Люди - NTer

Люди - NTer http://nter.net.ua/ ru Люди - NTer http://nter.net.ua/yandexlogo.gif Люди - NTer http://nter.net.ua/ NTer.net.ua Вийшла книга про директора обласної Тернопільської філармонії Ярослава Лемішку http://nter.net.ua/main/19776-vijshla-kniga-pro-direktora-oblasnoyi-ternopilskoyi-filarmoniyi-yaroslava-lemishku.html Вийшла книга про Ярослава Лемішку – нашого земляка, директора обласної Тернопільської філармонії, якого у дев’яностих іспанська преса охрестила «українським Паваротті». Книга з’явилась на світ з нагоди п’ятдесятирічного ювілею Ярослава Лемішки та розрахована на масового читача. Fri, 27 Jan 2012 15:30:00 +0200

Автори книги про Ярослава Лемішку «Покликаний піснею» – письменник Богдан Мельничук та поетеса Ірина Чуйко. Вони працювали над творчим портретом співака рік. Підготовчий етап тривав - десять. Під час роботи над книгою, розповіла Ірина Чуйко, часто доводилось проводити не лише бесіди вживу, а й телефонні конференції. Вміщені тексти – різножанрові.   БОГДАН МЕЛЬНИЧУК,  письменник, заслужений діяч мистецтв України Це не суцільний текст, це книжка, яка є і величезне інтерв’ю з ним, і його спогади, і, навіть, бувальщини цікаві з його життя. І закінчується вона науковими працями Ярослава Лемішки, бо він ще викладає в нашому педуніверситеті.   Ярослав Лемішка народився на Теребовлянщині у співучій сільській родині. З п’яти років почав сам собі акомпанувати на губній гармоніці, а вже з сьомого класу став весільним музикою. Зараз у його репертуарі – провідні арії з опер Чайковського, Римського-Корсакова, Пучіні. Саме історія сільського хлопчика, який став відомим співаком, і лежить в основі книги.   БОГДАН МЕЛЬНИЧУК,  письменник, заслужений діяч мистецтв України А тут ми хотіли додати, зробити ну такий прецедент. Може творчий, ну вперше в історії області, що про живу людину, про живого класика створити книгу. Я думаю, що це буде початок серії певної такої книг майстри, скажімо, сцени, чи, скажімо, майстри сцени і театру. Ну, ми придумаємо назву якусь. Вот. І з другого боку – це книжка не тільки про Ярослава Лемішку, це книжка і про ті колективи, які він очолює, директор філармонії, і це певний зріз культурно-мистецького життя Тернопільщини протягом останніх 20 років.   <a href="http://tv4.te.ua/news/1744-2012-01-26-13-56-11" target="_blank">ТВ 4</a>

Оксана Пекун: «Якби не стала співачкою, була б продавцем морозива» http://nter.net.ua/main/19359-oksana-pekun-yakbi-ne-stala-spivachkoyu-bula-b-prodavcem-moroziva.html Народну артистку України Оксану Пекун знають і люблять не лише як співачку і телеведучу. Її щира усмішка, відвертість у спілкуванні, безпосередність, життєрадісність і весела вдача не можуть не зачаровувати. Fri, 13 Jan 2012 09:30:00 +0200

Кілька років Оксана є незмінною ведучою програми «Фольк-мюзік». Часто її запрошують бути членом журі різноманітних конкурсів і фестивалів. Концерти, гастролі, записи нових пісень, а також улюблена донечка Лідочка і коханий чоловік Володимир Коваленко (продюсер співачки) – далеко не повний перелік тем, на які можна говорити з Оксаною Пекун.   - Оксано, ви досить довго на українській естраді. Чи легко залишатися на плаву, коли мало не щодня з’являються молоді зірки?   - Коли не було талант-шоу, виконавців теж було не так багато. Але які це професіонали! І нехай з’явиться хоч сотня молодих і талановитих – кінцевий результат їхньої роботи (уміння працювати з глядачем, достойний репертуар і повні зали на сольних концертах) іноді залишає бажати кращого… А я маю свого глядача і слухача, образ позитивної співачки, яка любить людей і пісню.   - Над чим зараз працюєте?   - Паралельно з роботою над програмою «Фольк-мюзік” готую до виходу новий альбом “Козачка”, до якого увійшли українські народні пісні у сучасній обробці, а також стилізовані під фольк композиції. Альбом можна вже частково послухати на моєму офіційному сайті.   - Багато співаків скаржаться на відсутність якісних текстів для пісень. З ким із поетів і композиторів співпрацюєте?   - На жаль, проблема добротних текстів турбує усіх небайдужих до якісного музичного продукту. Я довгий час співпрацюю з поетесою, тернополянкою Оленою Лайко. Кілька текстів для мене написали Валерія Сєрова, Ольга Ткач, Юрій Рибчинський. Але я «відкрита» для роботи з митцями слова, тож розгляну усі пропозиції.   - Більшість співаків із провінційних міст переїхали до столиці. Левову частку української естради становлять вихідці з Галичини. Ви – тернополянка. Де мешкаєте зараз?   - Уже тринадцять років живу у Києві. Перевезла з Тернополя свою родину. Час від часу навідуюсь в Галичину, щоб відвідати друзів і дати концерти.   - Маєте друзів серед колег по сцені?   - Дружимо з дуетом «Світязь», Павлом Зібровим, Романом Коповим, Василем Лазаровичем, Анатолієм Гнатюком, Аллою Поповою, Ольгою Юнаковою… Але найкращі мої друзі – мама, донечка і, безумовно, мій чоловік та продюсер Володимир Коваленко.   - Коли вперше відчули в собі талант і вирішили стати співачкою?   - Співаю давно. Ще в дитячому садочку грала Снігуроньку, Червону Шапочку і виступала із сольними номерами. Можливо, вже тоді підсвідомо розуміла, що пісня – моя доля. Завжди хотіла дарувати свою творчість глядачам. Мріяла про велику сцену. І мрії через наполегливу працю здійснились. Був ще такий випадок. У 1990-х роках, коли була на п’ятому місяці вагітності, під час одного з концертів впала на сходинках за сценою… Тоді, у сум’ятті переживань за дитину, за її здоров’я, гостро відчула, що моя доля, незважаючи ні на що, пов’язана тільки зі сценою. А з часом зробила для себе висновок, що сцена для мене – це наркотик. Без неї просто не можу. Де б я не була, що б не робила, постійно хочу бути на сцені, хочу дарувати людям свої пісні. А в них – я сама, моя душа.   - Чи маєте якесь хобі? Чим займаєтеся у вільний від концертів, гастролей і хатніх турбот час?   - Часу на хобі не вистачає, але люблю займатися рукоділлям, працювати на зеленій ділянці приміської садиби. Реалізую своє мистецтво і у перукарській справі.   - Маєте якусь «коронну» страву?   - Оскільки маю білоруське коріння, то улюблена страва, якою зазвичай пригощаю гостей, – картопляні галки. Це популярна страва білоруської кухні, схожа на картопляники. Люблю також окрошку. Ці страви навчила мене готувати моя мама Лідія Павлівна.   - Як відпочиваєте?   - Майже кожного літа заряджаюся енергією й вітамінами на цілий рік у заміському будиночку, який ми побудували кілька років тому у передмісті Києва. Там у мене – фруктовий сад. Соків роблю стільки, що вистачає на рік. Люблю ходити до лісу й плавати в озері, що неподалік. Мабуть, це найкращий відпочинок для людини, якій треба зосередитися і розслабитися. Адже, працюючи на телебаченні, потрібно постійно бути у формі. Де ж, як не вдома, у колі рідних, можна отримати таку можливість? А ще я разом з донечкою Лідою люблю ходити по магазинах. Шопінг – відпочинок для жінки. Люблю подорожувати, але екстрим – не моє.   - Чи дотримуєтеся дієт?   - На жаль… Зранку – горнятко кефіру з клітковиною. Обід – філіжанка кави з сиром, вінегретом або кусочком м’яса, але без хліба. Солодке взагалі для мене болюча тема. Дозволяю собі на день народження відламати шматочок тортика, але по трудових буднях про солодке можна лише мріяти.   - Спортом займаєтесь?   - Звичайно, аеробікою – щодня. А під вечір у мене починаються багатогодинні репетиції з балетом. Щодня і навіть у вихідні. Чого не зробиш заради краси…   - Чи залишається час на перегляд програм по телебаченню?   - Я дуже люблю футбол, пристрасна прихильниця збірної України. Переживаю, коли мені не вдається подивитися матч. Пригадую, наша збірна якось грала декілька матчів поспіль, то я встигла зв’язати светр – від нервів. Але светр гарний вийшов. А під час Олімпіади мене від телевізора просто неможливо відірвати…   - Чи любите читати?   - Так. Особливо романи Олександри Мариніної. Всього Едуарда Тополя перечитала. На гастролях просто «ковтала» книжки Бориса Акуніна. Також люблю читати дитячі казки, слухати хорошу музику і розгадувати кросворди.   - Якби не співачкою, ким ще ви могли б стати?   - За фахом я – вчитель музики. А у дитинстві так любила морозиво, що мріяла його продавати… Гадаю, перспективи були б великі (сміється). Але все одно я робила б усе з любов’ю до своєї справи та до людей!   Оксана Пекун – народна артистка України. Народилася у Тернополі. У середній школі №10, де навчалася Оксана, керівником хору був Ісидор Доскоч, який створив на базі шкільного хору міську хорову студію «Зоринка». В його першому випуску була і Оксана Пекун. Закінчивши Тернопільський педагогічний інститут, здобуває диплом за спеціальністю «Вчитель початкових класів і музики». Ще в інституті Оксана стає учасницею інститутського вокально-інструментального ансамблю «Молодість», керівником якого був відомий композитор Олександр Бурміцький. Саме він написав для Оксани пісні, з якими вона заявила про себе як естрадна співачка: «Кав’ярня кохання» та «Не залишай». Як співачка ансамблю «Молодість» Пекун стає учасницею фестивалю «Червона рута-91». Згодом стає дипломантом, лауреатом і переможцем таких престижних фестивалів і конкурсів, як «Мелодія», «Доля», «Романси Славутича», «Слов’янський базар-95», ім. В. Івасюка, ім. К. Шульженко… У творчому доробку співачки – чотири альбоми: «Кав’ярня кохання» (1996 р.), «Відлітаю, прощай» (2001 р.), «Я без тебе» (2003 р.), «Козачка» (2011 р.).

Любомир Городенчук :"Зупиняю мить, і все…" http://nter.net.ua/main/18156-lyubomir-gorodenchuk-zupinyayu-mit-i-vse.html Ми щоранку поспіхом біжимо на роботу, навіть не помічаючи як осінь переодягає з листя в сніг наш Тернопіль. А кожну таку мить на свій фотоапарат зберігає фотограф – репортажник Любомир Городенчук. Tue, 29 Nov 2011 13:16:44 +0200

