовими були преважно видання релігійні та богослужбові. Tue, 05 Jul 2011 17:49:00 +0300

Зрештою, показово, що чи не першою відомою книгою у місті стала Біблія, яку у 1569 р. переклав тодішньою розмовною мовою Лука із Тернополя. Але його працю тепер вважають втраченою.   На видання давав свої гроші “Винуватцем” справжнього підйому книговидання у Тернополі став у ХІХ ст. уродженець села Шляхтинці (тепер Тернопільський район - прим. ред.), син священика Олександр Барвінський. Він навчався у першій Тернопільській гімназії, Львівському університеті, а в 1892-1897 рр. очолював Наукове товариство імені Шевченка, у 1889-1895 рр. - був заступником голови товариства “Просвіта”. “Із початком 1886 р. почала виходити у Тернополі під моєю редакцією “Руська історична бібліотека”... Подати в ній руську бувальщину, зображену в монографіях найвизначніших істориків, заснованих на найновіших дослідженнях, - це мета нашого видавництва”, писав Олександр Барвінський у передмові до п’ятого тому книгозбірки у грудні того ж року. Як зрозуміло з передмови, тільки половину витрат на видання серії перекривала передплата на неї і тому видавці перебували у постійному пошуку спонсорів. Так, до появи перших п’яти томів долучився власник маєтків у селах Вікно, Товсте і Чернихівці, співзасновник і колишній голова “Просвіти”, меценат археологічних досліджень у княжому Галичі Володислав Федорович. Окрім того гроші давав і сам видавець - Барвінський. Він зізнавався, що “якби не тяжка недуга, яка відвідала мою родину і забрала чимало гроша і дорогого часу, був би до кінця 1886 року і том шостий вийшов”. Відтак, тернополянин пропонував усім долучатися внесками до видання книг. Загалом у Тернополі вийшли друком 15 томів серії, але оскільки у 1888 р. Олександр Барвінський став професором державної учительської гімназії у Львові, то з 1894 р. “Руська історична бібліотека” почала виходити у столиці Галичини. Загалом до 1904 р. видрукували 24 томи.   Описували Тернопіль та околиці Виданням книг займалися й інші науковці, які об’єднувалися у міжвоєнний час в “Тернопільський науковий гурток”. Життя цієї організації вирувало особливо активно довкола першої Тернопільської гімназії (стояла у Центрі, приблизно там, де тепер пам’ятник Франкові - прим. ред.), адже її керівником був директор цієї установи Еміль Міхаловський. “Тернопільський науковий гурток” заснували у 1892 р. і його члени видали, наприклад, п’ять випусків річників, у яких описували історію, культуру та звичаї Західного Поділля. В облархіві збереглися три такі річники за 1892, 1893 і 1895 рр. Надзвичайно пізнавальними навіть для наших сучасників у них є розвідки відомого у ті часи уродженця Тернополя, професора Людвіка Фінкеля - “Тернопіль у 1672 році” та пароха міста Петра Білинського - “Тернопіль і його околиця”. Є у Rocznikach kolka naukowego Tarnopolskiego і статті про історію тернопільського домініканського костелу - теперішньої Катедри, Тернопільського ставу, Кутківецького лісу, про клімат нашого міста, народну медицину і навіть про бджільництво на Поділлі. На жаль, два, видані у Тернополі, річники гуртка вважають втраченими - архівісти, бібліотекарі, науковці і навіть туристи були б щасливими, якби хтось виявив їх у приватних колекціях та оприлюднив хоча б електронні версії. Водночас збереглося видання гуртка про Тернопільський повіт. “Раритетами стали праці Маврикія Мацішевського “Історія Тернопільської гімназії. Період 1820-1848”, “Замок Сенявських у Бережанах”, “Бережани”, Еміля Міхаловського “Чоловіча вчительська семінарія в Тернополі 1871-1896”, пише у книзі “Тернопіль у плині літ” краєзнавець Любомира Бойцун. Утім, наразі у вільному доступі в Інтернеті є тільки згадана книга Людвіка Фінкеля. Щодо розповсюдження книг, які видавали у нашому місті, то їх можна було отримати не тільки через пошту. Торгівлею виданнями займалися організації на зразок “Просвіти”, але існували й книгарні. Так, на сучасній вул. Руській діяв навіть єврейський книжковий магазин. Вільно купити книги можна було різними мовами - українською, польською, німецькою, єврейською. А москвофіли взагалі друкували їх штучно створеним “язичієм”.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10199443" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Люди пристосовувались навіть до лиха, бомбардувань і біди http://nter.net.ua/main/13634-lyudi-pristosovuvalis-navit-do-lixa-bombarduvan-i-bidi.html Цьогоріч виповнюється 70 років від дня, як Німеччина о 4-ій ранку 22 червня 1941 року почали бомбардування України та Білорусі. Уявіть: люди лягали спати з мріями про життя, а прокинулись від вибухів снарядів. Як відомо, рукописи не горять. Полум’я війни не змогло повністю знищити і листів рядових громадян СРСР. Wed, 22 Jun 2011 18:25:00 +0300

Наприкінці 2005 року під час проведення ремонтних робіт у військовій комендатурі Тернополя в димоході старої грубки будівельники випадково натрапили на речовий мішок, набитий листами, датованими в основному 19-24 червня 1941 року.   200 листів-реліквій, написаних нерівним почерком, адже країна тільки-но подолала неграмотність, причому солдати в окопах писали хімічним олівцем, а рідні на фронт – чорнилом. Паперу не вистачало, тож використовували старі шкільні зошити, бланки документів і навіть писали між рядками підручників.   Військові складали листи трикутником, цивільні відправляли у конвертах, а зверху ретельно виводили: «військове», щоб не платити за поштову марку. Якщо мали можливість, вкладали пару рублів, фотографію або навіть засушені квіти. Написані різними мовами, ці листи у Тернопіль надійшли з Росії, Литви, Азербайджану, Грузії, Білорусії, є навіть із Бреста, тоді ще вільного. Чимало звісток датовано саме 22 червня 1941 р., але більшість написано у більш пізній період. І хоча майже всі кореспонденти вже знали про початок війни і що німці бомбардували Київ і Мінськ, рідні мало говорили про подвиг, а повідомляли синам і чоловікам нехитрі буденні новини. «Напиши, Федю, чи скоро повернешся додому, – звертається до старшого брата молодший. – Ти питав про гармошку. Не турбуйся, вона справна, але якщо ти не скоро прийдеш, я буду вчитися грати на ній. Якщо зіпсую, в крайньому випадку, полагоджу».   А ось радісна звістка – дружина повідомляє чоловіка про народження первістка (на жаль, невідомо, звідки надійшов лист, адже не всі конверти з адресами збереглись): «Здрастуй, любий чоловік Прошечка. Передаю тобі низький серцевий привіт. Прошечка, пишу тобі з лікарні. Здоров'я моє добре. Народила 20 червня о 4 годині дня сина. Наш Прошечка чорний, як жучок, такий же, як ти, і важить без 300 грам 10 футів. Дуже гарний, але в мене болить серце, що тобі не доведеться його побачити... Я, напевно, як бачила тебе 2 місяці тому, так більше ми, здається, не побачимося. До побачення, любий чоловік. Твоя дружина Іра». І на останок напучує: «Якщо залишишся живий, поводься з усіма червоними дуже добре, бо в такій обстановці треба бути дуже пильним». – Цей період в нашій історії – початок 1940-х років – мало вивчений, – визнає директор державного архіву Тернопільської області Юрій Гумен, – особливо на Західній Україні. Насправді під час окупації в Україні тривало досить цікаве життя. Поруч із німецькими виходили українські газети, працювали театри, між найбільшими містами було налагоджено автобусне сполучення, адже німці вважали, що Україні вже перебуває у глибокому нацистському тилу.   – Паралельно бурхливо проходило економічне життя – знову виникли ринки і приватна власність. Що мене найбільше вразило, то це програні документи, які розповсюджував німецький Рейх для громадян окупованих територій. Актуальні зараз гасла – «Єдина Європа», «Європейський дім», «Європейське співтовариство вільних народів» – використовувались інформаційною машиною ІІІ-го Рейху. Сьогодні навіть риторика фактично не змінилась.   Тому можна зробити невелике припущення: як би там не було, а нацистська Німеччина це, в першу чергу, німці, тож, як вони любили повторювати, «Вільна Європа – домівка вільних народів» зараз і реалізована. Що й казати, фінансова квартира Євросоюзу знаходиться у Франкфурті-на-Майні у Німеччині, тобто німці, по суті, реалізували програму, проголошену ще фашистами.   Варто визнати: більшість кореспондентів, громадян СРСР, шкодували за червоними, адже до війни в Радянському Союзі людям жилося не солодко. Невідома Катя з Конотопа пише чоловікові Петюні: «Рудченко Степан підписався на позику в лісі, а його дружина в колгоспі, та їхнього хлопця також змушували підписатися, а він відповів:« Де я їх (гроші – автор) візьму? Їхній голова розсердився і сказав, що йому Соловки пахнуть і сердитий пішов. Хлопець собі щось надумався, костюм скинув і написав записку, хто костюм знайде, такому-то віддати, а сам ліг на рейки, і поїзд відрізав йому голову. Його дуже красиво поховали, з музикою і всі люди плакали, за що молодого хлопця зі світу зжили».   Варто визнати: авторці пощастило, що лист не знайшов свого адресата, адже вже у перші місяці Другої світової війни в Червоній армії створили спеціальний відділ, і його співробітники уважно перечитували, а при потребі викреслювали занадто відверті зізнання. Цензори уважно вивчали кореспонденцію і, прочитавши співчуття «ворогу народу», бідна Катя могла відправитися по етапу далеко в тундру. Якщо ж непатріотичні рядки писав додому військовослужбовець, його брали на замітку, справу передавали вже іншим «фахівцям» для детального ознайомлення і, врешті-решт, хлопця могли просто розстріляти за зраду батьківщини. Воно й не дивно, що в СРСР існував наказ під час відступу разом із військовою документацією знищувати листи. На жаль, ми не дізнаємося, як простий тернопільський листоноша наважився не послухатись і не виконати наказу? Про що чи кого він думав? Про матерів і дружин, які з болем у серці чекали на ці обпалені війною рядки?   Скажімо, оці, надіслані з білоруського містечка Білосток у Горлівку на Донеччині. Дівчина Марія писала коханому Сашкові: «Я хочу бути не тільки супутницею бійця Червоної армії, а й подругою фронту. Не тільки я, всі дівчата нашого цеху і, сподіваюсь, усієї країни готові бути корисними нашій батьківщині. Я сьогодні ще спала, а скільки крові вірних синів батьківщини було пролито! Я турбуюсь через невідомість, чи немає тебе серед них? О, милий, дорогий, швидше відпиши!»   Саме з листів дізнаємося, що весна 1941-го була дуже холодною, посіви погано зійшли. Однак селяни сподівались зібрати добрий врожай. До речі, йдеться в одному посланні, що жито сягало двох метрів заввишки.   Москвичка Надія Позднякова писала братові Миколі у військову частину тодішнього Станіслава (22 червня – автор) «Я хотіла встати раніше і фарбувати вікна і підлогу, але у нас третій день йдуть дощі. Дерева розпустились, яблуні і вишні. Я у газеті прочитала, що яблуні цвітуть на три тижні пізніше, цього не було вже 100 років. Квіти погано зійшли, тільки нагідки, але їх виклювали кури. Працюємо у дві зміни, тож гуляти ніколи, та і як гуляти без сукні, без черевичків і без грошей. Сам добре знаєш, живемо не дуже. Народу стало дуже багато у всіх ломбардах, тож всюди припинили приймати речі, бо переповнені. А от у сусідньому районі беруть. Тож ми пішли о третій ночі і були 725-ми. Писати більше нічого. Голова порожня. Надя».   І зовсім інші думки навіює лист із віддаленого російського села Варваринці від Олександра Шаронова – другу Борису Суслову у військову частину в Дрогобичі. Спочатку юнак перераховує, кого вже забрали до війська, потім повідомляє, що їхні хлопці побились із ровесниками із сусіднього села, але «нам нічого не дісталось. Боря, зараз я залишаюсь один у селі, тож тільки веселощів, що напитися і п’яним з бабехою на сіно». Отже, кожному своє.   Країна по-різному сприйняла війну. Комсомольці – як веліла партія. От пише старшокласниця Ніна з Тули знайомому Василю. Спочатку дівчина зізнається, що у неї «від страху голова з плечей зіскакує, коли уявляє, що до Тули німцям залишилося два міста. Нічого, сумувати не будемо. Не такий зараз час. Якщо буде потрібно, Вася, то я разом з вами стану на захист Батьківщини, хоча ніяк не знайду на карті Тарнопольську область», пише, дотримуючись старого правопису, та закінчує оптимістично:« Живі будемо, не помремо. Жодного прощення нашим ворогам. З комсомольським привітом – Ніна». Напередодні у школах відбулись випускні вечори, десятикласники почали здавати випускні іспити. Учні з радістю повідомляють на фронт старшим братам і батькам про свої успіхи, ще навіть не усвідомлюючи, що когось з них вже немає серед живих. Не даремно майже у кожному листі з тилу згадують про отримані перші похоронки: кого і де вбили. І тому рідні просять: пиши, повідом про себе хоч слово. Люди ще не усвідомили всього остраху і жаху довгих 4 років війни!   Тим не менше, серед цих двох сотень звісток зустрічають маленькі ліричні шедеври, здебільшого написані дівчатами послання у віршах. От така собі Люба Новікова зізнається сусідському Івану, що раніше соромилась дати зрозуміти, що він їй теж не байдужий. І хоча тепер Ваня далеко, в їхніх краях, як і раніше, співають солов'ї, а у вікно пахнуть троянди, але не принесені милим, а посаджені матір'ю. Лист такий ніжно-оптимістичний, що не хочеться вірити у сумний фінал цього кохання.   «Напиши, повідом, дайся чути…» – благають матері, дружини, рідні. Але втомлені, напівголодні солдати просто не встигали за пару годин відпочинку відписати додому. Темпи відступу були шалені, військові фізично не могли повідомити рідним про себе: вдень йшли кровопролитні бої, а вночі командири не дозволяли навіть цигарку запалити в окопі – ворожий снайпер тільки і чекав на вогник, аби вистрелити. Втомлені піхотинці під час перепочинку пізньої пори від утоми просто валилися з ніг, тому місяцями не писали листів, та й до них звістки з дому не доходили, – здебільшого батьки не знали адреси, номера військової частини, куди писати, зазначив Юрій Євгенович. «Дорогий мій Светик! У місті велика метушня, цілий день тривога, Чоколівку і частину Солом'янки (мікрорайони Москви – автор) бомбардували. Трамваї стоять і нікого не випускають із дворів. Моторошно. Севочка, мій дорогий, напиши хоч пару слів. Я так хвилююся, така туга охоплює мене, здається, якби я тебе хоч через шпаринку побачила, було б легше», – зізнається чоловікові Раїса з Москви. І так майже у кожному листі. Хоча ні, в одному дружина офіцера просить товариша чоловіка по службі... врятувати її речі. Мовляв, їхній ешелон розбомбили неподалік від села, де живуть його батьки. Так не міг би він чи його тато поїхати на станцію і забрати її валізи, дбайливо залишені у чергового? Ось так, одним війна – іншим мати рідна.   Війна. І бійці, і рідні шукали порятунок і розраду у листах, писали, навіть якщо місяцями та роками не отримували відповіді, відправляли в нікуди підписані чорнилом трикутники.   Жанна Попович <a href="http://numberone.te.ua/?page=consult&consultid=1262&sub=0" target="_blank"> "Номер один"</a>

Архітектурний Тернопіль зникає! http://nter.net.ua/main/13228-arxitekturnij-ternopil-znikaye.html Музикою, застиглою у камені, називають архітектуру. Причому кожне сторіччя та нова епоха намагалися лишити власну «муровану мелодію» – якщо не симфонією нових міст, то хоча би ноктюрном, сонатою або блюзом будинків чи перебудов.  Wed, 08 Jun 2011 21:42:59 +0300