- Отож, Любомире, яким був початок вашого шляху фотографа?   - Колись фотографував все, що рухається, проте любив фотографувати й людей, а потім зрозумів, що на цьому ще й заробити можна”   - А звідки черпаєте сюжети для фото?   - Сюжет репортажного фото частіше &bdquo;ловлю”, аніж створюю. Люблю натуральність фото, а не те, що схоже до натурального! Вмію &bdquo;обробляти фото”, проте ціную природу знимки.   - Якщо б ви не стали фотографом, то чим би займались?   - То певне був би власником якогось добре налагодженого бізнесу,   - А от якщо б ви не жили в Україні, то де б хотів жити?   - Ой, то жив би у Франції – бо там є гори й море, або в Канаді, бо вона чимось схожа до України просторовістю та кліматом. Тернопільщину люблю за безсуєтність (як у Львові та Києві) – за зелень, за можливість гуляти пішки, за печери та замки.   - Чим для вас є фотографія?   - Зображення якоїсь дії? Зупиняю мить, і все… Для мене всі люди цікаві, і дорослі – і малі. Люблю фотографувати на весіллях, бо в цей час люди такі радісні та з позитивними емоціями. Є в Мене багато улюблених фотографій, я над кожною працюю як над шедевром того моменту.   - Через яку призму ви бачите реальність, коли фотографуєте?   - Через об’єктив я бачу своїм унікальним баченням, я фотографую те, що люблю фотографувати. Якщо я його &bdquo;не бачу” – краще не фотографувати взагалі. - З яким фотоапаратом ви знайомились вперше?   - Перший досвід здобував з допомогою фотоапарату Смена 8м – я тоді був в першому класі – і нічого не тямив у витримці та світлі.Фотоапарати змінювались, мої навики вдосконалювались…   - Хто підтримував вас в захоплені фотографувати?   - Вдячний одному майстру з Дрогобицького училища. Він давав нам студентам, фотоапарат в гори, а потім ми з ним ночами знимки видруковували. Бувало й тоді, що я цілу зарплату тратив на фото.   А ще один успішний фотограф сказав &bdquo;що з мене щось буде”. Підтримую дружбу з успішними фотографами.   - В сьогоденні ви навчаєте фотографів – аматорів, передаючи їм власні знання та дослідження.   - Так, навчаю інших – тому що до якогось свого рівня вже дійшов, а навчаючи інших – відкриваю для себе багато цікавого. Є багато в Тернополі фотографів – початківців, з якими легко ділитись і навіть обмінюватись знаннями.   Подобається працювати в рамках навчально – тренінгового центру &bdquo;Ап” – через концентрацію знайомих – я так &bdquo;вливаюсь” в команду успішних людей, щоб розвиватись разом. Для мене нема межі розвитку.   - Можете назвати прізвища тих,чиї фото на вашу думку є доволі цікавими.   - Хм, а ось тут я б відзначив емоційні портрети Найдуха та репортажні фото Науменка. - Ви відкриті до всього нового?   - О, зараз поетапно сам 3D фото вивчаю – пробую, фотографую, &bdquo;набиваю гулі” – роблю 3D панораму. Розробляю віртуальні тури. Те, чого мало – в хорошому інтер’єрі дивиться класно. А, взагалі попереду багато нового.   <table border="0"> <tbody> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-11/1322565419_z_aca741ee.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-11/thumbs/1322565419_z_aca741ee.jpg" alt='Любомир Городенчук :"Зупиняю мить, і все…"' title='Любомир Городенчук :"Зупиняю мить, і все…"' /></a></td> </tr> </tbody> </table>   - Ви були одним з ініціаторів &bdquo;Фестиваль ФестФотограф”, як народжувався цей фестиваль?   - Я зі своїми друзями засновував фестиваль задля обєднання фотографів заради знайомства та стимулювання творчості. О, то було проведено гарне свято!!!   - А от що вважаєте найбільшим досягненням свого життя?   - Найбільше досягнення – о, для мене все матеріальне – то тимчасове. Найбільшим моїм досягненням є мої діти, надзвичайно цікаво спостерігати, як мої діти ростуть. Хотів би мати більше часу для сім´ї.   - Чим займаєтесь у вільний час?   - Та в мене його малувато. Не звертаю уваги на нагороди та грамоти, в мене мало часу й для фотовиставок. Якщо б мав нагоду – то просто попрацював би над собою.   - Яким є гасло вашого життя?   – Переконаний, що все геніальне – просте.   - А чи маєте ви конкретні мрії на майбутнє, якщо так, то яким кольором ви б їх зобразили   - Мрії на майбутнє є – якісь вони в мене &bdquo;Рожеві…” А от цілі для мене - блакитні і зелені, з теплим сонячним відтінком.   Бажаю не втрачати ніколи цієї &bdquo;кольоровості життя”, дуже вдячна за спілкування. Навзаєм, бажаю цього всім!   <table border="0"> <tbody> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-11/1322565355_x_030d23c1.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-11/thumbs/1322565355_x_030d23c1.jpg" alt='Любомир Городенчук :"Зупиняю мить, і все…"' title='Любомир Городенчук :"Зупиняю мить, і все…"' /></a></td> </tr> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-11/1322565351_z_5dda6209.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-11/thumbs/1322565351_z_5dda6209.jpg" alt='Любомир Городенчук :"Зупиняю мить, і все…"' title='Любомир Городенчук :"Зупиняю мить, і все…"' /></a></td> </tr> <tr> <td><a href="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-11/1322565401_z_ffee7e1f.jpg" onclick="return hs.expand(this)" ><img align="left" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-11/thumbs/1322565401_z_ffee7e1f.jpg" alt='Любомир Городенчук :"Зупиняю мить, і все…"' title='Любомир Городенчук :"Зупиняю мить, і все…"' /></a></td> </tr> </tbody> </table>     Алла Соколовська

Письменниця з Нью-Йорка Марія Шунь зустрілась із тернопільськими авторами http://nter.net.ua/main/14904-pismennicya-z-nyu-jorka-mariya-shun-zustrilas-iz-ternopilskimi-avtorami.html Досвідом і творчими здобутками, яких у доробку вже чимало, поділилась із письменниками та поетами у Тернопільській обласній організації Національної спілки письменників України Марія Шунь. Родом ця поетеса, перекладач, етнолог із Львівщини, проте з тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року живе в Сполучених штатах Америки. Thu, 04 Aug 2011 08:33:00 +0300

Понад п'ятнадцять років Марія Шунь мешкає у Нью-Йорку, проте залишається однією з ключових фігур у сучасній українській літературі. Її творчий доробок складається з низки газетних та журнальних публікацій і близько десятка поетичних збірок. Пише на різні теми, проте в останні роки - більше про екологію, зокрема, у центрі уваги поетки зараз - львівська річка Полтва.   Марія ШУНЬ,  поетка Здебільшого я пишу таку урбаністичну - нью-йоркську поезію, а через те, що мене та Полтва стала страшенно боліти і так, аби хоч трішки їй посприяти і визволити її з того страшного колектора, де вона вже протікає як каналізація 110 років, то от я і написала цілий цикл історичних поезій, де, власне, вся передісторія цієї Полтви - конкретні люди.   У літературно-науковій розвідці про Полтву, упорядником якої є Марія Шунь, зібрано найрізноманітніші - екологічні, наукові, поетичні та прозові - тексти про ріку у Львові. Проблема справді є, каже авторка, адже ріка протікає під бруківкою і неприємний запах від неї у місті стоїть роками.   Марія ШУНЬ,  поетка Полтва болісно забивається у щурячий куток і не має чим дихати, урочисто котить собі на фундамент Сізіфів камінь головний архітектор з Горгон, головний піскарбій солов'їної шахівниці - так, панове, справа у дусі - від духа того забивається ніс.   Збірник про Полтву також включає світлини давнього та сучасного Львова, річкову картографію міста. А укладався він з метою звернути увагу суспільства на проблеми екології, які в Україні зараз - дуже актуальні.   <a href="http://www.tv4.te.ua/news/924-2011-08-03-15-35-15" target="_blank">ТВ4</a>

Капранови: «Ми залюбки залишилися б у Тернополі жити» http://nter.net.ua/main/13329-kapranovi-mi-zalyubki-zalishilisya-b-u-ternopoli-zhiti.html Про братів Капранових не чула хіба людина, яка не дивиться телевізор, не читає газет і чиє око ніколи не зупинялося на полицях українських книгарень. Найвідоміші близнюки країни, письменники і видавці не лише плідно працюють, а й не втомлюються дивувати нас своїми витівками. Sat, 11 Jun 2011 18:37:02 +0300

То вони організують конкурс секс-символів української літератури, то вирішать перекласти Конституцію України мовою… віршів, то змусять наших улюблених авторів готувати оригінальні страви та так, аби нагодувати всіх відвідувачів книжкового ярмарку!   Минулого тижня брати Капранови завітали до Тернополя на дитячий літературний фестиваль «Дивокрай». Першою серед запланованих стала зустріч зі студентами-журналістами Національного педагогічного університету імені В.Гнатюка. Віталій і Дмитро надзвичайно зацікавили молодь неординарністю думок. Зокрема вони дали майбутнім акулам пера кілька порад щодо віртуальної публіцистики, тобто написання статей в інтернеті. Розповіли, що поряд з великими можливостями цього виду журналістики є також багато підводних каменів, які треба вміти обійти.   – Основна проблема автора в інтернеті, – пояснив Віталій (чи Дмитро, їх дуже важко відрізнити), – це постійна боротьба за увагу читача. Адже в будь-який момент він може проміняти вашу статтю на кольоровий банер чи інше посилання. Саме тому кожне речення тексту має тримати напругу і постійно посилювати інтерес до кульмінації думки.   До речі, видавці зізналися тернопільським студентам, що… стали писати вірші. І навіть встигли видати збірку іронічної поезії разом з колегами по перу.   Свої вірші брати Капранови читали тернополянам в арт-кафе «Коза». А ще презентували програму «Любіть українок». Їх однойменний вірш став справжнім хітом в інтернеті.   – У нас всі говорять про патріотизм, Сосюра написав любіть Україну, а як любити ніхто не розповідав. Отож ми вирішили - щоб полюбити нашу країну, треба почати з любові до українок. І написали вірш «Любіть українок», який присвятили пам’яті Володимира Сосюри і шкільній програмі з української літератури.   «Любіть українок, як сонце любіть,   Як землю батьківську без тями.   Не бійтеся щирість свою проявить   Словами, піснями, руками», –   жартома закликали брати Капранови.   А ще вони розповіли, що у перервах між презентаціями навіть встигли прогулятися Тернополем.   – Часу було небагато. Але коли випала вільна година, ми вирішили не їздити маршрутками чи таксі, а пройтися містом пішки. Це й зробили і аніскільки не шкодуємо. Тернопіль нам дуже сподобався, ми залюбки залишилися б у ньому жити.   Мар’яна ПАЛАГНЮК, Оксана ФЕДЬКІВ   Книжкові новинки для вашої дитинки Брати Капранови встигли побувати і в тернопільській центральній міській бібліотеці. Під час неформального спілкування з працівниками книгозбірні вони презентували новинки свого видавництва «Зелений пес». Як розповіла головний бібліотекар Уляна Баран, особливо зацікавила присутніх література для дітей та підлітків. Тож гості ознайомили тернополян з новою книжковою серією для юних «12 балів» про життя видатних українських діячів. У цій серії вже вийшли друком книги «Бандера і Я», «Мазепа і Я», «Леся Українка і Я» та «Княгиня Ольга і Ч2. Дмитро Капранов розповів, що назва серії не випадкова, адже ці книжки допоможуть дитині отримати 12 балів з історії чи літератури. Видання будуть цікавими і батькам, які хочуть вберегти своїх чад від телевізійної пропаганди та нав’язування чужих героїв. <a href="http://svoboda.te.ua/podiyi/brati-kapranovi-mi-zalyubki-zalishilisya-b-u-ternopoli-zhiti.html" target="_blank">"Свобода"</a>

Ірина Борисюк у Тернополі заспівала пісню для доньки http://nter.net.ua/main/12698-irina-borisyuk-u-ternopoli-zaspivala-pisnyu-dlya-donki.html На хвилі позитиву і яскравих емоцій відбувся концерт за участю фіналістів “X-factor” у четвер, 19 травня. Телезірки і улюблені герої одного із найпопулярніших в Україні телевізійних шоу зібрали аншлаг у “Березолі”. У першому ряду у залі організатори навіть доставили три стільці. Fri, 20 May 2011 22:50:59 +0300

Велика черга шанувальників і охочих потрапити на концерт починалася ще від сходів до палацу культури. - Мені квитки подарували друзі, тому що знали, як мені подобалися учасники X-factor, - розповідає тернополянка Олена Гусак (21 р.). - Шоу дивилася майже із першої програми. Вболівала за Володимира Ткаченка, Ірину Борисюк, Марію Рак. Аж ноги тремтять, як уявлю, що зараз їх всіх побачу тут! Першою до тернополян на сцену вийшла наша землячка, Ірина Борисюк. Вона й розпочала концерт піснею із репертуару Ніни Матвієнко. Тернополянка подякувала жителям міста за підтримку, яку вони їй надали під час шоу і розповіла як любить своє місто. Серед присутніх у залі були мама співачки із її донечкою та викладачка із музичного училища. - Я дуже хотіла і з нетерпінням чекала на концерт у Тернополі, - розповіла Ірина Борисюк. - Я знала, що так як тут мене не приймуть більше ніде! Тому, дуже дякую тернополянам за підтримку і любов, яку ви мені подарували! Ірину Борисюк вітали як переможницю. Діти-шанувальники заквітчали її букетами, десятки яких їй вручали після кожної пісні. Також співачка щедро обдаровувала всіх автографами. Не менш радісно і гостинно публіка зустріла й інших фіналістів шоу — Володимира Ткаченка, Марію Рак, Олександра Павліка і Сергія Сємьонова, Івана Сафарова і Дмитра Монатіка. Пісні бумбоксівців “Вахтёрам”, яку виконували учасники гурту “Діти капітана Гранта” підспівували багато присутніх. А силі голосу однієї із суперфіналістів X-factor Марії Рак, від якого стіни “Березолю” мало не дзвеніли, дивувалися багато присутніх. Перед завершенням концерту на сцену вийшла переодягнена у діловий костюм Ірина Борисюк і разом із учасниками гурту “Діти капітана Гранта” заспівала пісню “Доню моя”. Її текст хлопці написали під час гастролів Україною. Коли тернополянка виконувала прем'єрну пісню, на очах у декого із глядачів бігли сльози, а під час фінальних акордів композиції до співачки на сцену вибігла її донечка і обійняла маму. - Емоції переповнюють! Я така щаслива, що потрапила на концерт, - говорить тернополянка Наталя Кравчук (25 р.). - Прекрасний звук, костюми. Фіналісти X-factor набагато краще співають за багатьох розкручених артистів. Фінальну пісню учасники шоу виконали разом під постійні аплодисменти слухачів. Після концерту артисти щедро роздавали автографи і фотографувалися із шанувальниками.   <a href="http://te.20minut.ua/news/10198253" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Дара Корній представила тернополянам "Гонихмарника" http://nter.net.ua/main/12529-dara-kornij-predstavila-ternopolyanam-gonixmarnika.html Дара Корній – це творчий псевдонім. Так письменниця розділила творчість і буденне життя, де її знають як Мирославу Замойську. Тернополянам, які в середу, 11 травня, завітали до книгарні "Є" письменниця презентувала свою книгу - переможницю "Коронациї слова" "Гонихмарник".  Sat, 14 May 2011 18:08:00 +0300

Дара Корній народилася на Волині, і саме з Волині починається дія її роману "Гонихмарник". А зараз живе у Львові, де ця дія продовжується. Закінчила Українську академію друкарства. Пише також дитячі твори. За її словами, "Гонихмарник" - її перший "дорослий" роман, хоча головними героями його є підлітки, і читачами, мабуть, також.     <div style="display: block; margin: 0; padding: 0;"> <table border="0" cellspacing="0" cellpadding="0"> <tbody> <tr> <td><img style="display: block; margin: 0; padding: 0;" src="http://nter.net.ua/images/live_1.jpg" border="0" alt="" width="38" height="36" /></td> <td><img style="display: block; margin: 0; padding: 0;" src="http://nter.net.ua/images/live_2.jpg" border="0" alt="" width="483" height="36" /></td> <td><img style="display: block; margin: 0; padding: 0;" src="http://nter.net.ua/images/live_3.jpg" border="0" alt="" width="39" height="36" /></td> </tr> <tr> <td><img style="display: block; margin: 0; padding: 0;" src="http://nter.net.ua/images/live_4.jpg" border="0" alt="" width="38" height="290" /></td> <td style="text-align: center;" bgcolor="#000000"> <object classid="clsid:d27cdb6e-ae6d-11cf-96b8-444553540000" width="470" height="264"> <param name="allowfullscreen" value="true" /> <param name="allowscriptaccess" value="always" /> <param name="src" value="http://vimeo.com/moogaloop.swf?clip_id=23718882&server=vimeo.com&show_title=0&show_byline=0&show_portrait=0&color=c40000&fullscreen=1&autoplay=0&loop=0" /><embed type="application/x-shockwave-flash" width="470" height="264" src="http://vimeo.com/moogaloop.swf?clip_id=23718882&server=vimeo.com&show_title=0&show_byline=0&show_portrait=0&color=c40000&fullscreen=1&autoplay=0&loop=0" allowscriptaccess="always" allowfullscreen="true"></embed> </object> </td> <td><img style="display: block; margin: 0; padding: 0;" src="http://nter.net.ua/images/live_6.jpg" border="0" alt="" width="39" height="290" /></td> </tr> <tr> <td><img style="display: block; margin: 0; padding: 0;" src="http://nter.net.ua/images/live_7.jpg" border="0" alt="" width="38" height="70" /></td> <td><img style="display: block; margin: 0; padding: 0;" src="http://nter.net.ua/images/live_8.jpg" border="0" alt="" width="483" height="70" /></td> <td><img style="display: block; margin: 0; padding: 0;" src="http://nter.net.ua/images/live_9.jpg" border="0" alt="" width="39" height="70" /></td> </tr> </tbody> </table> </div> <div style="display: block; margin: 0; padding: 0;"> </div> <div style="display: block; margin: 0; padding: 0;"></div> <div style="display: block; margin: 0; padding: 0;">Тетяна Крушеницька</div> <div style="display: block; margin: 0; padding: 0;"><a href="http://nter.net.ua/index.php" target="_blank">nter.net.ua</a></div>

У Тернополі влаштували пісенно-поетичний вечір, присвячений ювілею Івана Малковича http://nter.net.ua/main/12506-u-ternopoli-vlashtuvali-pisenno-poetichnij-vechir-prisvyachenij-yuvileyu-ivana-malkovicha.html Український видавець та поет Іван Малкович відзначив 50-літній ювілей. З цієї нагоди в арт-барі «Коза» влаштували пісенно-поетичний вечір, присвячений його творчості під назвою «Всі поруч». У Тернополі пройшла передпрезентація цього проекту. Його ж прем’єра відбудеться у Львові. Sat, 14 May 2011 09:16:00 +0300

Якщо «Всі поруч» сподобаються Івану Малковичу, то проект поїде Україною, – каже організатор заходу, композитор Яна Іщук. Вона зазначає, що до програми концерту увійшли 9 написаних нею пісень на вірші поета.   Яна Іщук: «У мене є 4 пісні європейського характеру, на різдвяно-ангельської теми. А наступні 5 пісень – це алюзія на музику різних національностей».   Окрім пісень, виконаних Яною Іщук, на творчому вечорі звучала й поезія Івана Малковича. ЇЇ зачитали четверо хлопців, які, на думку організатора, є цікавими особистостями, а тому змогли гідно представити тернополянам вірші поета.   У Львові поезію читатимуть місцеві молоді поети. Запрошений на захід і ювіляр. У наше місто поет не приїхав, а тому тернопільській аудиторії творчість Івана Малковича представили Зорян Безкоровайний, Тарас Королюк, Олег Худий та Іван Войтюк.   ІНТБ

Тернополяни привітали генія - Івана Марчука http://nter.net.ua/main/12474-ternopolyani-privitali-geniya-ivana-marchuka.html Іван Марчук - народний художник України, який народився на Тернопіллі, – 12 травня відзначає 75-річний ювілей. Із цієї нагоди його привітали депутати облради. Fri, 13 May 2011 09:37:34 +0300

- Від Тернопільської обласної ради, від себе особисто щиросердно вітаю Вас із прекрасним ювілеєм, - цитуємо слова голови облради Олексія Кайди. - Зичимо Вам насамперед щастя, родинного тепла, здоров’я та багатоліття, великої наснаги у Вашому високому мистецтві, яким Ви прославляєте Україну, рідне Тернопілля, возвеличуєте людину, несете у світ національні традиції, плекаєте вкраїнську душу. Нехай завжди охороняє Вас Господь, надасть Вам сил та натхнення у Вашому священному горінні в ім’я високої творчості, заради мистецтва, України, заради людини. Хай благословить Господь Вас, Вашу родину і всю Україну. Многая Вам літа!   Нагадаємо, Іван Марчук народився у с. Москалівка Лановецького району Тернопільської області. Він – лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка. У 2007 р. потрапив до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, який уклала британська газета The Daily Telegraph.   У відділенні зв’язку №1 Тернополя того ж дня відбулося спеціальне погашення поштових відправлень з нагоди 75-річчя від дня народження нашого земляка. Ця подія стала одним із запланованих заходів для належного вшанування художника на його малій батьківщині – Тернопільщині.   <object classid="clsid:d27cdb6e-ae6d-11cf-96b8-444553540000" width="425" height="349"> <param name="allowFullScreen" value="true" /> <param name="allowscriptaccess" value="always" /> <param name="src" value="http://www.youtube.com/v/U2_YzwHMWRI?fs=1&hl=ru_RU&rel=0" /> <param name="allowfullscreen" value="true" /><embed type="application/x-shockwave-flash" width="425" height="349" src="http://www.youtube.com/v/U2_YzwHMWRI?fs=1&hl=ru_RU&rel=0" allowscriptaccess="always" allowfullscreen="true"></embed> </object>     <a href="http://te.20minut.ua/news/10197716" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Природа і фотографування - філософія Леоніда Тіта http://nter.net.ua/main/11523-priroda-i-fotografuvannya-filosofiya-leonida-tita.html Добряче зарядитися позитивом та натхненням можна у галереї спілки художників, де відкрилася виставка пейзажів талановитого тернопільського фотографа Леоніда Тіта. Wed, 13 Apr 2011 22:46:02 +0300

Розмаїті барви осінніх гір, дивовижні узори промінчиків літнього сонця, містично-незаймані снігові перини, пробудження крокусів навесні - все це просто чарує, а особливо у таку похмуру погоду, яка останнім часом запанувала у місті. І власне ця сірість за вікном є зайвим приводом прийти на виставку, помилуватися красою природи та збадьоритися. А ще - пройнятися тим піднесеним настроєм, з яким автор творить усі свої полотна. Мандри, природа і фотографування - це стиль життя Леоніда, така собі, можна сказати, внутрішня релігія. Все це його окрилює, а як результат - фотокартини, які надихають і окрилюють інших. З-поміж представлених на виставці робіт є краєвиди, біля яких, не помічаючи, не один просто проходив повз, чи, можливо, навіть байдуже споглядає ці краєвиди щодня. Леоніду ж вдається вихопити їх, приблизити і через своє внутрішнє світосприйняття показати, яка казка знаходиться поруч з нами. Або ж не зовсім поруч - у горах, на морі, у лісі. Подекуди, аби впіймати неповторний момент і передати містику сонця, що сходить, він зривається з намету, коли всі інші ще солодко сплять. Хай при цьому ще з годину доведеться дертися від розкладеного табору на вершину гори. З таким же задоволенням Леонід поринає у глибокі сніги, ночує в наметі на засніжених узгір’ях, аби потім з допомогою фото передати дух і таємничість зимових гір. Ті ж, хто в цей час надавав перевагу телевізору, буденним клопотам а чи звичайним лінощам завдяки виставці має чудову можливість зараз оцінити все те, що пройшло повз. І можливо саме фотографії Леоніда Тіта стануть для когось поштовхом до того, щоб пробудитися зі “сплячки” і більше часу почати приділяти спілкуванню з природою. Навіть попри невідкладні справи. А приклад Леоніда - яскравий доказ того, що все це можливо. Що людина завжди може знайти час для всього, чого вона насправді захоче, може знайти сміливість і час навіть на те, щоб бути самим собою. Хай це і не вписуватиметься в створені суспільним шаблони. Рішення ж Леоніда, прийняте ним у 2002 році, можна трактувати як справжній виклик – встигши попрацювати у місцевих ЗМІ фотографом, він таки поміж рутиною і творчістю рішучий вибір зупинив саме на останньому. І склалося так, що купа вільного від сидження у офісах часу, безтурботні мандри та бажання частіше бути з природою дали свої плоди. Вони дають можливість далі мандрувати, а також… влаштовувати виставки. Це перша масштабна в доробку фотографа. Та знаючи, скільки всього цікавого на ній ще не представлено, сміливо можна говорити, що це лише так, розминка. Тим паче, що попереду - чергові подорожі, неповторні краєвиди, нові настрої, нові переживання. Андрій ВАЦИК <a href="http://te.20minut.ua/news/10196137" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Вийшла перша в Україні електронна книжка. Автор - колишня тернополянка http://nter.net.ua/main/10023-vijshla-persha-v-ukrayini-elektronna-knizhka-avtor-kolishnya-ternopolyanka.html Першою в Україні електронною книгою стала новела “Художниця” колишньої тернополянки Надії Гербіш. Книгу опублікувало видавництво “Ездра” і згодом її можна буде придбати на Amazon.com та в інтернет-магазині Apple. Mon, 28 Feb 2011 11:54:57 +0200

<img style="float: right;" src="http://nter.net.ua/uploads/posts/2011-02/1298886795_cover.jpg" alt="" />У «Художниці» багато болю і багато радості, багато запитань і значно менше відповідей. У книзі - становлення молодої дівчини як, власне, дівчини-жінки, як особистості і як художниці. "Ця книжка – для всіх донечок, які росли без татів — і несамовито про них мріяли. Для тих, хто розчарувався і не вірить, що десь є вихід, для тих, кому боляче. Для тих, кому немає з ким про це поговорити. І для тих, хто боїться мріяти – але все одно мріє." Головна героїня переживає всі жахи і неприємності підліткового періоду, робить найгірші можливі помилки, але не перестає мріяти і шукати. Довідка. Освіта: КНЛУ (спеціаліст, 2010). Працює журналістом, перекладачем, викладаю англійську та семінари з перекладів. Інколи працюю в піарі. Засновник та керівник молодіжного клубу «МІХ», м. Збараж (2006-2007, 2009- роки). Переклала 6 книг. Публікації: «Зимова книжка», журнали «С тобой» (Київ), «Молодь для Христа» (Київ), «Наш регіон» (Тернопіль), «Крилаті» (Київ), «Пізнайко» (Київ); газети: «Вільне життя» (Тернопіль), «Газета по-киевски», «Комсомольская правда» (Київ), «Місто» (Тернопіль), «Брама» (Тернопіль), «20 хвилин» (Тернопіль), Інтернет-видання «Рукотвори», «Інвікторі», «РІСУ», «Сумно?», «Захід-Схід», «Новости христианского м ира» та ін. Заміжня. Захоплення: Бог, християнство, сім’я, книги, музика, фотографії, джаз, діти, проекти для молоді, місіонерство, викладання, переклад. Блог: http://hudozhnytsya.livejournal.com/ Літературний псевдонім, яким підписувала перекладені книги та багато статей – Шевченко-Гербіш (Шевченко-дівоче прізвище)

Тернополянин Едуард Романюта - в фіналі відбору на Євробачення http://nter.net.ua/main/9922-ternopolyanin-eduard-romanyuta-v-finali-vidboru-na-yevrobachennya.html 18-річний співак Едуард Романюта з піснею «Береги» вийшов в офіційний фінал національного українського відбору «Євробачення 2011»! Fri, 25 Feb 2011 10:35:19 +0200

З 35 учасників останнього відбіркового туру українського національного відбору «Євробачення 2011» журі відібрало 21 фіналіста. Серед них - молодий український співак Едуард Романюта, який бере участь у конкурсному відборі з піснею «Береги». Нагадаємо, що Романюта також був і залишається лідером народного голосування на офіційному сайті національного відбору «Євробачення 2011»<a href=" eurovision.on-1.tv" target="_blank"> eurovision.on-1.tv</a>, де його ім'я кілька місяців не покидає ТОП-10. <object classid="clsid:d27cdb6e-ae6d-11cf-96b8-444553540000" width="640" height="390"> <param name="allowFullScreen" value="true" /> <param name="allowscriptaccess" value="always" /> <param name="src" value="http://www.youtube.com/v/QVZyCOuzC2g?fs=1&hl=ru_RU" /> <param name="allowfullscreen" value="true" /><embed type="application/x-shockwave-flash" width="640" height="390" src="http://www.youtube.com/v/QVZyCOuzC2g?fs=1&hl=ru_RU" allowscriptaccess="always" allowfullscreen="true"></embed> </object>