Завдяки певним історичним колізіям свого часу у Тернополі звучав і вальс, і краков’як, і мазурка. Відтак тогочасні мандрівники порівнювали місто з галицькою Швейцарією.   Проте хоча впродовж останніх 20 років у місті звучить виключно українська національна музика, втілити її у каміння архітектори чомусь не поспішають. Більше того, через політичну нестабільність, затяжну економічну кризу сучасна архітектура часом взагалі нагадує не мелодію, а какофонію.   «Сталінки» на руїнах Після Другої світової війни в Україні, як і в цілому Союзі, відтак і в Тернополі, з’явився невеликий пласт архітектури, що увійшов в історію під назвою «соцреалізм». Саме у той період почали будувати в країні так звані сталінські будинки.   – У той період був побудований драмтеатр ім. Т. Шевченка, згодом визнаний пам’яткою місцевого значення, кінотеатр «Перемога», третя школа, будинки на вул. Князя Острозького. Зокрема, яскравий приклад – так званий «будинок на сходах» під номером 45, – підкреслив начальник відділу містобудування та охорони пам’яток облдержадміністрації Ярослав Пелехатий. – Це було новим починанням в обличчі напівзруйнованого міста: поєднання помпезності з використання традиційних, вдосконалених архітектурних форм.   Незабаром почався період так званих «хрущовок», що було вимушеним кроком – житло будувалось як тимчасове, проте зносити його та розміщати щось нове і більш цікаве місцева влада не поспішає. І процес затягнувся.   Пізніше, у період Незалежності, почався бурхливий розвиток архітектури – починаючи від повторення старих форм до пошуку сучасних.   – Тільки зараз поступово почав формуватись, я би сказав, ще не стиль, а лише почерк окремих архітекторів. Завдяки їм з’явилися гарні храми, окремі житлові будинки з елементами оздоблення, котрі мають своє обличчя, а не прості «коробки», – повертається до розмови пан Ярослав. – Водночас виникла інша проблема – містобудівна, тобто вміння грамотно забудувати місто, поєднати житлову архітектуру, щоб вона мала свій неповторний вигляд. Водночас, щоб там людям було зручно жити і вони почувалися комфортно, поруч був садочок, школа, магазин і парк.   – Тернопіль має прекрасне місцерозташування і покоління людей, які в різні часи та епохи жили та розвивали наше місто. Ми маємо прекрасний Польський народний дім і гімназію, де зараз знаходиться єдина в Україні виставкова зала «Бункермуз». До речі, це один із найкращий старовинних будинків Тернополя, що зберігся, адже багато у війну будівель було розвалено. На жаль, більшість об’єктів збудували після Другої світової війни. Таким чином ми отримали гарну «Дружбу» і їй напротивагу незрозумілий «Східний» і ще більше незрозумілий БАМ. Початок був гарний, а от закінчення – так собі, – характеризує той період директор мистецького об’єднання «Коза» Ігор Мамус.   Вибачте за тавтологію, не витримує випробування часом і руйнується навіть кам’яна ліпнина балконів і балюстрад, порушується геометрична чіткість карнизів. Рука історії, нерідко підсилена людськими стараннями, вичищає із древнього Тернополя старовину, захаращує унікальні будівлі рекламними щитами. Львів багатший на старовину і то влада заборонила міняти старовинні двері та вікна, зривати плиточку у коридорах. Наші ж фахівці у всьому звинуватили… Генплан, мовляв, тому місто втратило свій шарм.   – Лише минулого року місто отримало свій Генеральний план, – наголосив голова Тернопільської обласної організації Національної спілки архітекторів України Анатолій Водоп’ян. – Те, що стільки років обласний центр розбудовували, хто як хотів, позначилось на загальному вигляді Тернополя: йдеш містом і бачиш – нема єдиного ансамблю. Генплан – це закон, за яким повинно розвиватися місто. Генплан – це впорядкування забудов на перспективу.   «Більмами» Тернополя охрестили городяни будинок побуту «Роксолана» і центральний універмаг. Будівлі насправді «сліпі», бо заліплені рекламою, а більшість вікон у «Роксолані» мили ще на перше травня 1990-го.   – Оце і є капіталізм: приміщення розкупили чи орендують, і як примусити кожного власника відремонтувати чи реконструювати фасад? А це, якщо б навіть вони погодилися, влетить їм у копієчку! – констатує пан Анатолій, пояснюючи: скло конструкції дороговартісне.   Дешева скульптура – гроші на розі вітрів Іншою проблемою нашого міста всі митці одностайно (незалежно один від одного) назвали перенасиченістю скульптур та меморіальних дощок у центральній частині. Нещодавно один відомий художник навіть пожартував: владі потрібно кожний монумент будувати… на коліщатах. Уявіть, в країні змінилась політична влада, і нові лідери беруть за мотузку «невгодну» скульптуру і перетягують десь у куток до кращих часів. Якщо ж серйозно, то голова обласної організації Національної Спілки художників Ігор Дорош взагалі пропонує оголосити щонайменше на 100 років мораторій на возведення нових монументів та встановлення меморіальних дощок у місті. Тим часом визначитись, кого зі знаних земляків та вітчизняних діячів тернополяни хотіли б увіковічнити у бронзі чи граніті. І поступово збирати кошти. А то каміння закладаємо в одному місці, освячуємо інше, а сам пам’ятник встановлюємо зовсім не там, та ще виконаний подешевше.   – Кожен скульптор, коли працює над своїм твором, ставить за мету, щоб він був у матеріалі – камені, бронзі тощо. Але кожен матеріал – це кошти, і тоді влада починає рахувати, зводити чи ні, – гарячкує пан Ігор Дорош. – Усі пам’ятники, які є в Тернополі, крім Івану Горбачевському (біля медичного університету) та Соломії Крушельницькій, це підмінники – зроблені з бетону, а зверху обковані міддю. А це не є матеріал, це тимчасове, я кажу: бутафорія, макети, імітація. Минає час, міняється температура – морози, спека, дощі, і бетон починає тріскати, підтікати, руйнуються деталі. Бетон сам по собі диктує інші умови виконання. І тому в кінцевому результаті маємо те, що має. Потрібна не кількість скульптур, а якість. Не потрібно встановлювати їх на кожному кроці. От наприкінці 1970-х років зімітували скульптури, а тепер уже думаємо, як їх реставрувати, а, може, і міняти, тому що втрачають вигляд. Якщо обраний пам’ятник має стільки коштувати, ми повинні стільки мати. Натомість ми чомусь завжди поспішаємо, хочемо за 4 роки встановити такі і такі пам’ятники (нещодавно вже і нинішній мер Тернополя Сергій Надал оголосив конкурс на кращий пам’ятник до 20-ї річниці Незалежності України – авт.). Я не влажу в політику і мене безпосередньо цікавить лише те, що пов’язано з образотворчим мистецтвом. Тим більше, що аналогічна проблема і в архітектурі. Іду містом: скільки наставлено незрозумілого, нефахового, але ж у нас є художньо-архітектурні комісії, які повинні давати дозволи! Я впевнений: вони навіть не розглядали цих проектів! Коло ставу понаставляли якихось дерев. Можливо, є люди, котрі вважають це естетичним, а в загальному – це несмак.   – От тільки минулого року зробили Театральний майдан, а цього року його вже ремонтують, перестеляють плитку. То, може, не під вибори треба робити, а просто робити площу? – додає А. Водоп’ян. – У Києві Михайлівську площу викладено гранітом, він ніколи не полущиться і буде вічність стояти. Чому у нас не можна було гранітних шашок нарізати хоча би для основної частини, а решта заповнити штучними плитами?   На іменини місто «підмарафетять» Тим часом начальник управління з питань містобудування та архітектури Тернопільської міської ради Василь Бесага запевнив, що до Дня міста центральну частину відремонтують. «Зараз ми визначаємо будинки, фасади яких виходять на центральну площу, на магістральні вулиці, насамперед будемо вибирати, які перебувають в аварійному стані, мають неприглядний вигляд і замовимо в ліцензійній фірмі паспорти оздоблення фасадів та почнемо впорядковувати. Нині радимось з управляннями ЖКГ та культури, з чого починати, – розповів Василь Бесага, пояснивши: паспорти оздоблення фасадів – це впорядкування зовнішнього вигляду фасадів незалежно від того, чи це пам’ятка архітектури, чи звичайне житло, чи громадська споруда. Спочатку відремонтують центральну частину міста, а потім поступово почнуть впорядковувати багатоповерхівки у мікрорайонах. Усе як завжди впирається у кошти, бо гроші підуть з бюджету.   А от знищення старовинних будівель, віднедавна тут міська рада – пас!   – Відповідно до нового закону про містобудівну діяльність, віднедавна контроль за даною сферою повністю знято з органів місцевого самоврядування та передано інспекції архітектурно-будівельного контролю Тернопільської області, відтак вона має всі важелі впливу, – підкреслив пан Василь. – Ми можемо тільки слідкувати, чи підприємець не пошкодив пам’ятки архітектури. І якщо побачимо невідповідність вимогам, можемо зробити запит, що не виконуються положення по містобудівних умовах і обмеженнях або виконуються роботи і перелічити порушення. Інспекція ж повинна відреагувати.   Не ідеалізуймо старовини! Кожному новообраному меру старожили люблять повторювати: мовляв, колись у Тернополі щодня мили вулиці, тому місто вважали найчистішим ледь не в усьому світі.   – Давайте оцінювати реально ситуацію – ще техніки не було такої! – спростовує твердження краєзнавець, архівіст, автор бестселера «Тернопіль у плині літ. Історико-краєзнавчі замальовки» Любомира Бойцун. – Хоча насправді вулиці вичищали – підмітали. Кожний бургомістр приклався до розвитку Тернополя по-своєму. Кожен попадав у свій час і свою епоху. Першому бургомістру – українцю Володимиру Лучаківському припала епоха розвитку архітектури, і він використав це.   Цікавлюсь, чи потрібен був дозвіл на розміщення реклами у громадських місцях, аби розпочати будівництво? – Найперше був встановлений великий рекламний щит коло магістрату, він цим займався. Але врахуйте, що всі будівлі були у приватній власності, тож господар міг розмістити в себе на будинку будь-яке оголошення, але текст не повинен був виходити за рамки суспільної моралі, – каже всезнаюча Любомира Степанівна. – Генерального ж плану як такого не було, лише приватні місця, які купували і будували. З дозволу магістрату, але не самозахопленням, коли до історичної споруди «ліплять» потворний балкон…   Жанна Попович <a href="http://numberone.te.ua/?page=consult&consultid=1253&sub=0" target="_blank">Газета "Номер один"</a>

Тернопілля, яке ми втрачаємо http://nter.net.ua/main/12676-ternopillya-yake-mi-vtrachayemo.html Шурхіт криноліну, вишукані дами в пишних сукенках, галантні кавалери, ледь чутна мелодія вальсу, передзвін бокалів і шабель… Чимало таємниць і легенд можуть розповісти давні мури Бережанського замку. Поки що… Бо невблаганні дощ, сніг, вітер і сонце, а ще – звичайна байдужість держави перетворюють історію на попіл. Fri, 20 May 2011 10:12:00 +0300

Під павутиною часу   «Вельможний пан Микола Синявський, воєвода Руський, гетьман війська, староста галицький та коломийський спорудив цей замок з тесаного каменю власним коштом на похвалу Всемогутньому Богові і на оборону вірних християн року 1554» - так гласив колись надпис над в’їзною брамою твердині. А почалося будівництво в далекому 1534 році, аби оборонити Бережани – родове містечко Синявських від нападу загарбників.   Відтак постала величезна кам’яна споруда п’ятикутної форми з чотирма вежами у ренесансному стилі. При цьому замок звели не на узвишші, а між двома рукавами річки Золота Липа. З двох боків його охороняли вали, а з третього – непрохідне болото.   То був потужний оборонний і житловий комплекс, де розташовувалися як бастіони й арсенал, так і з десяток парадних залів, кожна з яких мала власну назву. Стіни будівлі прикрашали картини й портрети, неймовірна ліпнина й оздоба. Для комфортного життя створили всі умови, у твердині були навіть два стаціонарних туалети. Багато разів бережанський замок підтверджував свою обороноздатність.   Одночасно із захисними мурами на подвір’ї звели каплицю, усипальницю Синявських. Тут до початку Другої світової війни зберігалися саркофаги, різьблені з каменю майстрами Генрихом Горстом та Яном Пфістером. Нині каплиця на реставрації, а саркофаги – у Краківському Вавелі.   Замок відвідував російський цар Петро І, який був дуже вражений розкішшю та красою споруди. Одного зі скульпторів він забрав із собою і той невдовзі звів Царське село. За легендою, Петро І захотів посеред літа проїхатися на санчатах від замку до села Рай, а це добрих три кілометри. Аби показати, що Микола Синявський може все, бережанський власник наказав за ніч засипати дорогу сіллю з соломою, і наступного дня здійснив мрію російського володаря.   Від твердині – до казарм і пивозаводу   Занепад замку почався зі згасанням роду Синявських. Коли померли всі нащадки, то твердиня перейшла у руки Чарторийських, згодом – Любомирських, далі – Потоцьких... І перестала бути головною резиденцією, адже ці магнати були дуже багатими й мали чимало інших маєтностей.   Не менш трагічною сторінкою в історії твердині став перший поділ Польщі, за яким Бережанщина опинилася під владою Австрії. Цісарська армія, яка квартирувала в споруді, по-варварськи поставилася до пам’ятки: солдати стріляли по стінах замку й костелу, з полотен шили мішки, рубали шаблюками саркофаги, майно з каплиці відправили до Львова на переплавку… Часто заходили до замку й прості бережанці, які начувшись про багатства роду Синявських, копирсалися у похованнях, аби знайти якісь прикраси. Додому несли все, що погано лежало. А на початку ХІХ століття тут влаштували пивоварню, зберігали хміль, від чого стіни поступово руйнувалися.   Зрештою, не витримавши таких знущань над замком, Станіслав Потоцький вкладає чимало коштів для реставрації і надгробків, і каплиці. Хотів ще й твердиню повернути до нормального вигляду, однак не встиг, помер.   Недоруйноване війнами нищать час   Лихоліття ХХ століття перетворило «Східний Вавель» на руїну. Те, що не встигли поламати, розбити австрійські війська, довершили їх наступники – спершу російські артилеристи, а згодом – червона армія. Відступаючи, радянські воїни підірвали пороховий склад, який розміщувався на території замку. Чотиристолітні мури такого не витримали…   Спеціалісти інституту «Укрзахідпроектреставрація» уже виконали проектні роботи щодо відновлення твердині, реставрується замковий костел Святої Трійці, з сотень деталей відновлюють фігури, оздоблення, ліпнину. У залах планують відкрити музей, формують експозиції. Та все це тримається на ентузіастах, допомоги з боку держави практично немає. Сюди все частіше навідуються туристи, які б могли приносити чималі кошти. Мандрівників приваблює історія, але ж у Бережанах погано розвинена інфраструктура, тож навіть переночувати нема де. І якщо у найближчі роки не прийде інвестор, який би вже нині-завтра вклав мільйони в Бережанський замок, природа довершить почате людьми й доруйнує нашу історію, нашу пам’ять, нашу гордість…   Катерина НОВІЦЬКА Газета "Свобода"

Перші газети у Тернополі видавали не тільки заради грошей http://nter.net.ua/main/12278-pershi-gazeti-u-ternopoli-vidavali-ne-tilki-zaradi-groshej.html У 1818 р. з’явилася перша у Тернополі газета — Podolanin. Утім, проіснувала вона менше року. Перші газети, які видавали тривалий час, почали виходити у місті вже у ХХ ст. Thu, 05 May 2011 14:06:00 +0300

Газети – для українців, поляків і євреїв Більше польськомовних, а не україномовних газет, якщо дивитися за кількістю найменувань, видавали у Тернополі в довоєнні та міжвоєнні часи. Так сталося тому, що поляки навіть за Австрії мали більше грошей і намагалися полонізувати українців. Відтак, після короткочасної появи Podolanina у 1818 р., вже у 1879 р. у нашому місті недовгий час видавали Swit — двотижневик, у якому можна було прочитати про політику та економіку. Виходили також Glos Polski — у 1894-1897 рр., Tygodnik podolski — 1901 р., Podolanin — 1901-1903 рр., Tygodnik Tarnopolski — з 1903 р. Але справжнім довгожителем серед польськомовних газет Тернополя став Glos polski, який видавали у 1904-1939 рр. із перервою на 1914-1917 рр. Його редакція, як пише краєзнавець Любомира Бойцун, діяла у будинку №6 на вул. Пасаж Адлера — теперішній Кульчицької. Цей дім не зберігся, на його місці стоїть облавтодор. Glos polski був виразно польською газетою і з цього приводу на нього скаржилися українці. До прикладу, одного разу видання опублікувало замітку про те, що один із греко-католицьких священиків відправив за здоров’я польської влади, хоча такого не було — українці сприймали поляків не інакше, як окупантів. Були у Glos polski і дописи про розмаїті домовленості поляків та українців жити у злагоді, що, одначе, не завадило польській владі арештовувати свідомих студентів і провести пацифікацію. Але й вказані часописи — не всі, які випускали у Тернополі. Так, у 1906 р. видавали у нас “Червоний прапор”, у 1911-1912 рр. — “Руську волю”, у 1908 р. — Slowo zydowskie. У 1911 р. з’явилися Kurjer Tarnopolski і Mieszczanin.   Головна газета ЗУНР – на сучасній Сагайдачного  Збереглися у Тернопільському облархіві газети, що виходили у місті в часи Західно-Української народної республіки — “Український голос” та “Українські вісті”. Їхня попередниця — урядовий вісник повітового комісаріату ЗУНР “Голос Поділля” — виходила у будинку Народної торгівлі на вул. Третього Мая, теперішній Сагайдачного. Це дім, на фасаді якого висить меморіальна дошка Миколі Лисенку. “Українським голосом” ця газета стала 27 листопада і саме через неї уряд ЗУНР оприлюднив “Зазив” до своїх громадян дотримуватися спокою. “Державний Секретаріят звертає ся з зазивом до всіх горожан Західно-Української Народної Республіки, щоби зберегли спокій і лад. Всякі злочини проти ладу, життя і майна будуть строго карані... Всі цивільні і військові власти повинні поучити населеннє, що в інтересі нашої держави є збереженнє ладу і безпечности всіх єї горожан,” — читаємо на першій сторінці газети від 3 грудня 1918 р. У 1919 р. “Український голос” перейменували на “Українські вісті” і друк газети перервала польська окупація Тернополя. Коли ж місто відбили, видання випускали вже не у Народній торгівлі, а в приміщеннях Вищої реальної школи (тепер Українська гімназія на вул. Коперніка — прим. ред.) і готелі “Подільський”, пізнішій “Україні”. Випуск видання припинили, коли поляки знову захопили Тернопіль, але української преси вони цілковито заборонити не могли. Для бібліотек – знижки на передплату  Перша українська газета — “Подільський голос” — виходила у Тернополі у 1904-1907 рр. І редакторами її були Сидір Голубович та О. Постригач. Уже у 1909-1912 рр. у місті читали “Подільське слово”. Це видання випускали щоп’ятниці у “Друкарні подільській”, власником якої був Йосиф Степко. Редакція цього часопису діяла за адресою вул. Міцкевича, 3, у приміщенні банку, а редакторами були спершу Йосиф Ковальський, а потім П. Чубатий. Річна передплата на цю газету сягала восьми австрійських корон, хоч передплатити його можна було і на півріччя чи місяць, читаємо, наприклад, у другому числі “Подільського слова” від 15 січня 1910 р. Цей примірник часопису є у Тернопільському облархіві. “Просим високоповажних наших предплатників, щоби зволили надіслати предплату на “Подільське слово” на рік 1910. Хто не бажав би передплачувати нашого тижневика, нехай зверне нам одержані на цей рік числа,” — зверталася адміністрація газети до своїх читачів. Показово, що “Подільське слово” було не тільки бізнесовим, а й культурним проектом. Так, для читалень, тобто різного роду бібліотек, вартість передплати у 1910 р. знизили на чотири крони. Одначе у відповідному редакційному оголошенні було зауваження — “але просим, щоби ту належисть уплатили з гори”. На сторінках “Подільського слова” можна було прочитати не тільки інформацію про важливі рішення влади, як-от відкриття кордону з Румунією та балканськими країнами для імпорту м’яса і можливе його подешевшання та погіршення якості. Були там і статті про діяльність громадських організацій, як-от “Сокіл”, а також багато оголошень — рекламки тернопільських кав’ярень, м’ясників, пароплавних фірм, готелів і навіть штучних навозів — міндобрив. Продавали через газету і насіння конюшини. Єдина україномовна газета у Тернополі Уже після Першої світової війни, за часів польської окупації Галичини, у нашому місті видавали “Подільський голос” — газету-спадкоємницю “Подільського голосу” та “Подільського слова” австрійського періоду. Примірники цього часопису також є в обласному архіві. Редакція видання у 1928-1930 рр. працювала у будівлі Українського банку на вул. Міцкевича — будинку через дорогу від арки на Опільського, над яким нещодавно надбудували третій поверх. Міжвоєнний “Подільський голос” був єдиною україномовною газетою на Західному Поділлі і його теж не видавали тільки заради прибутку. “Терен нашої праці — скромний, обмежений на Поділля і Опілля, на цю нашу етнографічну територію, що сьогодні творить так зване Тернопільське воєводство, і є найбільше наражена на полонізаційні затії”, — писав у першому номері часопису його видавець Степан Баран.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10197240" target="_blank">"20 хвилин"</a>

На трьох останніх вояків УПА полювали кілька сотень кагебістів http://nter.net.ua/main/12032-na-trox-ostannix-voyakiv-upa-polyuvali-kilka-soten-kagebistiv.html Трьох останніх повстанців, серед яких двоє чоловіків та жінка, радянські військові впіймали на горі хутора Лози. Події того дня жителі поселення пам’ятають дуже добре. Wed, 27 Apr 2011 23:10:10 +0300