В "Козі" відбулась зустріч з Олегом Ущенком http://nter.net.ua/main/9723-v-kozi-vidbulas-zustrich-z-olegom-ushhenkom.html Зламати ногу і несподівано за "гіпсовий період" написати роман - таке виявилося під силу режисеру та журналісту Олегу Ущенку. Зустріч із письменником з Івано-Франківська відбулася в арт-клубі "Коза".  Mon, 21 Feb 2011 09:20:38 +0200

"Захотілося спокою, лісу і гір. Запорпатися між сухим листям і проспати, поки світ не помудріє, а тоді прокинутися, протерти очі, оцінити – і можна вмирати," – у цих рядках чоловік напевно висловив найсокровенніше. Коли ти в душі П'єро, але всі тебе вважають Арлекіном, не залишається іншого, як написати роман із суміші веселих спогадів і жартів, присмачених міцними словечками та галицькою говіркою. От і з'явився "Барменцаль. Сучасна клінічна проза" – історія про... життя. Книжка, до якої автор досі ставиться скептично, вже отримала літературну премію ім. І.Франка. - Оратор я не супер, тому даруйте, – зізнається чоловік. Бере до рук книжку і читає найцікавіші, на його думку, уривки – про армію, пані Марту зі Львова та галицький код. У літературу "по зальоту" - Особливість нашої зустрічі в тому, що нині ви будете спілкуватися з найбільш нерозкрученим автором, – відразу жартує Олег Ущенко, хоча почувається із мікрофоном у руці вочевидь незручно. – Просто я людина, яка до того страшенно не рветься. Я із 1998-го у рекламному бізнесі, а тому знаю: як тебе вже починають надто розкручувати, то ти це починаєш трохи ненавидіти. Коли був у Чернівцях, то чесно сказав, що потрапив у літературу "по зальоту". І це правда. Якось до мене приїхали друзі з "Магнолія-ТV". Ми трохи поговорили, а після - поїхали в сауну. І я, як не дивно, будучи найтверезішим, примудрився там зламати ногу. Два з половиною місяці був у гіпсі. Треба було щось робити, десь подіти час. Друзі переважно телефонували. Причому найперше – ті, хто здалеку – зі Штатів, Канади чи Австралії. Знаєте, як то із хворими розмовляють – весь час їх тіко бавлят, годуют спогадами: "От пам'ятаєш, як то було?..." Згодом один знайомий і запропонував написати про це книжку. Так і сталося... - Приємно почуватися письменником? - Я знаю, що таке режисура. Але коли вийшла друком книжка, зрозумів, що література, то також цікавий світ. У телевізії - більший субстрат суспільних стосунків. У літературі – все розмите. Письменники, зустрічаючись, вітаються за руку, навіть пишуть одне про одного приємне. Натомість у кіносвіті кожен режисер, то такий маленький божок. Якщо при одному режисері похвалити іншого, це – велика єресь... У "Барменцалю" – дивна доля. Добрих два роки я вважав, що то я просто подурачився. Ну, написав, то хай живе... Коли книжку надрукували, отримав перший удар. Пригадую: приїхав додому, страшенно хотів відпочити, прихопив кілька National Geographic (улюблений журнал – прим. ред.), а колєґа телефонує: "Вітаю!" Я й думаю – із чим? Виявилося, "Барменцаль" висунули на літературну премію. Ну, висувають багатьох... Шок був після того, як її присудили. Довелося людям казати: "Я не хотів..." (посміхається). У жодних моїх планах на найближчі 20 років не було не те що такої книжки, а й брошурки. Найприємніше мені як авторові, коли люди кажуть: "О, там про армію написане саме так, як у нас було!". Насправді я навіть не мав що вигадувати – описав, як у 90-ті командир частини у Кіровограді вирішив "рєзко" українізуватися. Чого був вартий лише один плакат. На ньому зобразили солдата із роззявленим ротом, у пілотці, котру прикрашав велетенський тризуб, і напис: "Прийом іжі". Ці та подібні події створили те, що називають сюжетом. Хоча змінював я його разів із двадцять... І навіть зараз не задоволений. - Що ж таке врешті той "Барменцаль"? - Це вигадане слово. Коли я приїхав додому з лікарні, виявилося, що в мене з музики є тільки диск гурту "Паркалаба". Не хотілося друзям набридати, тому десь із півтора тижня я слухав тільки той диск. Тоді і в'ївся у пам'ять вигук: "А знаєш, є такий апарат, щоби корови доїти... Барменцаль називається!". У мене якийсь перегук стався із тим "доїнням", що відбувається нині в суспільстві. Тому я й запозичив те вигадане слово. До речі, видавці мали зі мною проблеми – вони просили забрати кілька епізодів, тож книжка мала бути тоншою на 26 сторінок. Але мене чомусь настільки заклинило. Я навіть не знав, що можу бути настільки впертий. Хоча зараз я викинув би набагато більше... Тому продовження "Барменцалю" матиме 101 сторінку. Це буде концентрований твір. Я вже зрозумів, що людям подобається, а що вони не сприймають. Для розумувань є "нішева" література. Нехай цим займаються ті, хто хоче і у кого це виходить. - Про що буде наступна книжка? - Спочатку я думав написати продовження роману. Та мені порадили - нехай читач побачить не "Барменцаль-2". Друга книжка - про психічно хворого, який уявляє себе комп’ютером… У моєму житті був період, коли я через бажання батьків, аби я вступив до медінституту, працював санітаром у закладі для таких людей. Тому мені це не чуже. "Перехід у галицький світ..." - Ваш роман починається фразою "Шляк би його трафив!"... - У 1995 р. вихідці з Галичини, котрі працювали у Москві та Петербурзі завше збиралися у ресторані "Сьоме небо" – на Останкінській вежі. Він вже не був тоді елітним. Якось ми так і зустрілися. Поруч за столиком присів файно вбраний чоловік. Хтось із наших навіть із ним посперечався... Раптом чуємо з туалету: "Шляк би його трафив!" Виходить той чолов'яга – одна штанка мокра. Закликали ми його до себе. Виявилося, він - із Чорткова. Тобто це просто собі "Шляк би його трафив!". Це такий код, пароль, перехід у галицький світ. Коли у Росії промовляєш ту фразу, то відразу починають допитуватися: "Что это такое?" Як казала одна моя знайома: "Как это должно произойти?" - На телебаченні тепер панують гумористичні програми. Це що – діагноз? - Це справді діагноз. З одного боку, суспільство – хворе. Але добре, що воно хворе! Завдяки цьому висегментовуються здорові люди. Нехай показують. Вас же ніхто не змушує те все дивитися... Суспільство здоровим не було ніколи. Телевізор я рідко дивлюся. Люблю почитати твори древніх латинян. І раптом натрапляєш у листах якогось філософа на такі фрази: "Молодь нині розбещена, не слухає старших..." Тобто на той час було те саме. Інша справа, що тоді не було ЗМІ, котрі швидко доносили б всі дурниці. Можливо, компанії, яка тут зібралася, сучасні телепрограми є несмішними. Однак не можна відштовхуватися лише від власних смаків. Є дуже багато людей, які сюди не прийшли... Скажу чесно, моя мамуля як мінімум 3-4 серіали на день дивиться, причому з азартом. Потім вони з подружками годинами обговорюють події, котрі бачили на екрані. Не критикувати суспільство треба, а поволі пропонувати йому речі корисніші. - Ви оптиміст? - Я думаю, що будуть ще у нас артисти такого рівня, як Нікулін, і цікаві фільми. Але має минути час "уже і сьогодні". Будь-який магнат не дасть гроші на історичний фільм, навіть якщо це - шедевр. Він дасть гроші лише на стрічку, котра швидко поверне витрачене, та ще й із зиском. Однак справжнє кіно все одно виживає, навіть зараз. "Бог любить українців..." - Ви активно користуєтеся соціальними мережами... - Так, це дає можливість відволіктися від роботи, як зарядка. Заходиш у чат – знаєте є таке у Faсebook, а там 30-70 повідомлень: "Привіт. Як живеш?" І ти просто цокаєш... Може, когось це і ображає. Людям просто часу не вистачає. Але з іншого боку це класно, бо нині можна спілкуватися з ким Я хочу і про те, що Я хочу. Кайф нашого часу в тому, що відбувається суспільна сегментація. Це – реалії. Мусимо в них жити. - А як ставитеся до "приколів" зі столиці? - Це - те, на що ми заслужили. Говорить він, як може, як уміє... Не треба вимагати більшого. Це так само, якби хтось мене поставив зараз на ковзани і запросив майстрів фігурного катання. І вони казали б: "Як він, той кабан, проїхався?!". - Чи є якесь інше улюблене місто, крім рідного? - Зі всіх західноукраїнських міст, якось так сталося, припала саме Коломия. Там енерґетика дуже класна. Може тому, що я там тільки в гостях бував і голова ніколи мене не боліла через проблеми. Саме там я вперше зустрів "маски", як у Китаї. Наприклад, пригощають нас чаєм і раптом чуємо: "Діти, я би вам зробила бутербродів, але хліба нема" (сміх у залі). У нас було б логічно в такому разі промовчати, а в Коломиї кажуть фразу з глибоким підтекстом. Мовляв, я ж добра, я файна, але... Ну, нема хліба і все! Такі люди є носіями місцевого духу... І добре, що вони ще є. - Що ж нам варто змінити? - Для мене, як для жителя цієї держави, проблемою є те, що ми не маємо належних кінофільмів. Книжку, газету, журнал читатимеш лише тоді, коли хочеш, а кіно можна дивитися мимоволі – в автобусі, випадково натиснувши кнопку пульту. Кіно швидше доносить інформацію до соціуму. Втім, якщо й знімати фільм про голодомор, то він має бути рівня "Списку Шиндлера". Тобто стрічка має бути цікавою і для інших націй. Соліст гурту "Кому вниз" Андрій Середа – мій добрий знайомий - часто повторює фразу: "Бог дуже любить українців, але вони ще не знають, як то використати". Якби ми робили глобальні проекти, розраховані на широку публіку, про нас більше знали б у світі. - Як ви сприймаєте Тернопіль? - Я не бував тут часто. У Тернополі живуть пару моїх добрих знайомих. Але переважно я зустрічався з ними на "нейтральних територіях". Сьогодні вранці опинився в Центрі міста і чомусь мене занесло у "Пиріжкову хату". Пардон, але трошки віддало Союзом. Усе так – у формі їдальні... Проте Тернопіль цікавий не тим. Це єдине місто Галичини, де в силу історичних обставин майже не збереглися пам'ятки. Тому навіть у Центрі складається враження, що ти – десь східніше, навіть у Росії. Хоча тут живуть прекрасні люди! - Таке окреслюють словом "провінція"... - Тернопіль і Франківськ ніколи не будуть провінцією, але ніколи й не будуть попереду... Проте завдяки етнічному походженню ми залишаємося самими собою. Може, ми й робимо помилки. Однак деінде не так вже й багато людей, які працюють по світах, аби заробити гроші тільки для того, аби побудуватися тут і тут по тихеньку померти. Я ніколи не вважав себе провінціалом. Хоча й не приховував, що я - з Франківська. Може, в тому й щастя, що наші міста ще довго не будуть мегаполісами. Проблема в іншому. Скільки скиглення зараз через глобалізацію?! Проте це – не зашморг на шиї людини. Ви зараз прийдете додому, ввімкнете комп'ютер і говоритимете з другом з іншого континенту. Навіть якщо маєте знайомих пінгвінів, то будете знати, що робиться в Антарктиді. Наше завдання – скористатися тим, що дає глобалізація. Довідка Народився 06.10.1967 р. в Івано-Франківську. Батьки – лікарі. Навчався у школі №13. Згодом 1,5 року працював санітаром у психоневрологічному диспансері. У 1994 р. закінчив Львівський університет, факультет журналістики. Неодружений. Серед вподобань - класична музика. Інтереси – потойбічне, Космос. Особливе захоплення – колекціонування кулінарних рецептів. Уміє добре готувати.   <object classid="clsid:d27cdb6e-ae6d-11cf-96b8-444553540000" width="425" height="349"> <param name="allowFullScreen" value="true" /> <param name="allowscriptaccess" value="always" /> <param name="src" value="http://www.youtube.com/v/jhcw-S4i4lw?fs=1&hl=ru_RU" /> <param name="allowfullscreen" value="true" /><embed type="application/x-shockwave-flash" width="425" height="349" src="http://www.youtube.com/v/jhcw-S4i4lw?fs=1&hl=ru_RU" allowscriptaccess="always" allowfullscreen="true"></embed> </object>     <a href="http://te.20minut.ua/news/10192595" target="_blank">"20 хвилин"</a>

Останній (З циклу «Лист до друга») http://nter.net.ua/main/9613-ostannij-z-ciklu-list-do-druga.html Дорогий друже! Пишу тобі рано-вранці в суботу, 12 лютого. Надворі така хурделиця, стежки-дороги замітає, а вітер злодійкувато скавучить у під’їздах будинків. Шаленіє на вулицях, жбурляє мокрим снігом в обличчя та очі перехожих. «Лютий лютує», — так мені повідала по телефону дружина Богдана. Thu, 17 Feb 2011 16:15:55 +0200