Вранці у Чистий четвер близько трьох сотень військових з усіх сторін оточили гору, на якій переховувались повстанці, але навіть у нерівному бою вояки УПА не дали себе в руки ворогу. Вони вирішили краще смерть, аніж полон, і застрелились із власної зброї. Хто видав повстанців у селі, не знають і досі.         Про те, що у лісах Шумлян та Лозів переховуються повстанців, кагебісти підозрювали ще з осені 59-го. Усю зиму вони приїжджали на хутір і розпитували про незнайомих людей. Жителі Лозів знали про повстанців, але ніхто й словом не обмовився. Однак перед Великодніми святами вояків ОУН-УПА знайшли. Солдати побачили повстанців, коли ті снідали. Партизани відкрили вогонь, поранили одного кагебіста і кинулися в різні напрямки – чоловіки на північ і схід, а жінка на південь. Однак вони не мали жодного шансу на порятунок. Чоловіки застрелилися, а жінка тільки поранила себе, тому її забрали в полон.   Добре пам’ятає події того дня жителька хутора Марія Якубовська.   – Я пам’ятаю, як у цьому лісі стріляли, – каже вона. – Тоді саме пекла паску, а піч була на вулиці. Я побачила, що їдуть машини. Потім почула постріли, стрілянина тривала близько 15 хвилин. А за півгодини їх уже везли машиною. Я не підходила, бо пильнувала паску, а чоловік пішов, бо тоді усіх людей кликали на впізнання. Правда, тоді з наших людей ніхто не зізнався, що це оунівці.   Жителі хутора розповідають, що бандерівці приходили у поселення часто, адже переховувались на горі між Лозами та Шумлянами. Вони просили бодай хліба. Люди не шкодували їжі підпільникам. Допомагали, хто чим міг, але в той же час боялися за свою безпеку, адже за зв'язок із націоналістами могли арештувати і їх.   Чоловік Марії Якубовської мав пасіку, тому солдати часто заходили до нього за медом. Тоді подружжя ніяк не могло зрозуміти, що вони шукають і чому розпитують селян про невідомих на хуторі. Тільки після того, як повстанців не стало, сім'я зрозуміла в чому річ.   – Я добре пам’ятаю ті дні, – каже місцева жителька Марія Скасків. – Навесні 1960-го село було заповнене москалями. Бандерівці прийшли в ліси з Шумлян. Спершу військові обійшли гору з однієї сторони, потім обшукали з другої. Коли солдати обступили оунівців, вони не мали куди діватися.   Після того бою, пригадує Ганна Смирчинська, на допити викликали усіх, кого підозрювали у зв’язку з підпіллям. Мій брат розносив листівки, а тато був станичним з перевозу зброї, розповідає жінка. У 50-х роках батька Ганни Петрівни на 10 років вивезли в Сибір. Його кагебісти спіймали з патріотичними листівками. Саме на початку 60-го родина повернулася на хутір. Як оунівців побили, мого тата щодня викликали на допити. Після арешту батька на жінку повісили ярлик «бандерівка». Але вона ніколи не приховувала свого патріотизму.   За словами Ганни Петрівни, радянська влада не раз намагалася розформувати хутір. Колись тут було майже 70 хат, зараз всього 18. Багато людей було вивезено звідси. Батька жінки вивезли аж на Урал.   А між тим, місцеві жителі впевнені, що на горі у Лозах десь повинна бути криївка, однак вона була так вміло захована, що знайти її не вдається й досі.   З моменту бою минув уже 51 рік. Сьогодні на цьому місці встановлено дерев’яний хрест. Щороку пам’ять повстанців жителі навколишніх сіл та проукраїнські політичні сили вшановують молитвою та патріотичними піснями. Цього року помолитись за душі героїв ОУН Петра Пасічного, Марії Пальчак та Олега Цетнарського прийшло близько двох сотень людей.   «Не можна допустити, щоб такі героїчні сторінки нашої історії були затерті, щоб були забуті люди, які вірили, боролися й віддали своє життя за нашу незалежність, – каже голова обласної організації партії «Наша Україна» Петро Мандзій».   Саме тому облорганізація партії «Наша Україна» цьогоріч виступила ініціатором і співорганізатором разом з бережанською районною владою проведення поминальних заходів із вшанування героїв останнього бою збройного підпілля УПА.   – Сьогодні ми вкотре зібралися, щоб вшанувати вояків ОУН-УПА, які поклали своє життя у нерівному бою з загарбником. Чи мала їхня боротьба у 1960 році військове значення? Безперечно, ні. Троє цих героїв продемонстрували, що жорстокий окупант не задушив духу українського народу. Що могли вдіяти двоє молодиків та жінка трьом сотням кагебістів, озброєних до зубів? Вони плюнули в лице радянській системі, – наголосив під час урочистостей голова Бережанської районної організації партії «Наша Україна», заступник голови Бережанської РДА Володимир Петровський.   Народний депутат від партії «Наша Україна» Володимир В’язівський зазначив, що сьогоднішній режим в Україні ставить перед українцями нове завдання: чинити опір владі, яка будь-якою ціною намагається стерти пам'ять українців про такі героїчні вчинки. А Петро Мандзій наголосив, що вчинками цих трьох повстанців-героїв ми повинні виховувати підростаюче покоління: «Наші молоді хлопці відтяли голову українському кату Сталіну, і за це влада публічно кинула їх за грати. Це ганьба, що на 20-му році незалежності країни юнакам, які зруйнували пам’ятник міжнародному злочинцю, доводиться скитатись по тюрмах. Підгаєччина та Бережанщина – це осередки, де вперше піднялися українські прапори. Сталося це завдяки патріотичному духу, який передали тутешнім мешканцям повстанці, тому ми не маємо права забувати про їхні героїчні вчинки, які привели до незалежності нашої держави».   «Маємо усвідомлювати, що нація, яка не забуває своїх героїв, ніколи не загине. Ми повинні знати свою правдиву історію, щоб не стати рабами чужих імперій. Ми не маємо права допустити заперечення історичної правди та зневажання героїв, які боролися за незалежність України. Це моя особиста позиція. Це позиція партії «Наша Україна», яка захищала й буде активно захищати національну пам’ять, гідність та інтереси українського народу, – зачитав Петро Мандзій звернення до присутніх голови політради партії «Наша Україна» Валентина Наливайченка».   Зоряна Гарасимів <a href="http://numberone.te.ua/?page=news&newsid=1357" target="_blank">Газета "Номер один"</a>

Листи з країни Гітлера http://nter.net.ua/main/11659-listi-z-krayini-gitlera.html «Від тебе з Польщі лист йде 3 тижні, а з Німеччини – 7 днів». У квітні 1944 року у напівзруйнованій будівлі тернопільської пошти радянські солдати знайшли мішки, а в них – 6 тисяч 659 листів: бійців дивізії «Галичина», націоналістів, юнаків та дівчат, вивезених на роботу в Німеччину, і просто жителів Західної України та Польщі. Sun, 17 Apr 2011 02:26:00 +0300

Зараз вони зберігаються у Тернопільському обласному архіві, зазначила заступник директора Оксана Савків.   Саме листи є найбільш об’єктивними свідками історичних подій, бо їхні автори просто розповідають про побачене, пережите, почуте, а робити висновки – справа фахівців. Цікава деталь: «трикутників» не було, усі надсилали у конвертах з марками, а на марках – профіль Гітлера чи штемпель орла зі свастикою. Щоправда, після бомбардувань та весняних дощів практично всі конверти були у жахливому стані, їх довелось викинути, тому невідомими лишаються адресати (у листах просто звертаються по імені, так само підписуються) та адреси – звідки, від кого і кому.   Поляки писали на гарному папері, тому і чорнило не розпливалось, пересічні ж галичани – на сторінках із блокнотів та шкільних зошитів і навіть на чистих бланках квитанцій, листівках. Серед іншого було декілька поштових карток із маркою радянської Росії – робітниця у хустці з суворим поглядом. Усі послання українців починаються вітанням «Слава Ісусу!» або «Слава Україні!» та побажання здоров’я пережити важкі часи. В одному з листів мати пише синові у Польщу: «Від тебе лист йде 3 тижні, а з Німеччини – 7 днів». А вже у наступному реченні просить надіслати «5 кіло муки тістечної на паску», і суто з селянською безпосередністю додає: «Іванишин Василь прислав 7 кіло муки білої». Потім цікавиться, чи добре живеться у ґазди, чи має щось їсти, пити? Із сумом додає: ти передавав вітання бабі, а вона вже 3 місяці, як померла.   Такий собі Микола з Німеччини так описав батькові своє життя: «Тут спокійно, нальотів немає, фронт далеко. Народ тутешній біди не бачить, задурно ніхто не робить собі на життя… Скажу про себе: привіз коло 7 метрів дров фірою, шлак і вугілля часто вожу зі станції. І за все платять, хоча всі хотіли б їсти, а ніхто робити. Багато тут різного бачу, бо живу серед великої нафтової промисловості, в якій працюють працівники всіх національностей: французи, українці, росіяни, отож можна не тільки побачити їх відношення, а й оцінити культуру та прожиття на батьківщині.   Все можна купити тільки на картки, однак приватно все це коштує в 20-теро більше. Один хліб приватно коштує 6 м. (марок – авт.), одна цигарка 60-70 пфенігів, пачка солі 120 марок, убрання – до 70 марок.   Отже, є робітники, що мають усе до життя і тисячі в кишені, а є такі, що заробить за місяць пару марок, купить 2 буханці хліба і за 2 днів з’їсть. Один дасть собі раду, а я поки посередині, не бідую. Гірко то все бачити і думати, скільки наших людей по різних закутках бідує. Ось маю надію в Бога, що все заверне і ми зустрінемось.   Зима тут не дуже гостра, до кінця січня було зовсім тепло і погідно, але лютий трохи притиснув морозом і упав більший сніг, але знову випогоджується і теплішає, та чи потеплішає з весни, ще невідомо». І завершує листа дивним, як для 1944 року передбаченням: «Час тепер такий, що скоро може стати між нами границя».   А от лист батька до доньки Гані. Татусь пише, що він вже робить в іншого бавера, разом із дівчиною з Дніпропетровська доглядає 22 корови та бичка. «Землі у нього 40 га і робота хазяйська, то у ліс уїздимо по дрова, то вдома. Харчі добрі, ніколи не дасть самого хліба з’їсти, масло дає, обідаю разом із хазяїном, що вони їдять, то і я. Хазяїн ще молодий, з 1901 року (тобто 43 роки – авт.), має троє дітей, старший хлопець і дві дівчини та вуйка, що має поверх 70 років. Бавер має свого трактора, машини, 2 пари волів.   Отак, Ганю, то я тепер із харчами, та не маю що курити». А ще батько вичитує доньці, як вона йому так послала пакунок (посилку), що він не отримав, та зітхає «шкода твоєї праці».   В іншому листі чоловік наказує дружині пошити простирадла та вислати йому в Німеччину: «Перевір, у вас поки приймають пакунки, то можеш вислати таких малих пакунків, файно на машинці накришити (прошити –авт.), тут усе знагодиться, особливо білизна, тра добре зрихтувати. Коло мене поки що можна жити, до роботи ходжу, бо треба ходити, може, хоч дадуть урльоп, а то усе як було, так і є.   Далі напиши, порося як, файне чи ні. Поздоровляю тебе, моя дорога пташечко і родичів, до милого зобачення і прошу скоріш відписати, як отримаєш листа. Цілую уста твої солоденькі. Не можу жити без тебе». Проте ні власного підпису, ні імені дружини.   А ця листівка з Німеччини небожа Євгена Кріля до тітки не може не розчулити. Хлопець пише: «Дорога тьотя, якби ви мене побачили, то не пізнали. Бо встаю рано, п’ю чай із сіллю та без хліба та увечері їм картоплю і то не до задоволення». Наостанок Женя просить надіслати йому пакунок та повідомляти новини з дому.   Кожний лист – справжній калейдоскоп новин, в якому вирує вже нині мертве життя. От дівчина пише родичам «в нас радію (радіо – авт.) казали, що в Анденбургу дуже бомбардували, Ладик (Володимир – авт.) має щастя, що вже вдома. Посилаю вам пакунок і ще 20 марок. Дуже втішилась, що Любка вміє вже так писати і що так виробляє светри. Така мала дівчина! Опишіть, як там коло вас, чи маєте що їсти, бо в нас місто, то трохи голодуємо. Роботи в нас дуже тепер нема. Ми ще маємо, то молола, а тепер мішки латаю, до полудня мушу варити, як стара фрау лежить, а вона один день лежить, а день встає. Я вже вмію все зварити, але цілком інакше, як в нас вдома. Па-па-па-па».   Така собі Віра Гардер повідомляє рідним у Тернополі: «Я працюю у фрау, у них двоє дітей – хлопчики Бібіляйн і Мускат. Діти нічого, фрау також. Я вже більше розумію по-німецьки. Цілую Вас усіх».   А у наступному абзаці дівчина звертається «Валентине, ти казав, щоб я не виходила заміж, любила тільки тебе. Ну добре, я тебе чекатиму і люблю тільки тебе одного. Мій дорогий, любий, до побачення. Дай Боже зустрітись усім нам. І випити півлітри. До побачення. Цілую. Віра Гардер».   Проте часи були сумні, відтак і звістки надходили різні. Хлопець отримав листа, а на конверті – три хрестики, відкрив його, а там фотокартка з похорону батька. «Сумно мені було дивитись на заплакану рідну маму, на свого брата, який стояв, опустивши голову, на багатьох людей. Згадував, як добре жили колись, а тепер батька нема, братів порозкидало кого куди. Бувайте здорові. Ілько Арикшин» (підпис важко читається – авт.).   Йшла війна, жахлива і жорстока, але у листах люди залишались людьми – бажали рідним та близьким тільки добра і писали здебільшого про хороше.   Жанна Попович <a href="http://numberone.te.ua/?page=consult&consultid=1206&sub=0" target="_blank">Газета "Номер один"</a>

15 квітня 1540 року - день заснування Тернополя, стверджують історики http://nter.net.ua/main/11625-15-kvitnya-1540-roku-den-zasnuvannya-ternopolya-stverdzhuyut-istoriki.html Двічі народженим містом називають Тернопіль історики. 15 квітня 1540 року польський король Сигізмунд Перший видав документ про заснування міста. Fri, 15 Apr 2011 23:10:00 +0300

Через майже п'ять сотень років цього ж дня радянські війська визволили Тернопіль від німецького-фашистських загарбників. З нагоди подвійного свята науковці провели круглий стіл у Тернопільському замку, на якому нагадали багатогранну історію міста.   Історію Тернополя через майже п'ять сотень років з дня заснування міста історики називають славетною, прекрасною, багатою за змістом та водночас трагічною. Ще до його заснування на березі Серету жили племена, які займались мисливством, землеробством та рибальством. Про це свідчать знаряддя праці, гравюри, монети, знайдені археологами на околицях Тернополя. Чимало розповідають про життя на благодатній землі й розкопки поховань різних культур.   Олександр ПЕТРОВСЬКИЙ, доцент кафедри стародавньої та середньовічної історії ТНПУ ім. В. Гнатюка, історик, археолог Уже з давніх часів ця територія знаходилася в колі інтересів давнього населення. Тому що тут можна було прогодуватися, вижити забезпечити продовження роду. Як могли, так боронили. Тому не випадково на цій території виникає потім оппідум Тарнополє згідно локаційного привілею від 15 квітня 1540 року, який було надано на будівництво міста.   Чималим випробуванням для Тернополя стали події Другої світової війни, під час якої місто було зруйновано на вісімдесят відсотків.   Олександр ПЕТРОВСЬКИЙ, доцент кафедри стародавньої та середньовічної історії ТНПУ ім. В. Гнатюка, історик, археолог 15 квітня 1944 року після жорстоких, кровопролитних боїв було звільнено місто... Битву за Тернопіль назвали "малий Сталінград". Це ввійшло в історіографію без всяких суперечок, настільки були жорстокими ці бої.   Німим свідком цих подій був Тернопільський замок. Дискусія про те, коли його збудували, триває досі, адже різниця в датах, які називають історики, сягає півтора десятка років.   <a href="http://www.tv4.te.ua/news/406-15--1540------" target="_blank">ТВ 4</a>

У боях за Тернопіль вперше використали військові «самохідки» http://nter.net.ua/main/11544-u-boyax-za-ternopil-vpershe-vikoristali-vijskovi-samoxidki.html Олександр Семенів у книзі «Тернопіль у вогні» дослідив хронологію подій весни 1944 року. П’ять років збирав матеріали для майбутньої книги «Тернопіль у вогні» викладач технічного коледжу Тернопільського технічного університету ім. І. Пулюя Олександр Семенів. Thu, 14 Apr 2011 11:33:50 +0300

І от 15 квітня ц.р. у рамках святкування звільнення Тернополя від фашистів в академічному драмтеатрі ім. Т. Шевченка відбудеться презентація документального твору.   Відомі історики, згадуючи бої за Тернопіль, називають їх міні-Сталінградом або згадують битву на Курській дузі. Навіть за часів Союзу обласний центр зарахували до двадцятки міст, найбільш зруйнованих у роки Другої світової війни. Однак інші 19-ть отримали звання міста-героя, а Тернопіль… опинився на узбіччі історії.   «Прийшов час показати, як все насправді відбувалось, – наголошує історик Олександр Семенів. – У книзі я намагався об’єктивно показати, що насправді тоді відбувалось і неупереджено, без жодного політичного підтексту подати події».   До речі, за 67 років після Другової світової, це перша серйозна спроба вітчизняного науковця детально проаналізувати трагічну сторінку в історії міста – визвольні бої за Тернопіль. У Німеччині, США, Великобританії наукові монографій про ті події побачили світ ще наприкінці 1940-х – у середині 1960-х років минулого сторіччя.   Збираючи матеріали, історик вивчав документи у Німеччині та в центральному архіві Міністерства оборони Російської федерації (м. Подольськ). Саме під Москвою зберігається понад 15 млн. документів воєнного періоду, у тому числі й щодо Тарнополя (саме так називалось місто у ті роки).   «Хочу зазначити, що деякі документи, крім мене, ніхто в руки не брав. Однак деякі, особливо підсумкові описи, досі лишаються секретними. Тож якщо я не міг взяти потрібний документ, то брав наступні й аналізував, що міг містити заборонений, – пояснює Олександр Євгенович, – при цьому кожний факт перевіряв методом перехресної оцінки – у декількох джерелах».   Книга містить п’ять основних розділів, додатки і понад 170 світлин, схем та карт, причому більшість матеріалів ніде раніше в Україні не друкувались, а 10 картографій науковець розробив сам, керуючись тогочасними документами, наказами, розпорядженнями.   Перший розділ книги присвячується найбільш дискусійним подіям – спробам Червоної армії на початку березня 1944 року захопити місто. Чому ж це не вдалось? Насправді Тернопіль тричі штурмували, і все невдало.   «Подивіться, ось фотокопія документа, в якому йдеться про спробу захопити Тернопіль 13 березня через с. Петриків, – каже співрозмовник. – Радянська армія наступала двома полками, втрати одного налічували: 454 чоловіки зникли безвісті, ще 22 було вбито. Де поховали цих солдатів – невідомо, та найгірше, що сім’ї зниклих без вісті не отримували державної пенсії і були приречені на напівголодне існування».   Височину на Східному, де згодом встановили літак і розкинувся парк «Національного відродження», Червона армія штурмувала 20 разів, і там стільки людей загинуло, зітхає науковець.   – Окремий розділ я присвятив розташуванню військ. Річ у тім, що саме в нашому місті обидві армії відпрацьовували нову тактику боротьби, нові види озброєння, – пояснив О. Семенів. – До того часу армії не мали досвіду штурму європейського міста з капітальними будівлями, міцними підвалами, вузькими вулицями. Пізніше цей досвід радянська армія застосувала при штурмі Вроцлава, Познані, а перед взяттям Кенінгсберга та Берліна офіцерам Червоної армії навіть видрукували спеціальну брошурку «Досвід ведення штурмових боїв у м. Тарнопіль».   Також у Тернополі Червона армія вперше випробувала самохідні установки САУ-152: вони мають потужні гармати, один постріл перетворював будинок на порох. До честі наших будинків, в усіх звітах зазначалось, що жодна артилерія не змогла пробити товсті стіни тернопільських підвалів. Згідно з документами, усі існуючі в Червоній армії види артилерії, від 37 до 203 мм, застосували під час штурму міста.   Німецька ж сторона вперше вела обстріл із реактивних гранатометів фауст-патронами, самохідних гармат. Ці самохідні установки невеликих габаритів. Подібного аналога використання такої кількості штурмуючих сил на невеликій площі у ту війну не було. А ще, насправді, не було танків у боях за місто – вони просто не змогли б розвернутись на вузьких вулицях.   Бої за центр Тернополя закінчились 13 квітня 1944 року, однак бойові дії у пригороді, зокрема у Загребеллі, точились до 15-го числа, цю дату і вважають днем звільнення Тернополя.   У 5-му розділі історик проаналізував людські втрати. «Якщо говорити про німецьку сторону – це 4 тисячі 750 чоловік, і поховані вони у нас під ногами. Очевидці стверджували, що трупи німецьких солдатів просто скидали у напівзруйновані підвали будинків чи ями та засипали щебенем, – каже пан Олександр. – Щодо радянських солдатів, то за часів Союзу вказували 47 тисяч загиблих. Мені це здалось неправдою. Я почав перераховувати по кожному списку підрозділів і вийшов на 3 тисячі 125 чоловік».   80% загиблих були вихідцями з Хмельниччини, Житомирщини, Сумщини, Київщини.   Відносно цистерни зі спиртом, ніби знайденої радянськими солдатами, мовляв, тому і зірвався перший наступ.   – Давайте розмежовувати окремі епізоди і причини, – наголошує науковець. – Причиною того, що перший штурм не вдався, була перевага сил: 10-11 березня 1944 року німецька сторона ввела зі сторони Загребелля нещодавно сформовану та переведену з Польщі в Україну 359-у піхотну дивізію чисельністю 14 тисяч чоловік. Радянські війська в Тернополі мали не більше 3-4 тисяч, тобто співвідношення було абсолютно програшне. Це причина, якщо ж говорити про епізод, то насправді бійці окремої частини порушили військову дисципліну. Дійсно, вони захопили північну частину міста, де знаходились військові склади, але не станцію «Тернопіль». Та уявіть себе на місці солдатів, які 5 днів йшли голодні по коліно в воді, і тут їм вдалось знайти продукти. Ви би стримались? Бійці вирішили, що місто вже взяли, можна відпочити.   Подібних уточнень і просто цікавих епізодів, підкріплених документами, у книзі чимало. Уже днями «Тернопіль у вогні» надійде у книгарні, наклад хроніки обмежений – усього тисяча примірників.   Жанна Попович <a href="http://numberone.te.ua/?page=news&newsid=1346" target="_blank"> Газета "Номер один"</a>

Бережанські таємниці Синявських http://nter.net.ua/main/11408-berezhanski-tayemnici-sinyavskix.html Подейкують, що сам Синявський, той що Адам Микола, слідкує тут за відвідувачами. Все ніяк спокою не знайде привид одного з колишніх власників Бережанського замку. А як тут заснеш вічним сном, якщо в замку ще стільки таємниць приховано, а довкола аж он скільки цікавих крутиться. Sun, 10 Apr 2011 13:17:32 +0300

Куди ведуть дороговкази «Господарі» замку вітають гостей.   Поважним учасникам круглого столу на тему «Туристично-екскурсійний потенціал Бережанщини: сучасний стан, перспективні проекти і шляхи їх практичного втілення» привид не з’являвся. Та й у самих учасників програма була занадто насичена, щоби в кожен кут зазирати. Подорожжю в Бережанський район управління з питань туризму облдержадміністрації продовжило традиційний туристичний огляд нашого краю. «Туризм потрібно розвивати на місцях», — вважає новопризначений начальник управління Леся Серетна. А щоби розвивати, треба спершу подивитися, чим край «дихає». Навіть якщо стежки протоптані, путівники написані, все одно залишається ще багато чого розповісти. Тим більше, що нині модно посилатися на «Євро-2012».   А Бережанщині є чим похвалитися. За словами голови райдержадміністрації Ярослава Триньки, в краї налічують 64 пам’ятки архітектури, 13 з яких — державного значення. А загалом кількість пам’яток сягає майже сотні. Але попри існування такої великої кількості красивих будівель, проблема на Бережанщині така ж, як і деінде: погано розвинута інфраструктура. Отже, кілька днів мандрувати краєм не так уже й приємно для туриста, який звик хоча б до якогось комфорту. Готелів нема. Крім невеличких приватних, кожен з яких налічує не більше п’яти кімнат. Старий, побудований ще за радянських часів готель, додає міський голова Бережан Володимир Музичка, був зруйнований вибухом, і з того часу трохи більша група туристів надовго в райцентрі не затримується.   Найцікавіше те, що туризм роками майже не перетворювався в жодні цифри: порахувати, скільки цікавих приїхало, і скільки з них були іноземцями, а скільки — нашими рідними туристами, важко. Отож неможливо підрахувати, скільки регіон заробляє на туризмі. Одні й ті ж проблеми залишаються впродовж багатьох років. Ось і нині на запитання, скільки Бережанщина отримує від туристичних потоків, голова райдержадміністрації стенає плечима — цифри назвати не може. Правда, за останні три роки офіційні туристичні потоки помітно збільшилися. Та дороги все одно залишаються розбитими, водопостачання і водовідведення теж могли би бути кращими.   А щоби заманити відвідувачів, треба рекламою й інформацією достукуватися до їхніх сердець, вважає Л. Серетна. До прикладу, розмістити на під’їзді до міста біг-борд з відомостями, що можна в Бережанах подивитися. А в ідеалі вся область має бути помережана дороговказами, що заманювали б до цікавинок.   У Бережанах дороговкази є. Один скеровує до замку, інший — до Вірменської церкви, ще один — до парафіяльного костелу... Архітектура кожного, як і центральної частини загалом, викликає лише захоплення. Не тішить тільки стан будівель. І дороговказом їх не порятуєш...   <table border="0"> <tbody> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-04/1302430690_berezhany_zamok2.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-04/thumbs/1302430690_berezhany_zamok2.jpg" alt='Бережанські таємниці Синявських' title='Бережанські таємниці Синявських' /></a></td> </tr> </tbody> </table>   Нині усипальниця Синявських «вбрана» у риштовання і далека від свого вигляду початку XX ст.   Про що мовчать мури   Перший власник Бережан, воєвода руський і великий коронний гетьман Микола Синявський зводив один із найпотужніших на східних теренах Галичини кам’яний замок двадцять років. Будівництво було завершене в 1554-му, про що свідчив надпис на замковій брамі з південного боку замку.   Вже в первісному своєму варіанті замок мав ренесансні елементи, а сам замковий комплекс яскраво відображав тогочасну тенденцію у фортифікаційному будівництві: перехід від оборонних функцій до оборонно-житлових. Імовірно, архітектор замку мав італійське походження, про що свідчить внутрішній двір, створений за принципом італійського палаццо. Ще одна особливість Бережанського замку полягає в тому, що комплекс розташований не на узвишші, як більшість таких фортифікаційних споруд, а між двома рукавами річки Золота Липа. Проте це не означало, що він був легкодоступним для ворогів. Микола Синявський, будуючи замок, запозичив ідею голландської фортифікаційної школи, відповідно до якої його обороноздатність створювали не лише рови та вали, а ще й природні умови.   У південно-західній частині замкового подвір’я розташована замкова каплиця — родинна усипальниця роду Синявських. Єдиний мавзолей в Україні, каже Богдан Тихий, заступник директора з наукової роботи Державного історико-архітектурного заповідника (ДІАЗ) Бережан. Центральна частина каплиці Святої Трійці із готичними стрілчастими склепінням та вікнами — найстаріша. Пізніше, в 1619 році, дружина покійного Адама Гиронима Синявського добудовує із заходу каплицю, в якій згодом містилися надгробки померлих власника і трьох його синів авторства знаменитого німецького скульптора Яна Пфістера та видатного майстра Генріха Горста. У другій половині XVII століття добудовують другу каплицю.   Сьогодні каплиця «вбрана» в риштовання. В замку працюють спеціалісти Львівського інституту «Західпроектреставрація». «Розкопки і дослідження ще відкриють нові таємниці», — каже директор ДІАЗ Василь Зорик.   Якщо копнути досить глибоко, то, можливо, пощастить дістатися до основи чуток — скарбів. Переказують, що Синявські залишили в підземеллях замку дорогоцінні скарби. Останній раз, сказано в «Легендах Бережанського замку», брошурі, укладеній Б. Тихим до 10-річчя ДІАЗу, в це підземелля заходили в ХІХ ст.   А за всім, що відбувається в замку, пильнує привид Адама Миколи. Подейкують, що з’являється він тут вже не одне століття. Ходить по мурах замку, стукає в браму, намагається зайти до каплиці, наче шукає місце для свого серця, яке колись було замуроване в костелі монастиря бернардинів, що височить над містом на горі Св. Миколая...   Олена ТРЕТЯЧЕНКО <a href="http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=8134:berezhanski-taemnyci-synyavskyh&catid=12:turizm&Itemid=9" target="_blank">«Вільне життя плюс»</a>

Тернопільська гімназія, що дала світу геніїв http://nter.net.ua/main/11283-ternopilska-gimnaziya-shho-dala-svitu-geniyiv.html Майже 119 років - від 14 листопада 1820-го до 1 вересня 1939-го проіснувала перша Тернопільська гімназія. Будівля цього навчального закладу стояла на місці, де тепер пам’ятник Івану Франку. Його приміщення - триповерхову споруду, заклали у 1825 р. там, де колись пролягали міські вали. Thu, 07 Apr 2011 21:36:53 +0300

Уже в 1826 р. будівництво завершили. До того часу із 1820-го гімназисти отримували освіту у будинку Стопчинського, що стояв десь там, де пізніше з’явилася споруда “Ощадбанку”. Гімназію заснували єзуїти Гімназія у Тернополі з’явилася аж ніяк не завдяки реалізації якоїсь освітньої програми тодішньої імперії Габсбургів, а через те, що російський цар вигнав ченців-єзуїтів із Білорусі. Відтак монахів прихистили у Галичині і сам губернатор краю та римо-католицький архієпископ звернулися до монарха Франца ІІ, щоб той надав дозвіл єзуїтам відкрити у нашому місті навчальний заклад. Той погодився і вже 21 листопада 1821 р. у гімназії було 257 учнів. Оскільки серед основних занять єзуїтів - наукова діяльність, то згодом при закладі відкрили кабінети фізики і природознавства, заснували бібліотеку. “Під час візиту 1833-го архікнязь Фердинанд д’Есте подарував гімназії збірку монет і медалей для шкільного кабінету, а також значну суму грошей. На ці кошти придбали землю у Гаях і побудували шкільний фільварок,” пише тернопільський краєзнавець Любомира Бойцун у книзі “Тернопіль у плині літ”. Навчання ченці поставили на високий рівень, але гімназію у 1848 р. закрили, оскільки їхній орден ліквідували в Австрійській імперії. До речі, вихованці Тернопільської гімназії у 1846 р. вимагали скасувати панщину. Вони як підопічні єзуїтів були свідомими людьми і це цілковито суперечить деяким пострадянським словникам, в яких слово “єзуїт” у переносному значенні характеризує хитру, дволику та жорстоку людину. Навчалися майбутні науковці Після вигнання єзуїтів заклад, одначе, не закрили, а перетворили у державний. З часом навчання почали вести польською, але це аж ніяк не завадило вихованню свідомих українців. Навпаки, її випускник 1865 року Іван Пулюй із Гримайлова став не тільки відомим фізиком і винайшов Х-промені, а й спільно з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким переклав українською мовою Біблію. Натомість хімік-винахідник Іван Горбачевський, який народився у селі Зарубинці Збаразького району, був довголітнім ректором Українського вільного університету у Відні та Празі. Уродженець села Шляхтинці, що біля Тернополя, Олександр Барвінський навчався у гімназії у 1857-65 рр. Він був одним з ініціаторів заснування Наукового товариства імені Тараса Шевченка, засновником Християнсько-суспільної партії, секретарем, тобто міністром, освіти і віросповідань ЗУНР. Брат Олександра Володимир навчався у гімназії у 1861-67 рр. і став одним із засновників товариства “Просвіта”, засновником та першим редактором газети “Діло”, що виходила у 1880-1939 рр. Ще один наш відомий земляк, уродженець Тернополя Станіслав Дністрянський закінчив гімназію у 1888-му. У 1920 році він написав проект Конституції для ЗУНР. Дністрянський розробив основи правової держави, зокрема правління республіки, заклав основи української політології. В одному класі - двоє знаменитостей До випускників-митців належав композитор Денис Січинський. Цей уродженець села Клювинці на Гусятинщині, став першим професором музики у Галичині і заснував першу музичну школу у Станіславові (тепер Івано-Франківськ - прим. ред.). Але чи не найменш знаним у Тернополі залишається один із найкращих випускників Першої гімназії, видатний тюрколог та історик Омелян Пріцак. Він народився у селі Лука на Самбірщині, але дитинство провів саме у Тернополі. У гімназію вступив у 1928-му, а закінчив її у 1936-му. Уже будучи гімназистом пан Пріцак став одним із очільників гуртка класичної філології, а потім навчався у Львівському університеті, в аспірантурі у Києві та Гьотінгенському університеті. Працював він в університетах Гамбурга, штату Вашингтон та Гарварді, що у США. Зрештою Омелян Пріцак очолив Український інститут при Гарвардському університеті. Вчений мав такий авторитет серед знавців мов тюркських народів, що міг визначати межі малодосліджених діалектів та мов. У Тернопільській гімназії Омелян Пріцак навчався в одному класі з іншим визначним у майбутньому діячем – кардиналом Владиславом Рубіном, вихідцем із села Токи Підволочиського району. Майбутній священик народився у сім’ї батька-поляка та матері-українки. З відомих польських діячів у цьому навчальному закладі навчалься також славіст і мовознавець Александр Брюкнер, поет та етнограф Вінцентій Поль де Поленбург та львівський архієпископ Євгеніюш Базяк. Імовірно, що талановитих випускників було б більше, але за часів Польщі у закладі ігнорували українців. Із початком Другої світової війни гімназія припинила роботу. Її будівлю зруйнували під час боїв за Тернопіль у 1944-му. Довкола споруди точилися особливо затяжні сутички, бо у ній працював німецький військовий госпіталь. Тому гімназія збереглася тільки на старих світлинах.

Тернопіль. Старий і новий замок. http://nter.net.ua/main/10817-ternopil-starij-i-novij-zamok.html Пропонуємо вашій увазі запис програми радіо "Лад" з Анатолієм Лещишиним, науковим співробітником національного заповідника "Замки Тернопільщини" та засновником Тернопільського історичного порталу. Fri, 25 Mar 2011 12:51:40 +0200

Скалатський замок виявися древнішим на 100 років http://nter.net.ua/main/10319-skalatskij-zamok-viyavisya-drevnishim-na-100-rokiv.html Завдяки знайденим документам Скалатський замок виявився древнішим більш ніж на 100 років. Відтак у 2013-му пам’ятці архітектури виповниться 500 років! Нещодавно працівники Національного заповідника «Замки Тернопілля» відшукали унікальний документ, написаний латиною, в якому у хронологічному порядку перераховувались населені пункти. Wed, 09 Mar 2011 21:14:49 +0200