Саме того, на жаль, ні відчути, ні побачити не можу, бо волею долі опинився вчора в реанімаційному відділенні обласної психоневрологічної лікарні, куди за домаганням мого приятеля Михайла Маслія мене шпиталізував головлікар Володимир Васильович Шкробот. Дай йому Боже здоров’я. Бо моє здоров’я нікудишнє, чую, як тануть мої останні сили. В перемогу абсолютну не вірю, а ось у весну — так!   «Лежу, лежу, пов’язаний бинтами» — то С. Будний. Я без бинтів, мені приписали інші препарати. Лежу і згадую свій шлях. Життєвий і творчий. Не було тобі коли про це розповісти. Бо писав то про вічну аптеку на вулиці С. Качали, то про народного веселуна всюдисущого Стаха, то про пані Баб’якову, то про рідні мої вузенькі Доли, то про тернопільські каштани, то про Підзамче і Загребелля, то про старенький патефон і перший телевізор-тельовид у Тернополі, то про могили на Микулинецькому... А ще я жебрав у Чорткові, замітав вулиці, торгував на ринку, збирав пляшки, продавав газети, господарював на Малашовецькому смітнику, кондуктурував у тролейбусі. Одне слово, міняв журналістську професію на звичайну, хлопську. І заробіток з того всього мав такий же.   Сам не повіриш, що народився я далекого 1939 року в Тернополі. Тут пережив і війну, і голод, і розруху. Через руїни бігав до першої чоловічої десятирічки на вул. Коперника, пройшов геодезистом чи не всю «Сибір неісходиму», закінчив Дніпропетровський університет, вчителював у Бережанському та Зборівському районах, був на репортерській праці у криворізькій газеті «Червоний гірник», у газеті «Свобода». Співпрацював із часописом «Соломія».   Ще 1967 р. я пов’язав свою долю з «Вільним життям». Працював рука об руку з неперевершеним майстром газетного цеху Борисом Мінцом, а також його близьким помічником Євгеном Вовком. Обох уже нема на цьому світі, а вони сьогодні переді мною, як ті газетні матриці, щойно перелиті у метал. Саме у «Вільному...» я заснував і вів рубрики «Зірки далекі і близькі», «Закінчіть, будь ласка, речення», «Давні кумири», «Тернятка», «Розмаїта п’ятниця», «Розмаїтий четвер», «Розмаїта середа», «Тернопільські візії», а також «Листи до друга», котрі, як я думаю, дійшли до тебе в однойменній книжці, що побачила світ, здається, у 2008 р.   Мав я суспільне визнання, мав я і кілька урядових та регіональних нагород, але не це мене тішило. Тішило те, як сказав Славко Демидась на моєму 70-річчі, що тернопільську журналістику повоєнного і нашого часу неможливо уявити без такого неординарного літописця рідного міста, яким є аз многогрішний. Цим і горджуся найбільше.   Щойно подзвонила Богданка. Сповістила, що телефонував Петро Федоришин, а за ним інші друзі та знайомі. Маслій постійно коло мене. А ще — повно людей у білих халатах. Казали, що обіцяв приїхати і Михайло Цимбалюк зі Львова. Але я не знаю, чи то правда. Бо незчувся, як заснув. Міцно. Міцно. Прокинувся — ніби й вітрисько ущух і мокруватим снігом об шиби віконні не бризкає, якесь дивне маю передчуття весни. Та все ж відчуваю, що догорає, докапує мойого погляду свіча. Щохвилинно полишають мене мої мрії. Не чекаю найгіршого, але все може бути. Хай буде так, як розпорядиться Господь.   Цього листа (мабуть, таки останнього!) передаю своєму землякові (по батьковій лінії) Михайлу Ониськову, аби він зладив його до друку.   Привіт тобі й усім читачам «ВЖ+» та інших тернопільських видань.   Твій друг Володимир СУШКЕВИЧ. Лютий-2011, м. Тернопіль. <a href="http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=7971:ne-stalo-volodymyra-sushkevycha&catid=32:sereda&Itemid=37" target="_blank">"Вільне життя"</a>

Микола Кумановський „Умовні Українці” http://nter.net.ua/culture/portret/3728-mikola-kumanovskij-umovni-ukrayinci.html Микола Іванович Кумановський - один із найконтроверсійніших митців сучасної України. Народився 31 серпня 1951 року у колоритному містечку Сатанів, на Хмельниччині.  Wed, 21 Apr 2010 12:38:29 +0300

Навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. Івана Tpyшa, а згодом продовжив освіту у Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва. Живе і працює в Луцьку. Алегорія, сатира і гротеск, що характерні для раннього живопису Миколи Кумановського, зближують його з мистецтвом Ієронімуса Босха та Пітера Брейгеля. Ще в 70-х роках твори Кумановського змусили глядача подивитися на світ іншими очима, побачити його не таким, як на тодішніх виставках, що відповідали усталеним нормам соцреалізму. Були скандальні випадки: полотна вилучали з експозиції, не дочекавшись відкриття виставки. З того часу і до настання Незалежності України, пильне око &bdquo;Старшого Брата" стежило за кожним кроком художника. На початку 90-х років про талановитого митця було відзнято два документальних фільми - &bdquo;Художник Микола Кумановський" та &bdquo;Нарешті світанок". Він автор багатьох живописних та графічних серій - &bdquo;Умовні Українці", &bdquo;На Водах", &bdquo;Темна українська ніч", &bdquo;Закляті", &bdquo;Це шарудить надламане стебло", &bdquo;Матерія", &bdquo;Грандмарш Аутодафе" та інших. Він також автор численних ілюстрацій до книжок, зокрема до повного зібрання творів Григорія Сковороди, яке нещодавно вийшло в США. &bdquo;Умовні Українці" - квінтесенція творчих пошуків митця. Тематично цикл об'єднує ряд полотен, своєрідна назва кожного - це ключ до розкриття ідеї. Живописна мова Кумановського виділяється на фоні розмаїття стилів і напрямків сучасних художників. Він нікого не наслідує і не копіює натурно цей світ. Тому, твори Кумановського незалежно від жанру - натюрморт, пейзаж чи портрет - це спроба філософського осмислення життя. Ними можна милуватись, в них можна черпати настрій, але найголовніше - автор спонукає думати. Основні виставки: 1975 - Художній відділ Волинського краєзнавчого музею. Луцьк; 1977 - Виставка викладачів художньої школи. Художній відділ Волинського краєзнавчого музею. Луцьк; 1985 - Художній відділ Волинського краєзнавчого музею. Луцьк; 1988 - &bdquo;Волинь, традиція і сучасність." художня галерея НСХУ, Луцьк; 1989 - Міжнародне бієнале &bdquo;Імпреза 89" Івано-Франківськ; 1990 - Художній відділ Волинського краєзнавчого музею. Луцьк; 1994 - &bdquo;Виставка волинських художників." Волинський музей. Луцьк. 1994 - Стейт-Коледж, штат Пенсільванія, США; 1994 - Філадельфія, США; 1995 - &bdquo;Темна українська ніч." Приватбанк, Луцьк. 2003 - &bdquo;Щаблі до раю." Волинський краєзнавчий музей. Луцьк; 2006 - &bdquo;Виставка портретів митців Волині кінця ХІХ - початку ХХІ століть". Художній відділ Волинського краєзнавчого музею, Луцьк; 2008 - &bdquo;Умовні Українці" художня галерея НСХУ, Луцьк; 2009 - &bdquo;Умовні Українці" галерея &bdquo;Коло", м.Київ. 2010 - Живопис та графіка. Хмельницький художній музей, Хмельницький.   Картини Миколи Кумановського також можна переглянути у нашій галереї -  <a href="http://nter.net.ua/index.php?do=gallery&act=1&cid=40">тут</a>   Роман СТРУК, мистецтвознавець

Цюпа Оксана http://nter.net.ua/culture/portret/70-cyupa-oksana.html Народилася в Києві. Закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості за фахом «художнє моделювання одягу». Працювала на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка. Займалася декоративною керамікою, живописом по склу, виготовленням клаптевих ковдр (печворк). Текстильною лялькою захопилася в 2000 році. Організувала декілька персональних виставок ляльок. Роботи Оксани Цюпи знаходяться в приватних колекціях України, Європи і Америки. Cтаровинна традиційна українська лялька збереглася ще з дохристиянських часів. Вона виконувала як ритуальну, так і ігрову функції. У цих ляльок немає рук, ніг і рис обличчя. Виготовляють ляльки-мотанки без використання інструментів, виключно з натуральних матеріалів: льняних ниток, соломи, очерету, клаптиків тканини. В процесі роботи використовуються також волоські горіхи і дерев'яні ложки. У українських селах, де збереглися традиції створення такої ляльки, процес її виготовлення називають «крученням». Колись наші матері робили такі ляльки як обережи для своїх дітей. Коли дитина хворіла, мати заговорювала мотанку - і хвороба переходила на ляльку. Потім ляльку спалювали, а дитина видужувала. Tue, 14 Apr 2009 18:22:00 +0300

Народилася в Києві. Закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості за фахом «художнє моделювання одягу». Працювала на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка. Займалася декоративною керамікою, живописом по склу, виготовленням клаптевих ковдр (печворк). Текстильною лялькою захопилася в 2000 році. Організувала декілька персональних виставок ляльок. Роботи Оксани Цюпи знаходяться в приватних колекціях України, Європи і Америки. Cтаровинна традиційна українська лялька збереглася ще з дохристиянських часів. Вона виконувала як ритуальну, так і ігрову функції. У цих ляльок немає рук, ніг і рис обличчя. Виготовляють ляльки-мотанки без використання інструментів, виключно з натуральних матеріалів: льняних ниток, соломи, очерету, клаптиків тканини. В процесі роботи використовуються також волоські горіхи і дерев'яні ложки. У українських селах, де збереглися традиції створення такої ляльки, процес її виготовлення називають «крученням». Колись наші матері робили такі ляльки як обережи для своїх дітей. Коли дитина хворіла, мати заговорювала мотанку - і хвороба переходила на ляльку. Потім ляльку спалювали, а дитина видужувала.

Ділай Марія http://nter.net.ua/culture/portret/69-dilaj-mariya.html “Один філософ сказав, що повну картину творчості ми отримаємо тільки тоді, коли побачимо автора у двох вимірах: як безкорисливого й об’єктивного митця і як людину, яка бореться за себе серед людей. Мистецтво дозріває в самотності і має подвійне коріння: воно народжується з чистого художнього споглядання, з безкорисливого поривання до мистецтва; але воно є також особистим змаганням автора з людьми, знаряддям його боротьби за духовне буття. Мистецтво є публічним творенням себе за допомогою людей. Я захоплююся психологією, тому портрет для мене – це насамперед відкриття нової людини. До речі, більшість моїх героїв живуть у нашому місті і є досить впливовими людьми.” Tue, 14 Apr 2009 18:17:00 +0300

“Один філософ сказав, що повну картину творчості ми отримаємо тільки тоді, коли побачимо автора у двох вимірах: як безкорисливого й об’єктивного митця і як людину, яка бореться за себе серед людей. Мистецтво дозріває в самотності і має подвійне коріння: воно народжується з чистого художнього споглядання, з безкорисливого поривання до мистецтва; але воно є також особистим змаганням автора з людьми, знаряддям його боротьби за духовне буття. Мистецтво є публічним творенням себе за допомогою людей. Я захоплююся психологією, тому портрет для мене – це насамперед відкриття нової людини. До речі, більшість моїх героїв живуть у нашому місті і є досить впливовими людьми.”