Яке ж було їхнє здивування, коли у документі під датою «1513 р.» побачили чітку назву «Skаlаt». Спеціалісти Київського інституту історії підтвердили автентичність документа, хоча текст ще не розшифрований.   Старовинне походження замку підтверджують і розкопки, проведені працівниками держпідприємства «ОАСУ «Подільська археологія»», каже старший науковий співробітник Людмила Строцень. Довший час історики вважали, що замок побудовано на початку XVII сторіччя, хоча потім часто перебудовувався, видозмінювався, але первинний варіант залишився: замок мав форму чотирикутника й охоронні вежі по кутах майже чітко зорієнтовані по сторонах світу. Зведено твердиню у 1630 році для захисту південно-східних рубежів Речі Посполитої на правій притоці Збруча – річці Гнилій галицьким мечником Кшиштофом Віхровським. Замок виконував оборонне значення, адже розташовувався на Кучманському (чорному) шляху, яким татари нерідко нападали на наші землі. Однак розкопки показали, що мурований замок стоїть на земляних валах більш ранньої оборонної споруди.   – Оскільки ми вже провели розкопки, тож можемо робити попередні висновки: у XVII ст. одразу до стіни прибудували житлові приміщення для власників замку, у стіні навіть знайшли старі бійниці, – зазначила Людмила Дмитрівна.   Наприкінці ХVІІІ ст. споруда втратила оборонне значення і тодішня власниця Марія Шіпйонова (з Водзінських) перетворила її на родовий маєток. У ті часи модними були палаци, відповідно вона перебудувала замок за канонами італійсько-ірландської школи у формі неправильного чотирикутника, по кутах якого розміщувались п'ятикутні вежі (понтони). На жаль, досі не знайдено описів інтер’єру кімнат. Є лише загальний опис, що це був палац мансардного типу з цокольним приміщенням. Палац був повністю знищений у роки Першої світової війни під час бомбардувань. За часів Союзу його перетворили на склад побутової хімії, а водії автоколони, розташованої неподалік, не раз використовували його руїни замість оглядової ями під час ремонту вантажівок. Натомість молодь залюбки влаштувала у палаці танцмайданчик. У часи хрущовської відлиги у Скалаті встановили пам’ятник Богдану Хмельницькому, а коли мода «минула», великого гетьмана закинули в зарості замку. Жалюгідну участь приготували древнім стінам 90-ті роки ХХ ст., коли рештки історичної споруди перетворили на міський смітник. Коли Скалатський замок передали заповідникові «Замки Тернопілля», звезений звідусіль непотріб довелося вивозити вантажівками! Тепер тут ведеться реставрація, перекрито дах. І саме в рамках реставраційних робіт «Подільська археологія» проводила на території палацу розкопки.   – Наші археологічні розкопки, фактично, єдине джерело, як виглядав Скалатський замок, – зазначила Людмила Строцень. – Нам вдалося розкопати три кімнати. Одна з них, розміром 4х9,5 м, цікава тим, що в ній ми знайшли опалювальний пристрій: комин і повітреходи, через які йшло тепле повітря в інші кімнати. Таке собі парове опалення.   Підлогу кожної кімнати встеляла кахельна плитка. Наприклад, в одній знайдено багато кахлю, замовленого за кордоном у відомих фірмах Австрії та Польщі. Плитка була вкладена професійно. Кожна зі зворотного боку мала свій порядковий номер – їх виготовляли за спеціальними ескізами і коли привозили замовнику, то вкладали по порядку, щоб не порушити орнаменту. Унікальними були триярусні керамічні карнизи, прикрашені ліпниною з орнаментом, вкриті білою та рожевою поливою. Завдяки знайденим матеріалам стає зрозуміло, що кожна кімната була витримана у своєму стилі. Власне, це помешкання було виконано у бароковому стилі, уточнює науковець.   В одній із кімнат нижче рівня зітлілої підлоги дослідники натрапили на вцілілу кахлю глечикоподібної форми, що встеляла підлогу ще першого житлового приміщення, тобто є ровесницею замку. На лицевій стороні – стилізоване зображення двох лілей з гербу власників замку. Швидше за все, зазначає фахівець, цей кахель місцевого виробництва, адже неподалік у Сатанові розміщувались майстерні з виробництва кахлю. Зрозуміло, цей матеріал легко б’ється, тому везти його здалека було не вигідно.   Вздовж кімнат тягнувся довгий 20-метровий коридор шириною два метри, кімнати між собою не сполучались, а заходили з коридору. Стіни всюди цегляні. З протилежного боку паралельно розташовувався ще один коридор, та його призначення поки не зрозуміле.   – На підлозі іншої кімнати ми знайшли жолоб, зроблений під куток. Він був частиною водовідведення, вочевидь, у кімнаті стояла ванна. Мало того, в одному місці жолоба було зроблено спеціальне заглиблення, якби раптом хтось із господарів загубив каблучку чи прикрасу, її не змило би у каналізацію. До цих приміщень була добудована така собі веранда, без фундаменту, – додає Людмила Дмитрівна.   На місці розкопок знайшли багато кераміки. Здебільшого кухонного та столового посуду, він зрідка вкритий коричневою або зеленою поливою, знайдено фрагменти горщиків, глечиків, кухлів, мисок, макітер, сковорідок. Траплялись і люльки. Колекцію доповнюють вироби зі скла – віконниці, пляшки, рідше пляшечки, склянки, чарки, з жіночих прикрас – коралі з золотим напиленням. Знайшли уламки фаянсових мисок та кришок до чайників.   Також археологами знайдено багато залізних цвяхів (деякі завдовжки 24 см) чотиригранної форми, куля з мушкета, уламки кінських підків і підковок до чобіт, наконечники списів, ножі, ножиці, голки, бритва, віконні ручки. Знайшли і монети, зокрема, польські гроші 1612-го року, боратинку XVII ст. і мідний ґудзик із зображенням герба Польщі – одноголовим орлом.   Жанна Попович <a href="http://numberone.te.ua/?page=news&newsid=1272" target="_blank">Газета "Номер один"</a> <a href="http://numberone.te.ua/?page=news&newsid=1272" target="_blank"> </a> <a href="http://numberone.te.ua/?page=news&newsid=1272" target="_blank"> </a>

Бережанській годинниковій вежі – 200 років http://nter.net.ua/main/9973-berezhanskij-godinnikovij-vezhi-200-rokiv.html Виставка під такою назвою діє в Бережанському краєзнавчому музеї. На ній представлено давні й сучасні годинники з фондів музею і приватних колекцій Мар’яна Безкоровайного та Ігоря Крука. Sat, 26 Feb 2011 14:54:00 +0200

Двоярусна годинникова вежа на міській ратуші є однією з найбільш яскравих архітектурних перлин Бережан. За словами старшого наукового співробітника краєзнавчого музею Н.Бойко, її збудували після перепланування будівлі ратуші (у зв’язку з пошкодженнями) у 1811 році. Можна тільки уявити, яка це була визначна подія в житті місцевих жителів. Під час кожної реставрації ратуші реставрували й годинник на вежі. У 1925 році годинниковий механізм обновив майстер з м. Кросно Міхал Месовіч. Дещо пізніше замінили циферблат на верхньому ярусі, на маятнику встановили табличку, на якій вигравірували рік – 1925.   Після Другої світової війни годинник обслуговував майстер Йосип Дурисвіт, а в 60-х роках 20 ст. – Михайло Герета і Мирон Дяк. Наступна реставрація годинника відбулася у 70-х роках минулого століття (здійснював художник З.Мігоцький).   Механізм годинника відремонтували у Львові. Цифри, виготовлені З.Мігоцьким, були вже емальовані. На початку 90-х років З.Мігоцький разом із Е.Любінським знову взялися за ремонт годинника. На вежі також встановили флюгер із зображенням св. Юрія-Побідоносця.   Довгий час обслуговував годинник добрий майстер, електромеханік райвузла зв’язку Петро Турчин, згодом його замінив працівник краєзнавчого музею Богдан Харів. Під час відкриття виставки Богдан Харів розповів присутнім, за яким принципом функціонує годинник на ратуші, чому бережанські «куранти» б’ють неоднаково, циферблати показують різні години. Головна причина – годинник необхідно знову ремонтувати, а на це потрібні чималі кошти.   Оригінальну колекцію годинників, яку збирав протягом багатьох років, представив бережанський колекціонер, годинниковий майстер Мар’ян Безкоровайний. Найстаршому раритету з родинної колекції художника Ігоря Крука - 250 років. На виставці також були годинники, яким близько двісті і сто років, довоєнного та післявоєнного часу.   Тетяна БІДЗІЛЯ <a href="http://svoboda.te.ua/afisha/godinnikoviy-vezhi-200-rokiv.html" target="_blank">Газета "Свобода" </a>

Як колись у Тернополі Різдво святкували http://nter.net.ua/main/8365-yak-kolis-u-ternopoli-rizdvo-svyatkuvali.html Затертими і глобалізованими називає сучасні зимові святкування у нашому місті тернопільський краєзнавець і корінна жителька нашого міста Любомира Бойцун. Деякі традиції, за словами тернополянки, таки відроджуються, але до справжнього колориту різдвяного Тернополя минулих часів нам ще, виявляється, далеко.   Wed, 05 Jan 2011 12:19:19 +0200

- Ялинки у тернопільських родинах до і навіть після війни зазвичай ставили на Різдво. Їх купували, заздалегідь зрізали. У ті часи ніхто за тим не пильнував так, як тепер, - розповідає Любомира Бойцун.  - За повоєнної скрути доходило до того, що ялинок не було де взяти і використовували ті, що комуністи повикидали після святкувань Нового року. Ялинкові базари запровадили у Тернополі доволі пізно: десь наприкінці 1950-х рр. За радянської влади почали ставити і головну міську ялинку на Театральному майдані. До Другої світової війни вона теж була, але тоді новорічне дерево прикрашали перед будівлею магістрату. - Тієї споруди тепер немає, її знищили під час боїв за Тернопіль, - говорить краєзнавець. - Будинок магістрату стояв там, де тепер розкинувся сквер і є пам'ятник Пушкіну. Стояли на Різдво ялинки і по церквах, культурно-освітніх товариствах, як от у Міщанському братстві (тепер - філармонія - прим. ред.), на вітринах крамниць. Утім, не лишень по довколишніх селах, а й у місті традиційна тепер ялинка поступалася перед дідухом. - І сіно стелили на столі, і солому по долівці розсипали обов'язково. У неї кидали горіхи, щоб кури неслися і квочки були, - пригадує пані Бойцун. - А потім поступово сіна не стало... Натомість у Тернопіль "принесли" Діда Мороза і культ Нового року - 1 січня - а не 14 січня, як традиційно святкували на наших землях. – Новий рік став переважати десь на початку 1960-х років. До того він якось відходив на другий план перед Різдвом. Навіть для римо-католиків він не був вирішальним - усі святкували Різдво. Поважали свята і українські, і польські. І наші, і їхні старалися брати у свята на роботах вихідні. Навіть німці під час війни розуміли нас. Та й самі святкували, як могли. Вони ж не були атеїстами, носили хрестики чи мали при собі іконки. Із усього циклу різдвяно-новорічних свят Любомирі Бойцун найбільше подобався Святий вечір. - Усі страви - пісні. Мама обов'язково готувала борщ із грибними "вушками". Я на ті "вушка" ой як чекала! Обов'язковими були пампушки. Їх присмачували повидлом з додаванням рожі. Не троянди, як дехто подумає, а того, що у нас справді називають рожою (рослина-кущ, родич троянди - прим. ред.). Також завжди був узвар - варена сушиня і гарні сушені груші. А ще - риба, різні види вареників, пісні голубці. Щодо куті, то вона у Тернополі, за словами пані Бойцун, була не рідкою, а густою. До куті вже за смаком додавали мед, цукор, горіхи та родзинки. Різдвяні історії Своєрідний переломний момент у збереженні різдвяних традицій стався у 1960-х рр., коли генсеком КПРС був Микита Хрущов. Він "прославився" гоніннями на релігію. Традиційні вертепи ходили Тернополем ще до кінця 50-х. Найдовше вони збереглися на окраїнах тодішнього Тернополя: Загребеллі, старому Микулинецькому передмісті, зокрема на Дорошівці (тепер вул. Стадникової - прим. ред.), теперішніх Острозького, Шпитальній та сусідніх аж до Старого Парку, каже краєзнавець. Найбільше місцеві традиції витіснили у центральній частині, де поселилися багато приїжджих - представників нової влади. До колядування та ходіння з вертепами тернополяни організовувалися самі, а зібрані гроші спрямовували на благодійність, на Церкву, каже корінна тернополянка. - Спершу вертепи якось "проскакували", а вже за Хрущова почалися гоніння. Навіть вчителів сторожувати виставляли, - продовжує Любомира Бойцун. - Проте й комуністи підпільно святкували. Приходили і до нас на свята. Тих людей судити важко. Безперечно, що на Різдво тернополяни йшли до церкви, але згодом біля зачинених храмів уже стояла сторожа і можна було йти тільки у дозволені - православні. - Мої батьки, як і багато інших, не визнавали тієї православної церкви. Тож тернополяни збиралися на відправи по квартирах, по хатах, хто де зміг і коли вдалося, підпільно. Заздалегідь домовлялися, де будуть служити Службу Божу, - розповідає краєзнавець. Любомира Бойцун пам'ятає підпільні Богослужіння у хаті її батьків. - І до війни, і після, і вже після перебудови, то все інші "розклади". Звичайно, що з Різдва комерції робити не треба. Якщо відверто говорити, то вдалих різдвяних радіо- та телепередач майже немає, - каже пані Бойцун. - Тільки одного разу чудово заколядувала Руслана. Подобається і "Піккардійська терція". Колись же були і особливі тернопільські коляди. До речі, після довгих років заборони на святкування Різдва першими у Тернополі поколядувала "Струсівська капела" у ПК "Текстильник". - Це було наприкінці 80-х, а в перших рядах глядацької зали тоді сидів увесь склад обкому партії, - пригадує тернополянка. Митців тоді не покарали - наставали часи свободи.   Володимир Мороз <a href="http://te.20minut.ua/news/165283" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Листопадовий Тернопіль http://nter.net.ua/main/7222-listopadovij-ternopil.html Вулиця Листопадова в Тернополі, як відомо, є, вулиці Жовтневої, як відомо, немає. Втім, це цілком логічно – вшановувати пам’ять подій ближчих – географічно і духовно. Під кінець Першої Світової війни, після поразки і розпаду Австро-Угорщини Польща мала намір утвердити своє правління на території західної України. Але ввечері 31 жовтня в Народному домі у Львові члени Національної Ради та Військового Комісаріату після перемовин з польською владою вирішили підняти повстання. «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!», сказав Дмитро Вітовський, “Вчорабуло ще рано. а завтра буде пізно“, говорив до речі Ленін про початок Жовтневої революції. Вітовський переконав членів Національної Ради вдатися до виступу. Sun, 14 Nov 2010 22:16:11 +0200

Начальник штабу Семен Горук розіслав кур’єрів до комісарів повітів з наказом у ніч на 1 листопада взяти владу на місцях. Командирові полку УСС Осипу Букшованому було наказано виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля наказано зайняти місто і знищити міст через Сян, щоб не пропустити через річку «ні одного поляка».Основну збройну силу українців становили 15-ий тернопільський, 19-ий львівський, 41-ий чернівецький полки, 30-ий, 50-ий та 90-ий курені УСС, загальна чисельність яких 25 жовтня складала 2400 осіб. Однак, більшість частин не були бойовими, не вистачало офіцерів. Натомість, поляки розраховували зайняти Львів 2-3 листопада без зайвих зусиль. О четвертій годині ранку 1 листопада почалося повстання. В 05:00 відключено міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захоплено радіо. До світанку зайнято всі вокзали. Вже на ранок у місті з’явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші було піднято синьо-жовтий прапор, виготовлений дружиною директора «Народної торгівлі» Марією Лазорко і встановлений 17-річним вістуном Степаном Паньківським. в 07:00 Дмитро Вітовський рапортував Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат. Тоді ж Військовий Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду. Підрозділами УСС було зайнято також Станіславів, Тарнопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав та інші. 13 листопада Українська Держава отримала нову назву — Західноукраїнська народна республіка. Втім, це призвело до опору поляків і розгортання з перших днів існування ЗУНР польсько-української війни. В ході цієї війни Тернопіль навіть став столицею ЗУНР, а штаб розташовувався у нинішньому приміщенні ЗОШ№4, де встановлено меморіальну дошку. <a href="http://biznesoblast.com/index.php?option=com_content&view=article&id=175:2010-11-01-15-26-53&catid=40:2010-05-21-12-57-01&Itemid=86" target="_blank">Бізнес область</a>

Андрій Цаль про Листопадовий Зрив http://nter.net.ua/main/7038-andrij-cal-pro-listopadovij-zriv.html Про Листопадовий зрив розповідає головний спеціаліст відділу інформації та використання документів  Державного архіву Тернопільської області Андрій Зеновійович Цаль. "Наприкінці Першої світової війни, восени 1918 року Галичина опинилася перед небезпекою загарбання її новоствореною польською державою. Австро-Угорська імперія розпадалася. Зазнавши поразки і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видав маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (за цим маніфестом на теренах колишньої імперії мала встановитися нова федерація Австро - Угорщини). Українці в Галичині, Буковині та на Закарпатті готувалися до перебрання влади у свої руки. Sat, 06 Nov 2010 14:21:26 +0200

Проте це не було в інтересах польської сторони, яка вже 28 жовтня в Кракові створила Польську Ліквідаційну Комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні австрійських органів влади і переданні всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації.   Підготовку та здійснення національно-демократичної революції взяв на себе Центральний військовий комітет на чолі із сотником УСС Дмитром Вітовським.   В ніч з 31жовтня на 1 листопада 1918 року група українських солдатів (майже 1,5 тис.) та офіцерів на чолі із Дмитром Вітовським взяли під контроль владу у столиці Галичини. 13 листопада 1918 року було проголошено Західно-Українську Народну Республіку, до складу якої увійшли Східна Галичина, Буковина і Закарпаття. Законодавчим органом ЗУНР стала Українська Національна Рада на чолі із Євгеном Петрушевичем, а виконавчим - Державний Секретаріат, головою якого був Кость Левицький.   Однак, поляки не могли змиритися із утворенням ЗУНР і вирішили силою захопити східні «креси» та не допустити визнання самопроголошеної держави на міжнародній арені. Таким чином 21 листопада 1918 р. українські військові частини були змушені залишити Львів і уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, де пробув до кінця грудня. Далі керівництво ЗУНРу переїхало до Станіславова. Було обрано новий уряд під керівництвом Сидора Голубовича.   4 січня 1919 року УНРада схвалила закон про об'єднання двох українських держав, а 22 січня у Києві відбулося урочисте проголошення злуки Західно-Української Народної Республіки і Української Народної Республіки. Після проголошення злуки західноукраїнські землі дістали назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗО УНР).   Досягненням уряду ЗО УНР було створення ефективного адміністративного апарату, місцевих органів управління, які незважаючи на війну та розруху забезпечували порядок і стабільність.   Законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 року затверджено державність української мови, її обов'язкове вживання у державних установах, організаціях, громадських інституціях. Згідно із Законом про основи шкільництва публічні школи оголошено державними, а вчителі - державними службовцями. 14 квітня 1919 року було ухвалено Закон про земельну реформу. У березні цього ж року, вперше після об'єднання, вся Україна спільно святкує Шевченківські дні.   ЗУНР стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на розумному гуманізмі і поступовому утвердженні демократичних засад у суспільстві. Незважаючи на війну із Польщею, українська влада, місцеве населення шанували людські й громадянські права польської меншості. У цей складний і трагічний час галицькі українці дали приклад політичної зрілості, національної єдності і розуміння державних інтересів.   У державному архіві Тернопільської області відкрилася виставка присвячена 90 річниці утворення ЗУНР.   В експозиції виставки розміщені біографічні дані і списки комісарів ЗУНР, які були родом із Тернопільщини.   У 1 розділі виставки відображено історію утворення ЗУНР, зокрема звернення Українського Державного Секретаріату ЗУНР до всіх громадян, яке надруковане у газеті "Український голос" від 3 грудня 1918 року; Земельний Закон, надруваний у газеті "Українські вісті" від 14 травня 1919 року; проект Конституції ЗУНР 1920 року , який розробив Станіслав Дністрянський.   На стендах виставлені документи, які відображають діяльність діячів ЗУНР, зокрема є повідомлення про повернення із Австрії колишнього прокурора м.Бережани Леона Петрушевича, який керував канцелярією уряду ЗУНР у Відні; інформація про діяльність учасників листопадового зриву у Франції і Чехословаччині; є протокол, у якому йдеться про те, що польська жандармерія вела нагляд за діячами ЗУНР, зокрема є дані про державного секретаря Внутрішніх справ ЗУНР Лонгина Цегельського.   Наступний розділ виставки відображає святкування листопадового зриву у 1926р., 1928р., 1929р., 1932-1933 роках на Тернопільщині. Цікавим документом є проект пам'ятника полеглим за волю України у Борщові.   На виставці також представлені списки офіцерів та підофіцерів українських військових формувань сіл Кобилля і Іванчани Збаразького повіту, які були складені 07.09.1929 року і списки солдатів українських національних з'єднань УСС і УГА із с.Новики Збаразького повіту.   <a href="http://dato.te.ua/?p=news/53" target="_blank">Державний архів Тернопільської області</a>

Тернопіль Історія це ми... http://nter.net.ua/histori/legend/6559-ternopil-istoriya-ce-mi.html Історія дуже не просто наука. у неї багато кольорів. вона пам'ятає щастя і біди, фортеці, замки, банки, учбові та релігійні заклади, магазини, вулиці... «Тернопіль. Історія – це ми…» проект покликаний донести до тебе інформацію про вчорашні часи у тонах сепії, на яких не видно кольорів стягів, крові та яскравого неба. я намагаюся процитувати авторів - дослідників у частині найбільш не заполітизованих моментів історії, а саме тих, які розповідають про німих свідків минулих століть. адже саме вони, впродовж багатьох століть мовчки спостерігали за людською непостійністю. Wed, 13 Oct 2010 20:17:42 +0300

<object width="425" height="325"><param name="movie" value="http://www.youtube.com/v/hzrplGJwE2E&hl=ru&fs=1"></param><param name="wmode" value="transparent" /><param name="allowFullScreen" value="true"></param><param name="allowscriptaccess" value="always"></param><embed src="http://www.youtube.com/v/hzrplGJwE2E&hl=ru&fs=1" type="application/x-shockwave-flash" allowscriptaccess="always" allowfullscreen="true" wmode="transparent" width="425" height="325"></embed></object>   <object width="425" height="325"><param name="movie" value="http://www.youtube.com/v/iKdZ9EXwq-w&hl=ru&fs=1"></param><param name="wmode" value="transparent" /><param name="allowFullScreen" value="true"></param><param name="allowscriptaccess" value="always"></param><embed src="http://www.youtube.com/v/iKdZ9EXwq-w&hl=ru&fs=1" type="application/x-shockwave-flash" allowscriptaccess="always" allowfullscreen="true" wmode="transparent" width="425" height="325"></embed></object> <object width="425" height="325"><param name="movie" value="http://www.youtube.com/v/A3y7e9TUCsk&hl=ru&fs=1"></param><param name="wmode" value="transparent" /><param name="allowFullScreen" value="true"></param><param name="allowscriptaccess" value="always"></param><embed src="http://www.youtube.com/v/A3y7e9TUCsk&hl=ru&fs=1" type="application/x-shockwave-flash" allowscriptaccess="always" allowfullscreen="true" wmode="transparent" width="425" height="325"></embed></object>

Секретарі обкому жили в будинку тернопільської шляхти http://nter.net.ua/histori/legend/5714-sekretari-obkomu-zhili-v-budinku-ternopilskoyi.html У двох колишніх особняках, котрі понад сто років тому належали багатим тернопільських родинам, тепер діють бібліотеки – міська дитяча й обласна наукова. Обидва будинки – пам'ятки архітектури місцевого значення. Втім, незважаючи на це, капітального ремонту одна з них – будівля обласної наукової – ніяк не може дочекатися. Thu, 26 Aug 2010 11:18:38 +0300

Найкраще зберігся фасад Давня вілла на колишній вулиці Сокола, а нинішній Івана Франка - зразок респектабельного помешкання заможних тернополян ХІХ ст. Збудували її у 1894 р. Належав дім тернопільському лікарю Олександру Грабовському. - На жаль, в архіві зберігся лише один документ, що стосується цієї родини – результати перепису 1937 р., - розповідають у бібліотеці. - Наскільки нам відомо, сім'я пана Грабовського мала двох синів і невісток. Вони були римо-католиками. Як склалося їхнє життя після 1937 р., сказати важко. За Союзу, до 80-х років ХХ ст., там жили перші секретарі обкому партії – по дві сім'ї. У 1984 р. там "оселилася" міська дитяча бібліотека. - Наразі найкраще збереглися архітектурні деталі фасаду будинку, - розповідають працівники бібліотеки. – У 2002 р. ми здійснили його реставрацію – відновили ліпнину, реконструювали балясини біля східців. Натомість усередині приміщення нині виглядає доволі простим. Найбільше шкода, що за радянських часів знищили каміни. Коли це приміщення передали бібліотеці, ми знайшли лише уламки плитки у підвалі. Чекають на ремонт Обласна наукова бібліотека, що на бульв. Т.Шевченка, працює у будинку, який століття тому належав адвокату Богдану Стахевичу. У зведеному в 1901 р. приміщенні на тодішній вул. Міцкевича, крім житлових кімнат, як йдеться у розвідці тернопільського краєзнавця Любомири Бойцун, були також канцелярії та кабінет лікаря. За іншими джерелами, додає завідувач бібліотекою Василь Вітенко, цей будинок звели у 1815 р. Дружина адвоката - Софія Коренець-Стахевич - була вчителькою співу у філії "Українського музичного товариства ім. М.Лисенка". У 1939 р. у будинку Стахевичів почала працювати музична школа, утворена із філії музичного інституту. - Обласну універсальну наукову бібліотеку заснували 15 листопада 1939 р. на базі приватних книгозбірень, - розповідає Василь Вітенко. - Це була перша державна бібліотека в області. У роки Другої світової війни приміщення та книжкові фонди були знищені. Бібліотеку відновили у вересні 1944 р. у Чорткові, що тимчасово був обласним центром. Вже у 1947 р. у приміщенні на бульв. Т.Шевченка провели капремонт, згодом добудували книгосховище. Тепер обласна бібліотека щороку обслуговує близько 24 тисяч читачів, котрим видають близько півмільйона друкованих творів. - Фонди у нас багаті, однак приміщення потребує ремонту, - зауважує пан Вітенко. – Вже складають кошторисну документацію, тож будемо сподіватися, що наступного року, якщо влада виділить кошти, зможемо розпочати ці роботи.

У 1944-му тернопільську Катедру штурмували сім днів http://nter.net.ua/histori/legend/5713-u-1944-mu-ternopilsku-katedru-shturmuvali-sim-dniv.html Приміщення, в якому нині працює обласний архів, - також одне із найстарших у місті. Домініканський костел (нинішній Катедральний храм греко-католицької церкви – прим. ред.) і монастир при ньому збудували ще у 1749-1779 рр. на розі міських валів. Thu, 26 Aug 2010 11:16:05 +0300

Автор проекту - Август Мощинський, хоча, як зазначає тернопільський краєзнавець Любомира Бойцун, тривалий час авторство помилково приписували архітектору, уродженцю Кам'янець-Подільського Яну де Вітте. - Костел звели з тесаного каменю у стилі бароко, оздобили різьбою та кам'яними статуями, - показує архівні фото головний спеціаліст обласного держархіву Тетяна Маркевич. – Розписав інтер'єр фресками художник Станіслав Строїнський. На них він відобразив основні події з історії ордену домініканців. До монастиря, що творить із храмом один комплекс, прилягають інші давні будівлі - колишній шляхетський конвікт (1822-1886 рр.) – щось на кшталт церкви для заможних міщан. Сам храм спершу належав отцям-домініканцям. Від 1820 р. монастир став єзуїтським. Від 1903 р. ним знову володіли домініканці. Згодом у приміщенні діяла гімназія. Після 1911 р ці будівлі стали житловими і частково збереглися до наших днів. - У 1908-1910 рр. приміщення реставрували та провели там електрику, - продовжує пані Маркевич. – Відновили старі фрески і домалювали нові, спорудили новий купол на храмі та перекрили дах на монастирі. До речі, храм зазнав шкоди, коли у 1939 р. у місто прийшла Червона армія. У будівлю влучив снаряд. Через пожежу розплавилися прикраси із золота і срібла, пошкодило також фрески та покрівлю. У 1942-1943 pp. приміщення частково відремонтували. Але під час штурму Тернополя у 1944-му храм знову зазнав руйнувань. Його штурмували сім днів. Великої шкоди завдали маківці, вежам храму і приміщенню монастиря. - У 1957 р. там завершилася післявоєнна реставрація. У храмі розмістили склад, - згадують в архіві. - Згодом там діяла картинна галерея. З переходом цієї установи в інший будинок, храм деякий час стояв пусткою. Згодом його знову почали використовувати за призначенням. У приміщенні монастиря тоді розташували обласний архів.

У старих будинках, що збереглися на розі вул. Сагайдачного у Тернополі, колись були гуртівня кави та банк http://nter.net.ua/histori/5702-u-starix-budinkax-shho-zbereglisya-na-rozi-vul.html Історією, що тягнеться з початку ХХ ст. можуть похизуватися будинки, що на височать на початку вул. Сагайдачного. Нині там з одного боку - “Галицький торговий дім”, з іншого - магазин парфумів Addict. До слова, у 1891 р. на честь 100-ліття польської Конституції нинішню вул. Сагайдачного назвали "3 Мая". Причому у будинку, що був на правому розі вулиці, на початку ХХ ст. діяла одна з найдавніших кав'ярень Тернополя - "Віденська". Tue, 24 Aug 2010 11:29:51 +0300

Краєзнавець Любомира Бойцун у книзі “Тернопіль у плині літ” пише: "Тут можна було посмакувати філіжанкою чорної чи "білої" кави і дечим міцнішим, закусити смачними м'ясним чи солодким. Навпроти, на другому поверсі, видніється фотосалон: на поштівках про це нагадують особливої конструкції вікна. На першому поверсі тримав крамницю з м'ясними виробами Яримович". Власне і кав'ярня, і крамниця Яримовича були знищені під час війни, додає краєзнавець Олександр Семенів. Нині фундаменти обох цих будинків - під асфальтом. Після війни ці будинки відновити не вдалося. Будинки, де нині “Галицький торговий дім” та магазин парфумів — були всередні кварталу, а не кутовими. У нинішньому торговому домі діяла гуртівня кави, у будинку навпроти — банк. Нині продавці магазинів, що діють на вул. Сагайдачного, історії цих будинків зовсім не знають. Кажуть, що просто приходять сюди на роботу. Мовляв, історію можуть знати лише старожили, а їх тут - мало. Тернополянка Анна Безродна (87 р.) живе у будинку, що на вул. Сагайдачного, 6, з 1945 р. Вона - найстарший мешканець дому. - Тут колись була військова прокуратура, - розповідає жінка. - Після війни сюди поселили колишніх вояків. Ми обоє з чоловіком були військовими, тому й отримали це житло. Втім, жінка пам’ятає лише післявоєнну історію свого будинку. - Після війни у нас на першому поверсі працював рибний магазин, книгарня, також були продовольчі магазини і хлібний, - пригадує пані Безродна. - У будинку навпроти, де нині - торговий дім, після війни було фотоательє... Тепер тут немає де купити буханця хліба. Всі приміщення захопили ресторани та бутіки. Пані Анна скаржиться, що у її будинку робили капітальний ремонт лише один раз — сорок років тому. - Там, де зараз моя спальня, впала бомба, тож терміново потрібно було відновлювати перекриття, - додає Анна Безродна. - Тоді нас виселили аж на три роки в інші квартири і зробили ремонти у під'їздах і квартирах. Після цього ніхто нічого не робив. Причому, коли мешканці повернулися, помітили, що деякі якісні матеріали будівельники вкрали. Адже тут було дубове перекриття, печі з дуже якісного кахлю. Ці метаріали замінили на інші — гірші. Анна Безродна каже, що має ностальгію за колишнім життям у будинку. - У нас всі сусіди були дружніми, а зараз я навіть не знаю, хто живе навпроти, - каже пенсіонерка. - Усі позачинялися за металевими дверима, ніхто ні з ким не говорить. Лише сваряться зі мною, що я котів годую... До речі, нещодавно кількох улюбленців жінки отруїли. Хто це зробив – невідомо.

Як народився Тернопільський став http://nter.net.ua/histori/legend/5322-yak-narodivsya-ternopilskij-stav.html Захистом від нападу татар, джерелом води для млинів, місцем риболовлі, відпочинку був протягом століть великий став на річці Серет. На початку ХХ ст. рибу з нашої водойми експортували навіть у Польщу, але завдяки озеру славилося місто і хмарами комарів. Thu, 08 Jul 2010 22:24:03 +0300

Приблизно 317 гектарів — така площа нашого Ставу, окраси міста. Ним тернополяни гордяться і в ньому купаються, незважаючи навіть на заборони і застереження санстанції. Став для тернополян невіддільний від самого міста, без нього обласний центр навіть уявити важко. Одначе були часи, коли для цього напружувати уяву не доводилося — водойма просто не існувала. Початок – 16 березня Першою згадкою про став у нашому місті є привілей польського короля Сигізмунда від 16 березня 1548 р., що дозволяв власнику міста Яну Тарновському цей утворити його біля села Кутківці. Відтак озеро офіційно молодше від міста на вісім років. Одначе вже ймовірно тоді поблизу Тернополя існував давніший став, який належав Вацлаву Баворовському. Коли ж гетьман Тарновський наказав збудувати греблю і вода заповнила широку долину річки Серет, став Баворовського почали називати “долішнім”, а Тарновського — “горішнім”. Він підходив до тодішнього міста не надто близько, адже у грамоті від 30 вересня 1550 р. Яна Тарновський дозволяє міщанам перепинити течію Серету нижче своєї греблі і вище ставу Баворовського, щоб утворити там “саджавку“ чи озерце. Одначе власник міста здійснив такий “жест” аж ніяк не від щирої душі — навіть у цьому невеликому озері він забезпечив собі і місцевому римо-католицькому священику право ловити рибу. Могли рибалити з берега сітками, званими черпами, і міщани у панському ставу, коли той був повний води. Одначе це для тернополян XVI ст. було платою за обов’язок ремонтувати греблю і “лотоки” — канави, якими вода стікала до млина на тій же греблі. Цікаво, що коли у середині XVI ст. на греблі був один млин, то уже в 1672 р. — три. У документах збереглися навіть імена і прізвища власників тих млинів: Лукаш Петриківський, Семен Секрета і Федько мельник. Над Ставом – не тільки замок Старовинне місто Тернопіль розлягалось на лівому березі Серету: від Львівської брами, що стояла біля Надставної церкви, і до річки Рудки. Остання текла вздовж сучасної вулиці Крушельницької через парк Шевченка. Десь там, над ставом, стояла Шевська вежа. До замку вода також підступала ближче, аніж тепер, одначе і над водоймою височіли міські мури, правда нижчі, аніж зі східного боку — зі сторони, де тепер стоїть Катедра. — Мури й вежі на заході й півдні боронять замок навіть там, де навколо тягнеться озеро, — занотував у своєму щоденнику мандрівник Ульріх фон Фердум під датою 27 листопада 1672 р. і додав, що сама дамба має 800 чи 900 кроків протяжності. Отож станом на 1672 р. над Ставом у напрямку з півночі на південь стояли Шевська вежа, замок, новий парафіяльний костел Івана Хрестителя, перероблений у шпиталь старий парафіяльний костел, Надставна церква. Точно невідомо де, але над ставом біля цього храму стояла Кушнірська вежа. Обабіч нового костелу, на ринку (тепер це місце займає вул. Старий Ринок — прим. авт.) була ратуша. У переліку є чи не половина головних будівель тодішнього Тернополя і просто неможливо не уявити, як сильно місто тиснулося до озера. Причина — звідти дув тільки вогкий західний вітер, а з мочар летіли зграї комарів. Але звідти ніколи не нападав ворог. До речі, недалеко ставу, біля замку, але у межах міських мурів стояли також пекарня, кухня і стайня, що обслуговували маєток. У Тернополі було Підзамче Залізничну станцію Підзамче, що у Львові, зауважили, напевно, всі, хто в’їжджав потягом у це місто зі сторони Тернополя. Одначе одиниці тернополян уже знають, що в нашому місті, над ставом, існувало своє Підзамче — саме так у давнину називали ремісничий квартал на схилах замкового пагорба, який тягнувся вздовж берега і боліт. — Замешкали тут майстри, котрі задовольняли потреби замку, — колодії, римарі, ковалі, зброярі, чинбарі та інші рукомесники, — пише в своїй книзі “Тернопіль у плині літ” краєзнавець Любомира Бойцун. Одначе таким квартал не дійшов навіть до початку ХХ ст. Із розвитком мануфактур та промисловості вироби ремісників ручної роботи втрачали попит, ставали надто затратними. Відтак і Підзамче поступово перетворилося на своєрідне гетто бідняків. Зрештою, його просто знесли після Другої світової війни, коли будували “Тернопіль”, готель для туристів-іноземців. Тепер частину колишнього Підзамча, схили над ставом, серед молоді називають — “Єлєся”, що є скороченою версією від “Єлісейські поля”. Відновлювали після війни також і став, адже він занепав ще в часи міжвоєнної Польщі. А в часи Другої світової водойма, рибу з якої на початку ХХ ст. місцевий підприємець Володимир Трач возив навіть у Польщу, взагалі зникла. Адже дамбу під час боїв зруйнували. Греблю вирішили відбудувати у 1956 р. і вона вийшла вищою, аніж її попередниця — сучасний рівень води перевищує той, що був колись. За часів СРСР і до 1992 р. збільшений до понад 300 га став називали Комсомольським озером. Катери й фонтани Першим на плесо Тернопільского ставу у 1966 р. випустили катер ПТ-70, судно, що зараз не курсує і перебуває на ремонті. А от “Герой Танцоров” плаває у нам із 1968 р. Спершу він мав назву “Заліщики” і курсував Дністром між Старою Ушицею на Хмельниччині та Мельницею Подільською, що у Борщівському районі. Фонтан запрацював на водоймі у 1975 р. У 1990-х рр. через кризу його не вмикали, а з 2000 р. водограй працював тільки на Великдень, День незалежності та День міста. Зрештою, він затонув у 2003 р. Новий фонтан, який згодом отримав назву “Спогад”, встановили у 2007 р. Одначе він також не працює з 2009 р.

Забутий тернопільський дворик http://nter.net.ua/histori/legend/5226-zabutij-ternopilskij-dvorik.html Закинуті та облуплені стоять дві кам'яні веранди у внутрішньому дворику великого будинку по бульв. Шевченка, 1. Це обшарпане місце туристам не показують, хоча саме звідси починався перший у Тернополі музей, попередник обласного краєзнавчого. Thu, 01 Jul 2010 21:16:38 +0300

<img src="http://img.ria.ua/photos/ria/news_common/1017/101792/10179255/10179255m.jpg" alt="alt" /> Закинуті та облуплені стоять дві кам'яні веранди у внутрішньому дворику великого будинку по бульв. Шевченка, 1. Це обшарпане місце туристам не показують, хоча саме звідси починався перший у Тернополі музей, попередник обласного краєзнавчого. З кінця ХІХ ст. і аж до початку Другої світової війни дворик на вул. Качали стояв доглянутий, довкола вирувало життя освітян. Причому навчалися у польському закладі також українці. Зібрали монети і писанки "Товариство школи людовей", або скорочено TSL, як тоді писали, у Тернополі утворили у 1893 р. і першими цьому будинку запрацювали велика бібліотека й торгова школа. А от до відкриття музею у місті готувалися тривалий час - експонати збирали протягом семи років із 1906-го. Зрештою, Подільський музей відкрили 3 квітня 1913 р., а за два роки до того, 7 травня 1911 р. будинок TSL освятили. На старій світлині добре видно, як священики стоять на побіленому у світлий колір балкончику з чотирма колонами і арками - тими самими, що стоять тепер абияк замуровані червоною цеглою і на яких "красується" велика іржава металева коробка. Та й балкончик змінив колір, він тепер "сіро-зелено-облущений". Скульптури, що стояли над арками, зникли. <img src="http://img.ria.ua/photos/ria/news_content/104/10401/1040117/1040117.jpg" alt="alt" /> Дізнатися у музеї можна було не тільки про минуле Тернополя, а й про все Поділля: працівники зібрали 1326 монет різного часу, а також 322 писанки з теренів від Бугу до Прута. Загалом у закладі працювали чотири зали: етнографічний, історико-нумізматичний, пиродничий та археологічний. Під час Першої світової війни Подільський музей пограбували. Відновлювати його почали аж у 1925 р., а відкрили - у 1930 р. Та уже у 1934 р. музей переїхав у Новий замок, будівлю, що стояла на місці теперівшнього готелю "Тернопіль". <img src="http://img.ria.ua/photos/ria/news_content/104/10401/1040118/1040118.jpg" alt="alt" /> Семінарія була для жінок Після перенесення музею будинок TSL аж ніяк не спорожнів - уже з 1926 р. у його приміщеннях діяла приватна жіноча семінарія товариства і хоча воно було офіційно польським, з 193 учениць 43 були українками. Але й семінарія діяла недовго, бо вже у 1930-х рр. її ліквідували, утворивши приватну жіночу гімназію TSL. Останню закрили, коли Західну Україну приєднали до УРСР. <img src="http://img.ria.ua/photos/ria/news_content/104/10401/1040119/1040119.jpg" alt="alt" /> Окрім загальноосвітніх навчальних закладів у будинку з двориком діяв ще один - купецька гімназія. — У 1937-38 навчальному році у купецькій гімназії навчалися 259 учнів, з них 125 дівчат, - пише у книзі "Тернопіль у плині літ" тернопільський краєзнавець Любомира Бойцун. - А в наступному навчальному році тут було 268 вихованців, з них 159 римо-католиків, 27 греко-католиків і 82 - мойсеєвого визнання. <img src="http://img.ria.ua/photos/ria/news_content/104/10401/1040120/1040120.jpg" alt="alt" /> Коли прийшли радянські визволителі, купецька робота припинила діяльність, як і повітове шкільнне управління поряд. Одначе і в майбутньому - аж до сьогодні - ця вуличка залишилася освітянською. І тепер у будинку на бульв. Шевченка, 1 діє управління освіти Тернопільської міськради. От тільки про дворики - забули.