Жук Галина http://nter.net.ua/culture/portret/68-zhuk-galina.html “Вісім років тому малювати для мене стало, як дихати, -- так же природно, хоч може, й не так просто. Картини – це маленькі всесвіти: я переношу в них свій внутрішній стан, свої відчуття. Є художники, які перемальовують реальність, а є такі, що образи творять. І перші, і другі заслуговують на повагу. Я усім кажу: коней і дерев не малюю, зате пишу веселі квадратики. Головне, аби мистецтво не залишало байдужим. До речі, після того, як завершу картину, даю їй назву. Одна з улюблених – “Жіночий театр”. Пильне око глядача виокремить на ній обриси облич чотирьох жінок. А якось. Намалювавши, зрозуміла, що це Ван Гог, тільки абстрактний. Часто хтось з друзів влучно назве – тоді стають “хресними батьками” картини. Якихось дешевих вражень я не хочу. Мистецтво має виховувати, робити життя людини кращим, а не штовхати вниз по східцях. У нас на Україні, на жаль, останнім часом ледь не навпаки – воно епатує і шокує. Якщо ви підете в арт-центр Віктора Пінчука, то подиветеся, що таке сучасне мистецтво. Я постійно відслідковую ці виставки. Але, знаєте, багато людей вдруге не захочуть дивитися інсталяцію, де представлені бичачі голові в скляних ящиках з формаліном, які коштують мільйони. Я не з тих, хто буде малювати кров’ю портрет, аби стати знаменитим і заробити своїх декілька тисяч доларів.” “Картина в кожного своя. Хто як малював, творив, те в результаті й виходить – як в живописі, так і в житті. А ще, кажуть, які очі – такий світ. Тому давайте бачити навколо хороше”. “Мистецтво повинно відображати реальність. Але разом з тим, воно має бути життєстверджуючим, оскільки містить виховну функцію. Негатив у мистецтві – це дуже небезпечно. Пам’ятаєте, в “Коді Да Вінчі” Дена Брауна за основу було взято припущення, яке подали як твердження? Коли ми втрачаємо справжнього, реального цензора, то настає анархія та вакханалія”. Tue, 14 Apr 2009 18:13:00 +0300

“Вісім років тому малювати для мене стало, як дихати, -- так же природно, хоч може, й не так просто. Картини – це маленькі всесвіти: я переношу в них свій внутрішній стан, свої відчуття. Є художники, які перемальовують реальність, а є такі, що образи творять. І перші, і другі заслуговують на повагу. Я усім кажу: коней і дерев не малюю, зате пишу веселі квадратики. Головне, аби мистецтво не залишало байдужим. До речі, після того, як завершу картину, даю їй назву. Одна з улюблених – “Жіночий театр”. Пильне око глядача виокремить на ній обриси облич чотирьох жінок. А якось. Намалювавши, зрозуміла, що це Ван Гог, тільки абстрактний. Часто хтось з друзів влучно назве – тоді стають “хресними батьками” картини. Якихось дешевих вражень я не хочу. Мистецтво має виховувати, робити життя людини кращим, а не штовхати вниз по східцях. У нас на Україні, на жаль, останнім часом ледь не навпаки – воно епатує і шокує. Якщо ви підете в арт-центр Віктора Пінчука, то подиветеся, що таке сучасне мистецтво. Я постійно відслідковую ці виставки. Але, знаєте, багато людей вдруге не захочуть дивитися інсталяцію, де представлені бичачі голові в скляних ящиках з формаліном, які коштують мільйони. Я не з тих, хто буде малювати кров’ю портрет, аби стати знаменитим і заробити своїх декілька тисяч доларів.” “Картина в кожного своя. Хто як малював, творив, те в результаті й виходить – як в живописі, так і в житті. А ще, кажуть, які очі – такий світ. Тому давайте бачити навколо хороше”. “Мистецтво повинно відображати реальність. Але разом з тим, воно має бути життєстверджуючим, оскільки містить виховну функцію. Негатив у мистецтві – це дуже небезпечно. Пам’ятаєте, в “Коді Да Вінчі” Дена Брауна за основу було взято припущення, яке подали як твердження? Коли ми втрачаємо справжнього, реального цензора, то настає анархія та вакханалія”.

Маріанна http://nter.net.ua/culture/portret/67-marianna.html Є те, що поза часом, є те що є  вічність.   Я розкриваю таємну книгу своєї душі. Безлічі сторінок, образів, символів, слів і мовлень душі безсловесних. Ця книга без кінця..можливо лише з умовнивним початком- пробудження од Летаргії Духу. Подорож птаха.   Мистецтво, життя- це безкінечний танець душі. Я так відчуваю і я так творю, все що в моїх глибинах зринає: хвиля, за хвилею, музика за музикою, образ за образом- все стає танцем.     Одне з найбільших див, на яке здатна людина – це розкриття її божественної суті, що спить у глибинах істин та таємниць і одного дня покличе нас незвіданими шляхами, що плетуть своїми дивовижними узорами вічність.. Tue, 14 Apr 2009 18:08:00 +0300

Є те, що поза часом, є те що є  вічність.   Я розкриваю таємну книгу своєї душі. Безлічі сторінок, образів, символів, слів і мовлень душі безсловесних. Ця книга без кінця..можливо лише з умовнивним початком- пробудження од Летаргії Духу. Подорож птаха.   Мистецтво, життя- це безкінечний танець душі. Я так відчуваю і я так творю, все що в моїх глибинах зринає: хвиля, за хвилею, музика за музикою, образ за образом- все стає танцем.     Одне з найбільших див, на яке здатна людина – це розкриття її божественної суті, що спить у глибинах істин та таємниць і одного дня покличе нас незвіданими шляхами, що плетуть своїми дивовижними узорами вічність..

Садикходжаєва Валентина http://nter.net.ua/culture/portret/66-sadikxodzhayeva-valentina.html Сьогодні, авторка понад тисячі картин, живе і творить у Тернополі, а її роботи зберігаються у приватних колекціях США, Канади, Італії. Є фактом, що світ художніх ідей пані Валентини існує не залежно від салонного кічу, академічного та “профспілкового” впливу. В декоративно-абстрактних образах – меланхолійний сум і абсолютний спокій, які художниця пропускає через власну душу. Добре знайомі глядачеві рум’янок та маки, виконані в техніці олійного живопису, викликають в глядача ілюзорну рухомість, а заплутане співвідношення кольорів – наближає. Теплі тони переходять у холодні, і– навпаки. Якщо добре вдивитися, то, сама матерія зображеної природи рослин стає виразнішою, а контури стираються. Відтворена палітра літнього поля, за порами, року ділиться на етапи осені, весни та літа. З різних причин, сучасному живопису важко не бути продуктом наслідування минулих епох, представники “призвичаєного” мистецтва, малюють декоративні композиції не для себе, а для продажу. Чого не підозрюєш у творчості львівської малярки, життям якої став довгий процес будування колірної гармонії, про яку досі, у Тернополі, ніхто не мав найменшого уявлення. Tue, 14 Apr 2009 18:02:00 +0300

Сьогодні, авторка понад тисячі картин, живе і творить у Тернополі, а її роботи зберігаються у приватних колекціях США, Канади, Італії. Є фактом, що світ художніх ідей пані Валентини існує не залежно від салонного кічу, академічного та “профспілкового” впливу. В декоративно-абстрактних образах – меланхолійний сум і абсолютний спокій, які художниця пропускає через власну душу. Добре знайомі глядачеві рум’янок та маки, виконані в техніці олійного живопису, викликають в глядача ілюзорну рухомість, а заплутане співвідношення кольорів – наближає. Теплі тони переходять у холодні, і– навпаки. Якщо добре вдивитися, то, сама матерія зображеної природи рослин стає виразнішою, а контури стираються. Відтворена палітра літнього поля, за порами, року ділиться на етапи осені, весни та літа. З різних причин, сучасному живопису важко не бути продуктом наслідування минулих епох, представники “призвичаєного” мистецтва, малюють декоративні композиції не для себе, а для продажу. Чого не підозрюєш у творчості львівської малярки, життям якої став довгий процес будування колірної гармонії, про яку досі, у Тернополі, ніхто не мав найменшого уявлення.

Денега Галина http://nter.net.ua/culture/portret/65-denega-galina.html “Чи може бути щось трагічніше, ніж відчувати нескінченну красу довколишнього, підмічати заповітну таїну… і не вміти, усвідомлюючи своє безсилля, виразити ці великі відчуття”. (Ісаак Левітан). Подібний стан неодноразово виникає у тернопільської художниці Галини Денеги. Щоразу здається, що саме у цій, новій картині, над якою працює, зуміє виразити те, про що співає душа. Може, задум зачепить в душі ту тремтливу струну й вона з ним зазвучить в унісон, і саме цієї миті народиться новий твір, що вражатиме глядача. Справжній митець не задовольняється досягнутим. Після кожної створеної картини постійно відчуває подальший стимул, новий поштовх до творчості, до пошуку нового, досконалішого. (П. Шпорчук) Візитка: Галина Денега (народилася 2 січня 1949 р. в с. Бенева Теребовлянського району Тернопільської області) – художниця, інженер-економіст. Закінчила Івано-Франківський інститут нафти і газу, працювала інженером у виробничому об’єднанні “Ватра”. У 2000 році почала займатися малярством. У липні того ж року взяла участь в обласній художній виставці, а в жовтні – у виставці в м. Києві. У 2001 році – у Всеукраїнській художній виставці народної творчості, а також в обласних художній виставках, у міжнародних виставках – Львівських Осінніх Салонах “Високий Замок” (2006, 2007, 2008 рр.), Всеукраїнській виставці “Мальовнича Україна” (2007р.). Персональні художні виставки – у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї (2002 р., 2004 р., 2008 р.); Львівському музеї етнографії та художнього промислу (2004 р.); у виставковій залі видавництва ТОВ “Нікітін і партнери” журналу “Художники України” (2008 р.). Окремі твори зберігаються у музеях Тернополя, Львова, Чернівців, у приватних колекціях в Україні, Польщі та Італії. Tue, 14 Apr 2009 17:57:00 +0300

“Чи може бути щось трагічніше, ніж відчувати нескінченну красу довколишнього, підмічати заповітну таїну… і не вміти, усвідомлюючи своє безсилля, виразити ці великі відчуття”. (Ісаак Левітан). Подібний стан неодноразово виникає у тернопільської художниці Галини Денеги. Щоразу здається, що саме у цій, новій картині, над якою працює, зуміє виразити те, про що співає душа. Може, задум зачепить в душі ту тремтливу струну й вона з ним зазвучить в унісон, і саме цієї миті народиться новий твір, що вражатиме глядача. Справжній митець не задовольняється досягнутим. Після кожної створеної картини постійно відчуває подальший стимул, новий поштовх до творчості, до пошуку нового, досконалішого. (П. Шпорчук) Візитка: Галина Денега (народилася 2 січня 1949 р. в с. Бенева Теребовлянського району Тернопільської області) – художниця, інженер-економіст. Закінчила Івано-Франківський інститут нафти і газу, працювала інженером у виробничому об’єднанні “Ватра”. У 2000 році почала займатися малярством. У липні того ж року взяла участь в обласній художній виставці, а в жовтні – у виставці в м. Києві. У 2001 році – у Всеукраїнській художній виставці народної творчості, а також в обласних художній виставках, у міжнародних виставках – Львівських Осінніх Салонах “Високий Замок” (2006, 2007, 2008 рр.), Всеукраїнській виставці “Мальовнича Україна” (2007р.). Персональні художні виставки – у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї (2002 р., 2004 р., 2008 р.); Львівському музеї етнографії та художнього промислу (2004 р.); у виставковій залі видавництва ТОВ “Нікітін і партнери” журналу “Художники України” (2008 р.). Окремі твори зберігаються у музеях Тернополя, Львова, Чернівців, у приватних колекціях в Україні, Польщі та Італії.

Проць Тереза Євгенівна http://nter.net.ua/culture/portret/64-proc-tereza-yevgenivna.html Народилася 18 травня 1967 року у м. Золочів, Львів. обл., там здобула середню освіту. У1989 році закінчила Академію друкарства у Львові, за фахом - художник-ілюстратор дитячої книги, а ще вона - фольклорист, етнограф, писанкарка. Працювала у редакціях: "Посвіт", "Цвіт України", журналу "Здоров'я жінки в Україні", у видавництві "Підручники та посібники". В даний час співпрацює з видавництвами: "Навчальна книга БогДан", "Джура", "Смолоскип". Була відповідальною тернопільської спільноти "Віра і світло" і довгорічним її приятелем. Tue, 14 Apr 2009 17:53:00 +0300

Народилася 18 травня 1967 року у м. Золочів, Львів. обл., там здобула середню освіту. У1989 році закінчила Академію друкарства у Львові, за фахом - художник-ілюстратор дитячої книги, а ще вона - фольклорист, етнограф, писанкарка. Працювала у редакціях: "Посвіт", "Цвіт України", журналу "Здоров'я жінки в Україні", у видавництві "Підручники та посібники". В даний час співпрацює з видавництвами: "Навчальна книга БогДан", "Джура", "Смолоскип". Була відповідальною тернопільської спільноти "Віра і світло" і довгорічним її приятелем.

Шпорчук Петро Павлович http://nter.net.ua/culture/portret/63-shporchuk-petro-pavlovich.html Народився у 1942 р. у с. В. Малевичі на Хмельниччині. У 1956-1959 рр. навчався у Яворівській школі художніх ремесел, Львівської обл.. У 1966—71 рр. у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Викладачі – І. Скобало, Д. Довбошинський. Працює у жанрах монументально-декоративного та станкового живопису, станкової та книжкової графіки, скульптури, екслібриса. Прозаїк. Учасник обласних, регіональних, всеукраїнських та міжнародних художніх виставок. Персональні виставки: у Тернополі: 1984, 1985 – як пересувна, 2005 рр., у 2006 р. – виставка творів присвячена 150-тій річниці від дня народження І. Я. Франка; ювілейні виставки – 1992, 2002 рр. У Хмельницькому обл. Худ. Музеї, в Кам’янець-Подільському Історичному музеї – 1994 р. В Українському Домі – 1997 р., ЦБХ НСХУ м. Києва – 2007 р. У Львівському Національному музеї виставка творів, присвячена 190-ій річниці від дня народження Т. Г. Шевченка – 2004 р. Понад сто живописних та графічних творів зберігаються у музеях України, фондах Українського Дому, дирекції виставок НСХУ, в приватних колекціях Болгарії, Швейцарії, Канади, Австралії, США, України та країнах бувшого СРСР. Сто графічних аркушів серії ліногравюр “УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ЖАРТІВЛИВІ ПІСНІ” закуплені комітетом Всесоюзної художньої лотереї 1985-1987 рр. Tue, 14 Apr 2009 17:47:00 +0300

Народився у 1942 р. у с. В. Малевичі на Хмельниччині. У 1956-1959 рр. навчався у Яворівській школі художніх ремесел, Львівської обл.. У 1966—71 рр. у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Викладачі – І. Скобало, Д. Довбошинський. Працює у жанрах монументально-декоративного та станкового живопису, станкової та книжкової графіки, скульптури, екслібриса. Прозаїк. Учасник обласних, регіональних, всеукраїнських та міжнародних художніх виставок. Персональні виставки: у Тернополі: 1984, 1985 – як пересувна, 2005 рр., у 2006 р. – виставка творів присвячена 150-тій річниці від дня народження І. Я. Франка; ювілейні виставки – 1992, 2002 рр. У Хмельницькому обл. Худ. Музеї, в Кам’янець-Подільському Історичному музеї – 1994 р. В Українському Домі – 1997 р., ЦБХ НСХУ м. Києва – 2007 р. У Львівському Національному музеї виставка творів, присвячена 190-ій річниці від дня народження Т. Г. Шевченка – 2004 р. Понад сто живописних та графічних творів зберігаються у музеях України, фондах Українського Дому, дирекції виставок НСХУ, в приватних колекціях Болгарії, Швейцарії, Канади, Австралії, США, України та країнах бувшого СРСР. Сто графічних аркушів серії ліногравюр “УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ЖАРТІВЛИВІ ПІСНІ” закуплені комітетом Всесоюзної художньої лотереї 1985-1987 рр.