Де У Тернополі була Дойчештрассе http://nter.net.ua/histori/legend/4981-de-u-ternopoli-bula-dojcheshtrasse.html Німецького імператора Вільгельма Гогенцолерна, австро-угорського Карла Габсбурга і, ймовірно, правителя Польщі Юзефа Пілсудського “бачили” стіни будинків на сучасному бульв. Шевченка. Wed, 09 Jun 2010 22:17:09 +0300

За сторіччя це місце встигло перерости із околиці Тернополя у новий діловий, громадський та адміністративний центр. Одначе, незважаючи на плин часу, колишня Панська була і є одним з улюблених місць прогулянок. Сквер — візитка Кожна вулиця має свої особливості і чи не найхарактернішою для бульвару Шевченка у Тернополі у всі часи, як не дивно, були не стільки особливі будинки, скільки сквер. Дерева на вул. Панській переважали від початку її утворення, коли це місце було ще звичайною околицею і коли неподалік неї, буквально за річкою Рудкою, починалися луги й поля. Панську заснували після того, як у місті відкрили гімазію і шляхетський конвікт. Тож спершу одноповерхові будинки немов тонули у зелені, а великий сквер починався у місці, де збігалися вулиці Камінна, Опільського та Качали. Інший його край доходив до Руської. Щодо будинків, то поштовхом для зведення кількаповерхових кам'яниць на Панській стало те, що у місто проклали колію. Відтак тут, на місці де стоїть пам'ятник Пушкіну, виросла будівля магістрату. У 1890 р. Вулиці надали ім'я поета Адама Міцкевича. Тоді ж збудували готель “Подільський” (сучасна “Україна” — прим. ред.), з'явилися численні кафе, забігайлівки. Уже у час міжвоєнної Польщі поряд працювали повітове староство, суд, прокуратура... А от в'язниця на вул. Міцкевича з'явилася тоді, коли Тернопіль під час Першої світової війни окупували російські війська. Гостювали імператори Вояків російської армії вибили з нашого міста 25 липня 1917 р. Того ж дня місто окупували загони пруської гвардії. Цікаво, що уже наступного дня на вул. Міцкевича вишикувані лави “прусаків” оглядав їхній головнокомандувач кайзер Вільгельм Гогенцолерн. І хоча офіційно Тернопіль входив до Австро-Угорщини, її імператор Карл Габсбург приїхав тільки 30 липня. Одначе цього монарха вітали не тільки вояки, а й жителі... З інших високопосадовців на теперішньому бульварі Шевченка бували майбутній голова уряду та один зі співавторів Західно-Української народної республіки Сидір Голубович, ймовірно, керівник Польщі Юзеф Пілсудський, а потім і Микита Хрущов. Пам'ятники були різні На старій вул. Міцкевича чи не найдавнішим був пам'ятник святій Теклі. Він стояв на початку скверу зі сторни вул. Камінної. Біля святої Теклі існувала старовинна криниця . Існувала ще одна криниця, яку вирізняла статую давньогрецької богині Гери. У 1895 р. у частині вулиці від сторони тієї ж Камінної встановили пам'ятник Адаму Міцкевичу. Його поруйнували у 1918-1919 рр., але відновили у 1923 р. Окрім того особливим місцем був загальноміський годинник — місце зустрічей. Він стояв у сквері навпроти входу на сучасну вул. Сагайдачного. Утім, ні пам'ятників, ні будинків на вул. Міцкевича не пошкодували під час боїв за Тернопіль у 1944 р. Війна залишила пожарища, які забудовували протягом тривалого часу — так, велику споруду драмтеату спорудили тільки у 1957 р. Не шкодували різні політики і назв вулиці. Під час німецької окіпації вона була Дойчештрассе, а от радянська влада назвала її спершу бульваром імені Йосифа Саліна, а потім — Карла Маркса.

Кому Тернопіль завдячує своєю назвою? http://nter.net.ua/histori/legend/4270-komu-ternopil-zavdyachuye-svoyeyu-nazvoyu.html Ще досі науковці дотримуються різних версій стосовно того, чому Тернопіль названий саме так. Хоча основна концепція вже виведена, однак є й інші, які також мають право на існування... Fri, 14 May 2010 11:53:17 +0300

Кому Тернопіль завдячує своєю назвою Ще досі науковці дотримуються різних версій стосовно того, чому Тернопіль названий саме так. Закінчення "-піль", зрозуміло, походить від грецького "поліс", яке перейшло в латинське "поль", що означає "місто". До речі, з цього приводу існує абсолютно абсурдна, як на мене, гадка, що наше місто було засноване греками, хоча всім відомо, що заклали його поляки спільно з українцями. От корінь "терн" - це вже значно складніше. Приміром, дуже поширеною є легенда про "тернове поле" на території нашого міста. Звучить справді красиво, однак, якщо вся справа в терені, то це доволі смішно. Терен - це чагарник, а чагарник викоренити остаточно просто нереально. Чи бачили ви десь у Тернополі хоч один символічний кущик терену? Ні? І ніхто не бачив... Та й сам вислів "тернове поле" звучить майже як "ячмінний ліс" — якось так. Дехто стверджує, що поселення нашого міста були обгороджені густим терновим чагарником. Що ж, це цілком реально, однак в документі сказано, що 15 квітня 1540 року король Сигізмунд І дав дозвіл Яну Тарновському "заснувати Тарнополе на пустому місці, званому Сопільче". Отже, назва була ще до заснування міста? А ще "пусте місце Сопільче" і віддалено не нагадує "тернове поле". Сопільче або Топільче - це багниста місцевість, на якій навряд чи ризикнули б закласти мури замку (а зроблено було це в тому самому 1540 році). Відомо також, що разом із замком в середині XVI століття засновано Тернопільське озеро, яке мало стати природним захистом із західного боку. Нерозгаданою загадкою і досі є питання про те, чому ж озеро спорудили на заході, адже вся небезпека йшла зі сходу? Якби місто почали будувати на західному березі, то стратегічне значення ставу було б значно більшим, адже всі вороги нападали зі сходу! Чи не тому, що на захід від замку були ті самі небезпечні трясовини Сопільче чи Топільче? Версією, що "Тернопіль" - це трансформація від "Топільче", якась дуже сумнівна... Найбільш імовірна версія, що назва "Тернопіль" пішла від прізвища його першого власника - магната Яна Тарновського, уродженця польського міста Тарнова. Ось так і виник логічний ланцюжок: Тарнов - Тарновський - Тарнопіль. Саме так (Тарнопіль) до 9 серпня 1944 року і називалося наше місто, а потім, посилаючись на легенду про "тернове поле" (в Радянському Союзі не може бути польського міста!), перейменували в Тернопіль. І все ж, що означає цей корінь "тарн"? З польської - 1) місцевість, територія; 2) поле, сфера; 3) периферія, на периферії; місцевий, територіальний, а tarnina – терен, тернівник... Що ж, цілком імовірно, що саме місто-побратим Тернополя Тарнов і було тим легендарним "терновим полем"? Але це не всі версії про походження дивної назви "Тернопіль". Колись давно розповідали найказковішу, але найромантичнішу легенду про походження назви нашого міста. Вслухайтесь у слова: "Тарно!" -"Поль!". Це розпачливий крик двох людей, кохання яких і породило цю назву. Було це в ті часи, коли наша земля здригалась від тупоту татарських коней. Могутній хан нещадно грабував Україну. У всіх походах його супроводжувала донька - жорстока, сильна і владна Тарна. Не один татарин взяв би Тарну за дружину, але вона не хотіла залишити своє розгульне військове життя, бо, ставши воїном, перестала бути жінкою. Якось, коли військо зупинилось десь там, де з часом був заснований Тернопіль, Тарна самотньо сиділа біля вогнища під зоряним небом. Раптом до її вух донісся солодкий спів, який змусив її звестися на ноги і попрямувати до дивовижного співця. Це був молодий хлопець, полонений її батьком. Побачивши Тарну, він на якусь мить замовк, але її благальний погляд змусив його продовжити. Коли пісня відлунала, а Тарна все ще сиділа на колінах перед юнаком зі сльозами на очах, він руками, закутими у кайдани, потягнувся до маленької ромашки, що росла поруч. Притуливши її до своїх грудей, промовив своє ім'я: "Поль!" – після чого простягнув її до серця дівчини. "Тарна!" – сказала вона і взяла квітку. І раптом їй стало соромно за чоловічий одяг на ній, за сховане під кошлатою шапкою волосся, за закривавлені руки. Вона рвучко схопилась і втекла. Марно гукав їй услід Поль – його слова розчинилися в темряві. Але через деякий час вона повернулась – в довгій сорочці, з розпущеними косами і з ромашковим віночком на голові. Розрізала кинджалом пута Поля, і так вони просиділи цілу ніч, повторюючи імена одне одного, адже більше жодних слів вони не могли зрозуміти... Наближався ранок. Татари починали ворушитися в своїх наметах, а двоє закоханих, мов злочинці, втікали. Побачивши зраду, батько Тарни кинувся за ними. Наздогнати їх було дуже легко: вони були втомленими, ноги грузли в трясовинні, сукня Тарни чіплялась за чагарник. Прицілився хан, спрямовуючи гостру стрілу в серце Поля, але Тарна кинулась і затулила груди коханого. Та жорстока стріла пронизала їх обох. З уст зірвався зойк, а з ним кохане ім'я: "Тарно!" - "Поль!" - єдина мова, яка була зрозуміла закоханим. На місці їхньої загибелі з часом виросло місто, назва якого складалася з їхніх імен. Хтозна, може, саме це і є правда? Ольга Терещук

Звідки у Тернополі вулиця Руська http://nter.net.ua/histori/legend/4107-zvidki-u-ternopoli-vulicya-ruska-foto.html Не від вдячності "братам-росіянам", а від старовинної самоназви українців "русини" отримала назву основна тепер вулиця нашого міста - Руська. Sun, 09 May 2010 10:52:30 +0300

Власне, наші предки ще у ХІХ столітті називали себе русинами, а змінилося все у столітті ХХ, коли жителі Галичини - цікавий феномен - свідомо вирішили, що вони є частиною українського народу, одного і над Дніпром, і в Карпатах. Галичани стали не маленьким народцем, який міг полонізуватися, а представниками величезної нації. Відтак між двома Світовими війнами уже поляки забороняли називатися українцями, бо ж русинів мати було вигідніше: їх було менше. Утім, часи змінилися, і слово "руський" у побуті означає мало не "російський". Згадкою ж про інший стан речей для нас є вулиця.   <img style="float: left;" src="http://img.ria.ua/photos/ria/news_text/3/367/36731/36731.jpg" alt="alt" /> Податки були різні У XVI ст. територія сучасної Руської була околицею Тернополя, через неї пролягав торговий шлях зі Львова до Кам'янця Подільського. Праворуч, якщо іти від Ставу до Центру, пролягали міські вали. Це не було осердя старого міста, але й не дике поле, адже укріплення дозволяли жити, як на часи постійних татарських рейдів, доволі спокійно. Завдяки цьому спокою, і як тут не згадати приказки, що гроші його люблять, частина сучасної Руської і давнину була вулицею Ринок. Вона починалася від сучасного Старого Ринку, адже зі сторони Ставу її обмежувала вулиця Львівська, і до Валової, де починалася стара Руська. Саме ця частина міста колись слугувала для торгівлі і, як і на кожному базарі, навіть дорога тут була звивистою, викручувалася поміж розмаїтими будинками. Розрівняли цей шлях тільки під час Другої світової - німці змусили це зробити євреїв із гетто. Власне, ця частина міста і була колись єврейською дільницею, неподалік стояла синагога. До речі, з привілею власника міста Йосифа Потоцького від 1740 р. відомо, що господарі будинків, які стояли на ринку, платили податок-чинш у розмірі 18 злотих. Власники домів поза ринком платили чиншу 10 злотих, а "затильних" - 4 злотих і 15 грошів. Аптеки - на Руській На відміну від вулиці Ринок стара Руська була прямішою, але й тут, як пише тернопільський краєзнавець Любомира Бойцун, були крамниці, склади, аптеки, зосереджувалася вулична торгівля, що подеколи навіть заважала проїзду транспорту. У цій частині міста традиційно переважали купці-українці, хоча у ХХ ст. поряд з книгарнею, а також складом друкованої церковної продукції кооперативи "Будучність" працювали друкарня і книгарня єврейської літератури Чачкеса. Славилася Руська і своїми ресторанами, кімнатами-покоями для сніданків, діяли там і аптеки.   Старовинні Львівську, Ринок і Руську оточували триповерхові будівлі з тесаного каменю з балконами. Будинки на протилежних частинах стояли ближче і залишали значно менше простору для дороги. Одначе давню забудову знищили під час боїв за Тернопіль. Після війни проїзд зробили ширшим і це дає підстави говорити, що завали на узбіччях теперішньої Руської - не обов'язково сліди довгих підземних ходів. Можуть обсипатися і підвали неіснуючих уже будинків. У домах на торговому місці прохолодні пивниці були особливо доречними. Старої Руської уже немає, крапку поставила війна. За радянської влади тривалий час посеред вулиці існував бульвар Леніна з пішохідною зоною і декоративними, схожими на єгипетські обеліски, стовпами. Утім, його немає уже навіть на фото 70-х рр. І навіть на Серединній церкві дах є іншим ніж у давнину: тепер бані класичні, а тоді - більше сході на шпилі, увігнуті досередини.

Історія новорічної красуні http://nter.net.ua/histori/legend/1452-istoriya-novorichnoyi-krasuni.html Сьогодні важко уявити святкування Нового року без ялинки, в більшості випадків “живої”. Як би не вмовляв нас “Green peace” купляти штучні ялинки, частина українців, а зокрема і тернополян, продовжують купляти ялинки, так би мовити природного походження, мовляв запах хвої створює новорічний настрій. Проте за словами фахівців, попит на штучні ялинки щороку потроху збільшується. Головна перевага штучної ялинки – її довговічність. Штучні ялинки практичні, мобільні і прослужать вам не один рік. При цьому сьогодні багато моделей штучних ялинок практично не відрізняються від натуральних. Та я не про це. Як виявилося, традиція ставити ялинку до Нового року та Різдва в Україні з’явилася досить давно, ще 5 000 років тому. Легенда говорить, що племена гунів, що жили на півдні Правобережної України близько ІІ-VI ст. мали бога Йерлу, котрий у найперший день року приходив на землю. У цей день потрібно було ставити в будинку ялинку, яку вважали священним деревом. Sat, 26 Dec 2009 21:28:21 +0200

<img style="float: left; margin: 5px;" title="Історія новорічної красуні" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2009-12/1261856009_e28ed-25.jpg" alt="Історія новорічної красуні" />Перші ж “одягнені” різдвяні ялинки з'явилися на території сучасної Франції, в Ельзасі в 1605 році. Kюди вважали, що всі дерева наділені добрими силами, що в них живуть добрі духи та прагнули задобрити цих духів, розвішувавши на деревах пригощання і подарунки. Перша скляна ялинкова куля була видута в Тюрінгії (Саксонія) у XVI ст. Поступово ця традиція поширилася у всій Німеччині, а потім – і в Франції, Англії, Норвегії, Данії і Росії. Проте, ялинки спочатку з'являлися тільки в будинках багатих дворян і купців, прості люди почали ставити в домі ялинку в другій половині XIX століття. У Росії Новий рік стали відзначати згідно з указом Петра Великого з 1 січня 1700 року. До цього початок нового року відзначали 1 вересня. Проте за часів СРСР традиція ставити в домі новорічне дерево була суворо заборонена, адже вона асоціювалася Різдвом, а значить – з релігією. Реабілітувати ялинку запропонував Сталіну другий секретар ЦК КП України Павло Постишев. Першу в Союзі ялинку вирішили поставити в Харківському палаці піонерів. В палац завезли три ялинки, але прикрашати їх було нема чим: заводи давно припинили випуск іграшок. Тоді дорослі своїми руками зробили іграшки – скупили весь кольоровий папір у місті, картон, клей, фарби. До іграшок додали цукерки і яблука – так народилася нова традиція. <img style="float: right; margin: 5px;" title="Історія новорічної красуні" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2009-12/1261856012_3_1199089228.jpg" alt="Історія новорічної красуні" /> Сьогодні від вибору ялинковий прикрас просто розбігаються очі: є прикраси як ручної роботи, є й виготовлені на заводі. Все ж люди віддають перевагу іграшкам, виготовлені вручну. Вони з усіх боків гладенькі. Виготовлені на конвеєрі – мають "шов" уздовж виробу. Є кілька загальний порад щодо вибору новорічний прикрас:  краще не купувати прикраси на стихійних ринках. Продукція невідомо якого виробника загрожує усіма можливими небезпеками: від гострих кутів до миш'яку у складі іграшки;  якщо проводячи по кульці рукою,блискітки чи фарба осипаються та лишаються на руці – краще вибрати іншу іграшку;  гірлянда має відповідати вимогам законів за показниками пожежної безпеки. Її небажано купувати у випадкових місцях. Маркування має містити повні дані про виробника і його розташування державною мовою;  блискучі скляні іграшки міцніші за матові завдяки шару рідкого срібла. Ну, що ж тепер вперед за новорічними прикрасами, я впевнена, що в домі кожного з нас завдяки творчій уяві новорічна красуня буде особлива та ексклюзивна. До Нового року залишилося 5 днів…Хочу в цей день багато-багато снігу, красиву ялинку в домі, легкий рум’янець на щоках від холоду та найдорожчих людей поруч…. Коли годинник проб’є 12, я обов’язково загадаю бажання і воно обов’язково збудеться… Щасливого Вам Нового року та веселих свят! <img style="vertical-align: middle;border: none;" alt="smile" src="http://nter.net.ua/engine/data/emoticons/smile.gif" />

Тернопільська зима http://nter.net.ua/histori/legend/1361-ternopilska-zima.html Скоро Новий рік. Чомусь за купою роботи навіть не помітила, що до свята залишилось так мало. Може б і взагалі забула, якби не сніг, яким так щедро засипало наш Тернопіль. Білий сніг – як чистий аркуш, на якому ми в черговий раз напишемо наші новорічні обіцянки та надії, такі ж правильні і праведні, як і щороку.  &bdquo;Щоб на Новий рік було краще, як торік!” Ці сподівання гріють наші серця, дозволяють впоратись з холоднечею надворі і холодом в душі. Забуваємо проблеми і негаразди. Попереду – свята! Mon, 21 Dec 2009 01:20:55 +0200

Не зважаючи на всі зимові "спецефекти" - заметілі, мороз, ожеледь, які як завжди застають наші комунальні служби зненацька, місто живе майже як завжди – їздить транспорт (хоч значно рідше і деколи вельми цікавими траекторіями), люди поспішають вирішити проблеми, які ніколи не закінчуються, а травматологи лікують тих, хто на цікавих траекторіях не вписався в повороти. Одним словом, і зимою всі при ділі. Хоча так було не зажди.     Ось що розповідає Олександр Семенів на history.te.ua: Зими на Тернопіллі мають надзвичайно мінливий характер. То сніги по пояс, то болото по коліна. І не треба когось переконувати, що колись зими були холодніші. Метеорологічна статистика свідчить, що такі мінливі зими у нас були завжди. Хоча були вони деколи і по-справжньому люті. Наприклад, 1907 рік відзначався надзвичайно сніжною зимою. З огляду на великі снігові заметілі 17 січня 1907 було припинено рух поїздів між Ходоровом і Тарнополем. Газета “Glos Polski” (газета Тернопільського воєводства) зазначала у той рік: &bdquo;Цьогорічна зима надзвичайно снігова і дається взнаки мешканцям міста. Розпорядження магістрату, яке зобов’язувало усунути кучугури з дахів, тільки частково знайшло послух у власників будинків. З багатьох кам’яниць, в основному тих, де розміщуються уряди, звисають величезні брили снігу та довгі крижані бурульки, які ніби чигають на перехожих. Належало би пильнувати того, аби кожний власник посілості наказав вирубати перед своїм будинком втрамбований слизький сніг на хідниках і посипати піском чи попелом. Постійно можна бачити, як люди, живо жестикулюючи руками, роблять розпачливі зусилля, аби втримати рівновагу тіла.” В інші роки, наприклад, в 1929 впродовж 10 днів з 11 до 20 лютого Тарнопіль був відрізаний від світу... Відчувався брак вугілля, поволі вичерпалися також запаси інших товарів, які довозилися. Тільки 20 лютого засипане снігом місто було відкопано. До розчищення залізничної колії було залучено жовнірів 54-го піхотного полку, що дислокувався в Тарнополі (тепер казарми артилерійської дивізії), відкопали від снігу залізничну лінію від Озерної до Тарнополя. До початку XX століття зима закінчувала рік і занурювала місцевість у зимове заціпеніння. Глибокі сніги або глибоке болото (в залежності від характеру зими) відрізали села та містечка одне від одного. Оскільки Тернопільщина була винятково аграрним регіоном, то зимовий період закономірно припиняв діяльність людей і спонукав їх до іншого способу проводження часу. Тому увагу людей повністю привертали свята зимового календарнообрядового циклу. <img title="Тернопільська зима" src="http://history.te.ua/images/stories/ozero/zyma01.gif" alt="Тернопільська зима" align="left" />Взагалі, Ви помітили, що жоден період року не має такої різноманітності свят, як зима. В цьому є глибокий психолог ічний зміст. Зміна літнього різнобарв`я на осінню сльоту та туман, прихід холодного періоду року та загострення проблеми виживання справляли сильний вплив на свідомість українця. І для того, щоб вберегти емоційну народну натуру від негативних впливів зими, українська культура збагатилась ріноманітними зимовими святами. Від Андрія (13 грудня) і до Йордану (19 січня) – цілий місяць свят. Головне свято зими в колишні часі – це не Новий рік, а, звичайно, Різдво. Вершина, кульмінація зимового циклу. Щоб розповісти про нього, не вистачить цілої газети, навіть товстої книги. В межах нашої статті ми згадаємо ті &bdquo;метаморфози”, які Рідздво пережило у ХХ столітті. До Другої світової війни Тернопіль весело святкував Різдво, лише поляки – за католицьким календарем, а українці – за православним. Післявоєнний час приніс значні зміни у перебіг зимових свят. Тернопіль став етнічно майже однорідним. З Різдвом відразу після приходу радянської влади почались метаморфози. Зрештою, сама культура святкування зазнала значних змін. Святкування Різдва у висліді теперішньої радянської культури було загнане в підпілля. Тепер Святого Миколая замінив Дід Мороз зі Снігуронькою. Колядки та щедрівки терміново перероблялись, набуваючи &bdquo;нейтрального змісту”, або заборонялись взагалі. Щороку в переддень різдвяних свят починались неймовірні речі. На 6-7 січня педколективами шкіл постійно планувались заходи масового характеру. Бідні вчителі постійно знаходились перед дилемою – як показати керівництву школи масовий характер відвідування подібних заходів і водночас зберігати хороші стосунки з батьками учнів, що просили &bdquo;відпустити” дітей в село. Найбільш &bdquo;активні” вчителі стояли біля сільських церков і ретельно записували прізвища дітей, що відвідували святкові богослужіння. Та чи можна було такими діями стримати свято Різдва, що вперто не бажало зникати, супереч зусиллям влади? Зрештою, вулиці Тернополя в Святий вечір порожн іли, а на столах навіть у найбільших &bdquo;активістів” горіла святочна свічечка. А працівники міліції частенько займались &bdquo;відловом” несвідомих громадян, що коло святкової ялинки на Театральному майдані починали співати різдвяні колядки. До речі, про новорічне свято та ялинку. Приблизно до середині ХІХ століття новорічне свято не було розповсюджене на наших теренах. Різдво та Василя святкувалось всюди, а от новорічні забави почали свій рух саме з міських громад. В Тернополі подібні свята відбувались у різних громадських місцях, зокрема, укра їнська громада мала подібні забави в приміщенні &bdquo;Сокола” на вул.Стрілецькій, сьогодні – перероблене приміщення кінотеатру ім.Франка. А ялинку в ті роки замі- няв солом`яний дідух – прикрашений сніп пшениці з колосками. Та й звідки було на рівнинному Тернопіллі взяти стільки ялинок для сільських чи міщанських родин. Дідухи або рідкісні ялинки прикрашались домашніми іграшками: яблучками, паперовими прикрасами, - одним словом, в кого наскільки вистачало фантазії. З початку 70-х років у Тернополі в довільній періодичності проводились Свята зими. Спочатку ці народні гуляння відбувались у парку Шевченка, пізніше, у 80-х, дійства перенесли у тодішній комсомольський парк – нині парк Національного Відродження. Свято зими у парку Шевченка мали свою “родзинку” – на замерзлий лід ставу сідав літак Ан-2, що збирав бажаючих здійснити повітряну мандрівку над містом. Свято зими в Комсомольському парку вже носило характер більше обласного свята, ніж міського. На святкування збиралось обласне керівництво, а районні споживсп ілки забезпечували виїзд численних яток та пунктів харчування. Зрештою, простий народ теж &bdquo;відривався” по-повному. Хто хотів – їв дорогий шашлик, а хто – безкоштовну солдатську кашу з польових кухонь, що диміли тут же на святі. Лише одне псувало атмосферу тодішн іх свят. Як правило, коли оголошувалась дата чергового свята Зими, наступала неспод івана відлига. Бувало й так, що сніг на це свято привозили самоскидами з навколишніх колгоспних полів. Чи було таке свято народним? Скоріше, масовим, що дозволяло трохи &bdquo;випускати пару” з народу, в основному, в формі масової пиятики Кінець 80-х приніс довгожданий подих свободи, а з ним і повернення традиційного святкування зимового календарнообрядового циклу. Перший після довгого затишшя Тернопільський вертеп був започаткований членами товариства &bdquo;Вертеп” у 1989 році. Вони ж у цьому ж році відновили вітання діток Тернополя Святим Микола єм. З того часу на вулицях частенько можна зустріти чималі гурти колядників, що вже не боячись нічийого нагляду, славлять Христа. Незабаром свята. Скоро зійдемось за святковими столами, які (а я в цьому впевнений) знову будуть вгинатись від різноман ітних наїдків та напоїв. Але я не про це. Треба пам`ятати, що дух зимових свят – Різдва, Нового року, Василя, Йордану - береться не з яскравої мішури чи прикрас, хоч і без них не обійтись. Дух свята йде від нашої душі і від нашого серця, в якому навіть у найскрутніший час зажди залишається добро, милосердя і трошки дитячого захвату від довгожданих свят. Ми святкуємо – а отже нам не страшні холоди зими, відчаю та біди. Адже говорять в народі: &bdquo;Дай Боже нам ці свята відсвяткувати та до інших дожити!”

Аналіз кінохроніки "Сражение за Тарнополь" http://nter.net.ua/histori/legend/1079-analiz-kinoxroniki-srazhenie-za-tarnopol.html Передмова. Неодноразово проглянувши хроніку роблю висновки: Зйомки відбувались в квітні 1944 року, більшість фрагментів знято після закінчення бойових дій. Хроніка не є прямим відображенням бойових дій, але достатньо відображає атмосферу тих днів. Зйомки в основному відбувались в смузі дії 302 стрілецької дивізії поолковника А.І.Кучеренка. Sun, 06 Dec 2009 22:17:31 +0200

Отже детально (по часу фільму): 00:39-00:49 вид міста з висот села Загребелля (нині масив Дружба), загальний вид не передає пошкоджень міста, здалеку воно виглядає досить цілим 00:50-01:00 вид центральної частини міста з дзвінниці костелу на місці сучасного універмагу. Огляд іде в секторі від вулиці Міцкевича до вулиці Руської. 01:00-01:30 карта з описом дій по оточенню Тернополя. Пропагандистський малюночок, нічого з реальними подіями спільного немає. 01:30-01:52 вогонь артилерії 1-ї артилерійської дивізії. В кадрах 152-мм гаубиці МЛ-20. На передному фоні командир дивізії. 01:52-02:00 проліт літаків. Коментарі вісутні. 02:00-02:22 загальний вигляд місцевості, ідентифікувати її важко. 02:22-02:27 танк Т-34-76 на польовій дорозі. Аргумент для тих, хто ідентифікує Т-34-85 в Старому парку з боями за місто. У Тернополі воювали саме такі танки як у хроніці. Нові танки прийшли на переозброєння 4-го танкового корпусу Полубоярова набагато пізніше. 02:28-02:33 танк Т-34 на вулиці Збаразькій (сучасній). 02:33-02:36 палаючий будинок готелю Пунчерта. Будинок зберігся, сьогодні він на вул.Сагайдачного. 02:36-02:39 танк Т-34 на вулиці І.Франка. Цікаво, що сьогодні вулиця майже такаж як тобі, хіба асфальт поклали. 02:41-02:49 самохідна установка СУ-152 на вулицях міста. 02:49-03:15 батальні сцени на вулицях міста. 03:15-03:20 командувач 60-ю армією генерал Черняховський. 03:20-03:50 робота мінометних розрахунів. Вогонь ведеться з жилого району поблизу Старого парку. 03:51-03:52 руїни готелю "Полонія". Зараз на цьому місці магазин Дністер. 03:56-03:57 вид на ринкову площу 04:07-04:11 робота артилерійських розрахунків. 04:19-04:24 ЦІКАВИЙ КАДР. Незрозуміло, як він ввійшов в хроніку. На екрані два підбитих танки Т-34. 04:24-04:27 убиті німці в піхотному обмундируванні далі йдуть батальні сцени, коментувати буду лише цікаві моменти 05:34-05:42 в кадрі командир 302 сд полковник Кучеренко А.І. 06:00-06:15 інсценізація нападу на будинок. Сам будинок і зараз на вул. Валовій. Балкон теж зберігся. 06:31-06:35 ЦІКАВИЙ КАДР. Артилеристи ведуть вогонь з гармати ЗІС-3. На задньому плані підбита штурмова гармата StuG III. Ausf.G. Зверніть увагу на маску гармати типу "свиняче рило". САУ з 301 бригади самохідних штурмових гармат. Таких в місті було 9 штук. 06:41-06:43 висадка пораненого танкіста. Повторююсь танк Т-34 з гарматою 76 мм, башта типу "гайка", випуск 1943 року. 06:55-06:58 знову САУ СУ-152 на вулицях міста. 07:20-07:29 дощенту розбита ринкова площа. Зараз забудована. 07:31-07:49 німецька артилерія на ринкові площі: зенітна 88-мм гармата, піхотні гаубиці. 07:43-07:49 ЦІКАВИЙ КАДР. У всій красі САУ "Хуммель" (150мм гармата) з дивізії СС "Лейбштандарт Адольф Гітлер". 07:51-07:54 ЦІКАВИЙ КАДР. Німецький планер, яким у Тернопіл доставлялись вантажі для оточеного гарнізону, далі парашути з транспортними контейнерами (зовні як звичайна авіабомба), парашути були оранжевого кольору. 08:44-08:46 Ще один оригінальний кадр. Хлопаки тягнуть щось на продаж. На хлопцям німецькі чоботи і кашкети. Потім їх такими будуть зображати у фільмах про бандерівців. 09:08-09:21 Розбите колійне господарство. Вид з місця, де сучасний міст коло Політеху. 09:22 Вид колишньої ринкової площі. Вулиця Руська. Все розбите дощенту. Військові підрозділи за спогадами очевидців, проходячи або ідучи цим шляхом були вражені таким страшним виглядом міста. От зрештою і все. P.S. Дякую Олександру Семеніву, який здійснив цей аналіз (сайт history.te.ua)

Тернопільські кнайпи, кав'ярні, ресторації http://nter.net.ua/histori/legend/738-ternopilski-knajpi-kavyarni-restoraciyi.html В нашому місті у всі часи вміли файно забавлятися. Для цього надавалися розмаїті заклади громадського харчування. В тій справі піонером був у половині ХVIII ст. Відомий власник міста Станіслав Потоцький. Він збудував по вул. Валовій ґуральню, пивзавод і холодник, а нижче - кабальну корчму, яку міщани влучно назвали "пропинація". В ній орендарі охоче частували українських міщан, а згодом за випиті в борг кварти смаги виселяли їх з вул. Руської на Оболоня. Іноземці, що заселяли центр Тернополя, розбудовували нові готелі, крамниці, броварні, винарні, шинки. Fri, 20 Nov 2009 23:45:26 +0200

Напередодні XIX ст. з'явився звичай уживання кави, як товариського напою. Він прийшов із австрійською владою. Про любов тернополян до кави свідчить те, що українських міщан називали "кавуни". Десь тоді місто значно зростає, будуючи в тому числі й каварні (не "кав'ярні", бо кав'яр у перекладі з польської означає "червона ікра"). З початку XIX ст. в Тернополі було збудовано принаймні 7 готелів.<img src="http://tourclub.com.ua/images/excursion/ternopoil/PHOTO_3.jpg" border="1" alt="alt" width="250" height="164" align="right" />Серед них ориґінальністю відзначався готель Ляндауа ”'Під білим конем". Під ним були таємний тунель і три поверхи кам'яних склепів, у верхньому з яких приміщувався ресторан. У ньому, зокрема, відбувалися таємні сходини учасників польського повстання 1863 року. За "бабці" Австрії та Польщі заклади поділялися на три види: кнайпи - забігайлівки, де можна було випити пива і перекусити; каварні та цукорні (кондитерські) - для людей середнього достатку, де подавали каву і щось легке; ресторації - для заможних міщан, з "артилерійським наступом" на шлунки. Власниками люксусових ресторацій були переважно поляки, рідше українці. Такими були польська "Адрія" з більярдом та знаною наливкою, яку звали "крок вперед і два назад", а також "Польонія". Серед українських були "Горко" на розі вулиць Руської та Острозького, просперуючі (процвітаючі) ресторації Олександра Савуляка (вул. Руська) і М.Берези. Менші рестораційки тримали Гриценко, Дмитровський і "реставрант" дієтичного типу Михайло Фукс (вул. Міцкєвіча, коло магістрату). Кожна ресторація мала свої "спеціяльні страви". Так, у “Горка” щоп'ятниці фаршируали рибу, а щовівторка готували флячки. Під неділю пекли солодке - круглий пляцок з цукатами, а в Савуляка - струдель. На кожен день були кілька сортів ковбас, салямі, шинки, полядвиця, балярони (м'ясні рулети), кльопси ("заяці"), ріжні оселедці, завиванці, паштетики, рольмопси тощо. З перших страв подавали помідорову, фасольову, грибову зупи, борщікапусняк, розсоли. На друге - головно ковбасу кільцями зі смаженою капустою, більші за долоню шницлі, кров'янки, бурячки, бараболю, ґуляш з паприкою, а на замовлення – караминадлі (відбивні), начиняли курку і т.д. На снідання в рестораціях пили каву, чай, какао з молоком з булочками "кайзерками" або жидівськими, рогаликами сметанковими, колачиками. Пива, вина, горілки були багатьох ґатунків. Фірмовими лікерами у Горка були вишневий, полуничний, аґрусовий і малиновий. Ресторації мали навіть свої холодники - окремі кімнати, куди щодня протягом року постачали свіжий лід. Каварні були від крихітних на 2-3 столики до великих на 2 залі. Фірма "Торко" мала каварню в Новому городі (тепер Старий парк). Також добру славу мали такі каварні і цукорні: Адамоського (вул. Міцкєвіча), Ангельського (вул. З Мая), "Вошеуаг”, віденська каварня А. Каннера, цукорня Альфреда Коніковського... і ціла низка інших. У Адамоського працював знаменитий цукорник Ярослав Остап'юк. Він першим у місті запровадив дзеркальні вітрини, "вижив" поляка Анґельського, який, не витримавши конкуренції, змушений був піти і згодом заснував власну цукорню. В каварнях і цукорнях подавали каву чорну або з молоком, чай, води, соки, багатьох видів морозив ("льоди"), торти, тістечка, кокосові бабки, андрути (вафлі), креми, карамельки, пампухи, чоколяди. Останніх було не менше 12 гатунків, в тому числі "бомби" (бомбони). Тістечка були горіхові, кокосові, знамениті "кремівки" (або "наполеонки"). Торти були пуншовий, чоколядовий, горіховий, медовий, помадковий. В Адамоського славилися бабки з крутого тіста з помаранчем, ґаляреткою і кремом. У рестораціях і навіть каварнях грала жива музика, вечорами влаштовувано дансінґи. Тернопільські заклади були демократичними, їх відвідували державні урядники, купці, вчителі, адвокати, таємні аґенти поліції, батяри тощо. Швидку і ретельну обслугу знаходив кожен. Гість є гість!   Автор: Остап БРАТРУРА