Стаття художниці Тамари Удіної про Миколу Дмітруха http://nter.net.ua/culture/portret/60-stattya-xudozhnici-tamari-udinoyi-pro-mikolu.html Микола Дмітрух, член Національної Спілки художників України, лауреат і дипломант міжнародних художніх виставок, проживає в М.Тернополі. Його твори експонувалися в Україні і за її межами, знаходяться в державних музеях України, Європи, Азії, приватних вітчизняних, зарубіжних колекціях. Tue, 14 Apr 2009 17:29:00 +0300

Діапазон творчості від духовно-філософської до гумористично-гротескової тематики. І все це — лаконізм форм, ліній, асоціативна умовність композицій, в яких переплітається абстрактне з реальним, а колір і фактура тяжіють до монументально-епічного. Рід Дмітрухів (Ґмитрухів) походить з південної Холмщини. М'яка, лагідна, проста виразна українська мова з домішками польських та білоруських слів відображали характер Холмщини. Село помічало все, тому кожна родина берегла свою честь. (Звідти вийшли — перший президент України Михайло Грушевський, історик Іван Крип'якевич, диригент Степан Турчак.) Виселені весною 1945-го, покочували Дмітрухи на Запоріжжя, а через рік на Тернопільщину, і вже в квітні 1950 року "писалися" переселенцями в степову Миколаївщину. У селі Краснопілля Тилігуло-Березанського району 20 червня 1954 року народився Микола. Успадкував від бабусі-писанкарки і матері-модистки — любов до малювання, а веселий гумор від дотепних жартівників дідуся і батька. Із 1979 р. після закінчення Вижницького училища прикладного мистецтва творчо вдосконалює себе, працює в художній школі Тернополя. Поетична естетика мистецтва Миколи Дмітруха вражає формою, кольором, світлом. Його живопис схожий на кольорові графічні аркуші. Насправді його олійний живопис, в якому фарба, як шар повітря, то густого, то розрідженого. Стримані, коричнево-чорні, бурі, зеленкувато-блакитні, охристі кольори в напружених темних силуетах. Або є розтягнуті до світлості кольори, які розтікаючись в просторі, створюють асоціативну ілюзію входження в потаємний початок і нескінченність світу. В композиційно вивірених серіях "Скіфія", "Легенди Тернопільщини", "Пам'ятки" проступають загадковість присмерків, дива ночей, безмежність простору, застиглість у часі. Вільне моделювання варіацій Збруцького ідола повертає в історію древності, де кожний фрагмент язичницького божества стає прийдешнім. Художник випустив з кам'яного моноліту символічні рельєфи постатей, і вони, як малі діти, з радістю порозбігалися на прошарку землі, де над ними високо космічною незбагненністю піднялося небо. 1995 рік. Жешів. Успіх мала виставка тернополян на Днях слов'янської культури в Польщі. Польська преса писала, зокрема, про творчість Миколи, що "як у природі, так і в архітектурі він шукає перш за все настрою. Відтворює безкінечність степової пустелі, яка тягнеться, пригнічена грозовими хмарами, скутими в імлі і світлі місяця. Художник вміє дивитися на світ як поет, вразливий на форму, колір, світло, що змінюється, тонкий, повний недоказаного". Із захопленням пірнув у готичну, ренесансну, барочну архітектуру в серії "Жешів". Як органні регістри в різних тональностях звуків, на контрастах світла і тіні, загадковими велетнями монументально постали замки, костели, собори з глухими камінними брилами старовинних укріплень і легкістю гостроверхих готичних шпилів. Художньо відтворена, застигла музика в камені, пропущена через душу митця. Гротесково гострий резонанс сучасності пульсує в плакатних карикатурах "Слово"-поштовх. На головах людей, як на бруківці, чиновник нівеліром вимірює рівень людського розуму — рівень повинен бути однаковим. В екслібрисах, дружніх шаржах влучно вивірено виявляється тип, характер, лінія сама кружляє, роблячи акценти. Лаконізм сатири розкрився і в його книжковій графіці: проілюстровані дві збірки "Крапелини" Б. Мельничука — поетичні мініатюри — крапелини почуттів, гумору, а то й сарказму. Це і крапелини добра, роздумів, сміху, печалі, з яких є наше життя. Лаконічно виведені лінії, з яких складається образ. 2004 р. — міжнародний художній пленер "Морка" (Устронє Морскє, Польща). Рекорд світу в малюванні шаржів протягом години (59 малюнків) включений до книги Польських Рекордів і Особистостей, претендент до Книги Рекордів Ґіннеса.

Історія у шаржах http://nter.net.ua/culture/portret/59-istoriya-u-sharzhax.html Мистецтво шаржу для мене одне з найцікавіших. Сподіваюся, що й для багатьох. Помітити у людині комічне, виділити його, гіперболізувати, довести до гротеску і при тому не принизити саму людину, а змусити її разом з іншими усміхнутися - це надзавдання для митця і вимагає справжнього таланту. Митців, наділених такою здатністю, одиниці. Микола Дмітрух - один з них. Tue, 14 Apr 2009 17:26:00 +0300

<div class="objectText"> Якби мені довелося словами змалювати його шаржований портрет, то я виділив би його справді незвичну мовчазність. У будь-якому товаристві Микола незмінно залишається найменш помітним, тихим і замкнути у собі. Але при цьому його погляд загострюється, а блиск зіниць стає особливим - чіпким і пильним. Очевидно, він старається помітити те, що іншим не доступно. Його погляд оцінює і вивчає. Безперечно, він бачить світ не таким, як ми усі. Він наділений рідкісною здатністю помітити в зовнішності людини - передусім в її обличчі - найголовніше, домінуюче, те, що горує над усім іншим. Ландшафт нашого обличчя не такий уже строкатий - ніс, очі, чоло, волосся чи лисина, підборіддя, губи, брови... Мало в шаржі гіперболізувати щось одне із них, мало досягнути зовнішньої схожості, треба ще й добитися, аби це було весело і змусило глядача усміхнутися чи (в ідеалі) вибухнути каскадом реготу. Мені не раз доводилося бачити як шаржі Миколи Дмітруха веселять, як над ними сміються, регочуть і навіть беруться за живіт... Але мені жодного разу не випадало бачити, як люди, що стали об'єктом його уваги, сердяться чи ображаються. Талант карикатуриста у нього світлий, добрий, глибоко людяний. Так жартувати і сміятися над людьми, як це робить він, може тільки той, хто по-справжньому любить їх і глибоко шанує Боже начало в людині. Десь в ізотеричних джерелах мені доводилося читати, що Вседержитель також іронічний. Звісно, любити людину непросто, бо це не означає тільки закривати очі на її недоліки. По-справжньому любить той, хто бачить усі вади і ганжі, вказує на них і допомагає їх позбутися. Микола Дмітрух шаржує багато і охоче. Але чи всі обличчя надаються для цього, чи всі гідні уваги карикатуриста? Питання далеко не риторичне. Є лиця безликі, стандартні, сірі, нецікаві... Художник вибирає типажі незвичні, характерні, образно кажучи ті, що мають своє лице. А в кого воно є? У тих, в кого багатий духовний світ, хто працює над собою, змушує &bdquo;свою душу трудитися”. А душа незмінно відбивається в рисах обличчя, погляді очей. Я належу до тих, хто вважає, що не тільки Господь, а й сама людина “ліпить” своє обличчя. І в цій роботі тільки смерть ставить останню крапку. Ті, на кого художник створив шаржі, - це люди з вибраного кола, по-своєму особливі, незвичні і навіть видатні. Це художники, письменники, науковці, жерці мистецтва і генії бізнесу. Це ті, що знайшли себе у житті, проявили і розвинули свої природні задатки, успішно зреалізували чи реалізують свою життєву програму. Місто - це насамперед люди і його історію творять вони. Для мене ця книга шаржів на тернополян - своєрідна історія нашого міста в комічних і веселих образах. Це світлий і радісний погляд на наше сьогодення. Уявити собі Тернопіль без цих облич неможливо. Наше місто тільки тому особливе, що тут живуть, працюють і творять ось ці люди. Придивіться уважніше, які це характерні, незвичні й виразні обличчя. Маю певність: по них також колись будуть вивчати наш час. Принаймні, по них можна буде вивчати наш час, бо час це те, що відбито на наших лицях. Окрім усього Микола Дмітрух відкриває по-новому знаних нам людей. Це ще і його погляд, його бачення, а отже ним писана наша жива історія. Весело і радісно дивитися на світ і людей його очима. Завдяки йому на наших очах творяться міфи про вуса Дмитра Стецька і Василя Садовника, брови Михайла Форгаля і Миколи Пазізіна, бороди Євгена Удіна і Богдана Ткачика, кепку Михайла Безпалківа, щоки Георгія Петрука-Попика, їжачок Ігоря Сачка, лисину Олександра Вільчинського, носи Михайла Дирбавки і Ганни Ткачик, губи Володимира Вихруща і Ярослава Бензи.... Окремо хотілося б сказати про очі, бо вони - дзеркало душі. Є люди, які всі у погляді. І тому мені цікаво і радісно, що М. Дмітрух помітив і виділив незвичні очі Оксани Дорош, Ігоря Дуди, Василя Купецького, Миколи Невеселого (справді невеселі), Світлани Нечай-Сороки і Антона Журавля (справді суголосне їх пташиним прізвищам), Михайла Піпана, Ярослава Омеляна, Люби Венгер, Володимира Лотоцького, Григорія Драпака, Ольги Кононенко і багатьох-багатьох інших. Хоча незрідка в деяких його шаржах замість очей дві крапки. Хоча й ці крапки можуть бути дуже й дуже промовисті! Микола Дмітрух не тільки карикатурист і шаржист. Це тільки одна з його іпостасей. Окрім того, він працює у галузі станкового живопису, графіки (книжкова ілюстрація, плакат, рисунок, екслібрис). Його праці займають почесне місце у музеях України, Польщі, Болгарії, Туреччини, Тайваню, Люксембургу, в численних приватних колекціях пошанувальників живопису. Народився митець 20 червня 1954 року і с. Краснопілля на Миколаївщині, закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва, з 1970 року прикипів серцем до Тернополя і тут живе та працює. Кожен, хто уважно і пильно вдивлятиметься в його шаржі, зауважить, що для них характерні простота і легкість, впевненість і несилуваність штриха. Але за цією видимою простотою і легкістю велика школа, вагомий досвід, відшліфований невтомною і важкою працею талант. Талант, що дарує нам радість відкриття і веселого оптимістичного настрою. </div>

Богдан Ткачик http://nter.net.ua/culture/portret/58-bogdan-tkachik.html Віддавна спостерегла: художники - небожителі. Навіть зовні: не обличчя, а лики. Особливо на автопортретах. Зображення - ніби сповідь перед свічадом духовності. Углядання-вглиблення в себе задля самопізнання чи своєрідний посил світові - впізнай мене! Tue, 14 Apr 2009 17:21:00 +0300

Тернопільський живописець Богдан Ткачик чомусь не має в доробку жодного усталеного, класичного автопортрета. Згадую лише триптих "Хресна дорога України", де зображені тернополяни-рухівці в колі історичних осіб, які торували шлях до незалежності Держави, й жанрову, майже новелістичну композицію "Три покоління", де в обрамленні червонобоких, сонцем цілованих яблук, батько з матір'ю, Богдан Ткачик із дружиною Ганною та двійко їхніх донечок... -           Пане Богдане, така ряснота яблук у ваших роботах, аж згадую рядки Миколи Вінграновського: Бабунин дощ, на клямці цяпота, І стежка в яблуках вже стежкояблуката... -          Для мене цей плід - символ життя. У контексті кожної конкретної картини його потрактовано ще, як надію на незнищенність нації – "Дзвони Чорнобиля", як нинішню реальність буття – "Натюрморт Черняхівської культури", де синьо-зеленкуватий глибокий обрій, сірі запилюжені амфори, безсмертник-сухоцвіт, усе, навіть горобець на викопному глекові, майже ірреальне – і (контрастом) яблука. Без контрасту нема драматургії! - А ще один праукраїнський, майже сакральний, символ - колодязь. І в пісні та криниченька, й у слові та малярстві. Один із ваших варіантів - наче варіація на тему "Мить і Вічність ". Золотавий зруб на синьому тлі неба, безтурботні горобці під дашком, вичовгана до блиску корба, золоточубий хлопчак, який жадібно виживляє зіркате небо в глибіні, а може, нахилився над цямриною, щоби простежити падіння яблука. А воно зависло між небом і безоднею. Хай хоч на мить. Як пересторога. І творіння Господнє, й сотворіння мистецьке – суголосні в невичерпності духовного, бо все (за Вінграновським) – "з вогню і вод, від неба і до неба!", та, на жаль, уразливе лихоліттями чи людською нерозважністю... Я пережила відчуття непоправної утрати, викликане тематикою ваших малярських серій "Затоплена пам'ять" і "Карпати гинуть". Хоча важкий, похмурий, насичений темінню колорит полотен і там підсвічений від медової до платинової, аж білястої барви. Це начеб прориває завісу гнітючості, та мимоволі щулишся від оголеної порожнечі... – Підсвічене те, на чому акцентую, що найголовніше в творі. А загалом, колорит - внутрішній його підтекст. У поєднанні барв закодована індивідуальність автора. – Пам'ятаєте: "Стояла дивовижна світлотінь, на всі часи всевічна, невіджита"... – Так, страшенно люблю вірші Вінграновського: "Лише бджола своє співає над малиновим будяком..." Ці рядки – асоціація з портретом Митця. Без поезії, без музики нема справжнього малярства. Микола Вінграновський був дивовижно делікатною, чуйною людиною, співзвучною зі співбесідником, як камертон. До всіх звертався на "ви". Я малював портрет поета у його хаті. Хвилювався. Поспіхом, мовчки, робив ескізи, ламались олівці... Він якось так просто розрядив ситуацію: "Богдане, ви для чого сюди прийшли: портрет малювать чи олівці тесать?" Зав'язалася розмова. Маю роботи, навіяні його поезією, до прикладу, "Смужка незораного поля" – неозорі теракотові скиби ріллі, а посередині, на окрайці цілини, – пташине гніздо... – Знаю, що ви невиправний романтик. Подорожі на байдарках ріками України, піші – Карпатами, згодом – Немирів і Хортиця, а всюди-нічні ватри, задушевні розмови... Про це – вірш-присвята вам Михайла Левицького. Любите дивитися на вогонь? – Є магія вогню. У його відблисках бачу незвичайні речі. У ньому – щось містичне, навіть язичницьке. Буваю в різних місцях, особливо на Хортиці, щоби відчути й передати через малярство дух епохи. Свого часу Ігор Ґерета глибоко занурив мене в історію, я бував із ним на розкопках. Завдячую йому й духовним становленням. Як людина творить без віри, то – не мистецтво. Є речі, котрі не можу пояснити. Не я малюю – Господь водить моєю рукою! Передихає в горлі, день збігає, як година. Спершу річ не подобається, відчуваю невдоволення, можу навіть знищити... А вранці раптом подивування: невже то я зробив? – До речі, Ігор Ґерета означив, що ви – "художник із храмом у душі, художник нового власного виміру". – Тут, на Тернопільщині, зарито якийсь генетичний код. Лише у малярстві які імена: Михайло Бойчук, Дмитро Стецько, Іван Марчук... – А щодо світла?.. Мені здається, що в окремих роботах Марчука воно якесь холодне, безживне... Може, зазвичай місячне... А ваші портрети й пейзажі наче пронизані призахідним сонцем: від тьмаво-сяйливого до осяйного. – Золотистий – колір радісний, життєдайний, як мед у чарунках. Але де найбільше світла, там найглибша тінь... Це – як вічна протидія добра і зла. Люблю творчість багатьох митців, та незаперечний авторитет у зображенні світлотіні в живописі – французький художник 17 століття Ніколя Пуссен. Я, наче губка, всотував усе, чому вчили в Києві та Львові, але все ж найбільший учитель – природа, краса рідної землі. Це й урочище Кам'яна Могила на Мелітопольщині, й дніпровські плавні, й околиці родинного містечка. –- А на Тернопільщині найбільше любите що, які місцини? – Опілля, зокрема Бережанщину, а ще – Чернелів-Руський поблизу Тернополя. – "Пів'яблука, півгрушки – котитися, а як?" – гіркотно пожартував поет Іван Потій. А ви з дружиною такі різні в малярстві, відмінні й характерами. Ви, безперечно, екстраверт, людина сонця – відкритий, комунікабельний, а вона — незбагненна, деколи притишено-таємнича, а то несподівано гостро-відверта й зчаста парадоксальна в роботах... – Ганя – моя половинка. Тож якось котимось у парі стільки літ. А відмінності?.. Я не малюю того, що не бачив, а дружина імпровізує. Осягає землю не лише зверху, а й зі середини: така глибина прапам'яті, таке нашарування культур, така часова ретроспектива прозирає з її робіт! Монументальне бачення, дивовижна інтуїція. Це вже помітили мистецтвознавці. Ганя експонує роботи на престижних виставках. Дуже плідно працює останніх три роки, прогресує! Не знаю, де знаходить сили. Педагогічна робота забирає багато часу, а ще дім, як у кожної господині, налягає на плечі трьома кутами, а ще маємо три доньки, котрі завжди потребують маминої ради-поради, та й онуки... Я, бувало, загляну їй через плече, коли зосереджено працює, й дивуюся замислу., образності, концентрації почуттів і знань. – Іще донедавна в одній квартирі працювали троє художників. Ваша донька Соломія – членка НСХУ, малярка, котра має оригінальний стиль зображення. Мабуть, нелегко їй було зберегти індивідуальність серед двох, таких потужних та ще й кровно споріднених митців? – Вона – особистість. Вольова, працьовита, добросерда. Нині Соломія мешкає окремо, виховує двох донечок і, попри те, постійно малює. Мистецьке оточення, мабуть, стимулювало її прагнення творити, вона змалку на пленерах із нами та й на байдарках... Три роки тому ми мали спільну виставку в Самборі, в музеї "Бойківщина", а 22 березня 2008-го в Артгалереї на проспекті Свободи у місті Хмельницький теж відкрито виставку робіт Ганни, Соломії і Богдана Ткачиків. – Письменник – спраглий слова. Невтомно наслуховує-вишукує найточніші, незужиті означення, вводить у текст власні словотвори, бо мовлення – єдина сув’язь автора з читачем. Дехто, усвідомлюючи свою місію, не проживає дня без рядка, дехто місяцями, а то й роками чекає натхнення... А ви трудар чи улюбленець долі? – Малюю, відколи себе пам'ятаю. Ще в Самборі вчився в художній студії при Будинку піонерів, батьки, особливо мама, всіляко сприяли цьому захопленню. Для мене не малювати – це як бути без очей, без рук... І не тільки внутрішня потреба самореалізації, сповідальності спонукає до праці. Занедбана душа чиясь не дає спокою. Впевнений, що справжнє мистецтво здатне облагородити чи й порятувати душу. – Невтішні нинішні реалії буття, мене лякає невизначеність... А що відчуваєте ви – страх, розпач, зневіру? – Наприкінці 1980-х лячно було всім, але усвідомлення необхідності й невідворотності перемін домінувало. Ішов на мітинги, як на амбразуру дзоту. Якби був інертним у той час, нині картав би себе. Зрештою, цей порив, енергетика духовного єднання українців вплинули на мою творчість і почасти віддзеркалились у роботах. А розпач, зневіра... що кому поможуть жалі й нарікання? Просто працюю, бо збагнув найголовніше – кожен має служити цій землі на своєму місці. Моя політика нині – полотно та пензель. – Якби сторонній підслухав нашу розмову, подумав би, що у ваших картинах все вихолощене, підкорене примарній ідеї, передбачуване... А я згадую втаємничені, навіть містичні художні візії "В тяжи", "Ой на Івана, ой на Купала", "Пора бабиного літа", світоглядний диптих пам'яті Івана Миколайчука "Вічна мелодія", в усьому – якесь, я б сказала, первісне проникнення в сутність зримого, незбагненність у трепетному, живому перечуванні незримого. Пронизує космізм, деколи аж морозить від близькості незвідимого, від неминучості переходу... Яку вірші Богдана Бастюка, присвяченому вам: "Усе на ниточках шовкових понад безоднею висить". Інколи здається, що ви фаталіст, інколи – що молитеся сонцеві, травам, деревам, каменю й рікам. – Я християнин. Але в моїх картинах сусідять символи язичницькі й християнські, як корінь і крона праукраїнського родового дерева. Мусимо ідентифікувати себе як націю, зберегти самобутність. – Отже, від першовитоків, першооснов, до того, що "від неба і до неба"? Ці слова – наче біла магія, несамохіть повторюємо їх... - Так, від всеохоплюючого Неба Господньої благодаті до неба кожної, вільної у творенні добра, душі. – А можна й навпаки! ... Я пам'ятаю Богдана Ткачика тридцятирічним. Чаклував над настінним розписом у їдальні заводу "Оріон", і ми щодня майже побожно спостерігали народження дива. Художник був теж дивовижний, якоїсь дикувато-циганської вроди, котру підкреслювали смолянисті кучері, смаглотілість, легкість і пружність постави й ходи. Час буває нещадним до одних і просвітлює, увиразнює обличчя інших. Цікаво, яким побачив би себе нині митець, якби все ж надумав написати автопортрет? І згадую, ми довго говорили про портрети творчої еліти Тернопілля, бо створив їх художник чимало. Цей вид малярства найбільше любить. "Я у кожному з них деякою мірою відображав себе. Бодай на частинку." – сказав він тоді. І задумався. Ірина ДЕМ'ЯНОВА

Василь Лисак http://nter.net.ua/culture/portret/57-vasil-lisak.html Довідка Василь Петрович Лисак Народився 21 травня 1980 року у м. Тернополі Закінчив тернопільську середню школу №22, дитячу художню школу, художнє професійно-технічне училище №10. Працює дизайнером в газеті “20 хвилин”. Персональна виставка боді-арту діє від 1 липня в мистецькому клубі “Коза”. Його твори зберігаються у приватних колекціях Німеччини, Росії, Швейцарії. В працях художника є тематичні картини, портрети, пейзажі, карикатури. Займається скульптурою. Улюблений художник – Сальвадор Далі. Tue, 14 Apr 2009 17:14:00 +0300

Люди часто цікавляться боді-артом, адже він залишається єдиною з прикрас, якою можна безроздільно володіти. На відміну від інших художників, представники цього мистецького напрямку використовують тіло, як матеріал для творчості і більшість з них точно не знає, яким має бути кінцевий результат. Вдала композиція виникає від настрою моделі, найменшої складочки оголеної натури. Будучи проявом акціонізму, боді-арт зблизився з рядом колись табуйованих явищ – нудизму, розфарбування шкіри, тату. Часто під боді-артом розуміють лише мистецтво малювання по тілу – це не зовсім правильно. Саме поняття “мистецтва тіла” значно ширше, ніж прийнято вважати. Одним із видів малюнка по шкірі є бодіпейнтінг, складність якого полягає в тому, що художник працює на не рівній поверхні. Наступним способом привернути до себе увагу – є пірсінг, місцем для якого можуть виявитися найрізноманітніші частини тіла. Сам термін означає проколювання дірок з носінням у них сережок. До третього виду боді-арту відноситься татуювання, яке часто викликає захоплення навіть у його супротивників. Нанесення на шкіру досить глибоких порізів, що залишають шрами виявляється теж є творчим процесом, який називається – скарифікацією, і є четвертим видом боді-арту. – Василю, яким видам “мистецтва по тілу” ти надаєш перевагу? – Бодіпейнтінгу та татуюванню. У такому мистецтві проявляється авторська ідентичність, фантазія, застосовуються нові інтерпретаційні підходи. автор та модель взаємозалежні. Сучасний малюнок на тілі мені бачиться неодмінним атрибутом мистецтва, його втіленням у чистому вигляді. В процесі створення картини виникають певні асоціації, модель сама диктує малюнок, від мене лише залежить, в якій формі його подати. Немає нічого простішого і звичайнішого від оголеної натури, але якщо говорити про еротизм, то необхідно виражати його в естетичних рамках .У цьому й полягає вся складність. Із кожним роком техніка “живих картин” суттєво оновлюється, тому я намагаюся слідкувати за всіма новинками. І хоча не наслідую інших, але одного разу трапилось таке, що зустрів в Інтернеті аж чотири варіанти боді-арту, схожих на мою композиію – “Нурр” із зображенням тигра на сідницях. Щоб там не було, але заковика в тому, що мистецтво прямо пропорційне кількості людей, які йому віддаються. Сьогодні важко витворити щось абсолютно нове, неповторне. Що ж до татуювання, то його варто робити у професіоналів, адже навіть на пару міліметрів глибша наколка може завдати величезної шкоди здоров’ю. В період заживання рани я раджу клієнтам не купатися. – Як давно ти спеціалізуєшся на боді-арті? – Ще півроку тому я й гадки не мав, що робитиму тепер. Мене цікавила скульптура, карикатурні сюжети, олійний живопис. Але як це буває, одного разу фотограф Михайло Урбанський запропонував створити спільний проект. Я отримав перший досвід роботи в мистецтві боді-арту, а Михайло так захопився, що окрім фотографії розмалював одну із моделей. Сьогодні я роблю те, що подобається і моя праця є наслідком медитації, свободи, придатною для життя у вільно розкутому середовищі. – Останнім твоїм творам притаманні символічні асоціативні композиції – “Капітанська донька” (мальований мундир на дівочому тілі), “Нурр” (тигр на сідницях), “Атака” (рука в образі “лапи кондора” душить іншу – “мишку”), “Опілля” (дівчина обіймає коліно, на якому зображена бочка з пивом), “Врожай” (на жіночих грудях намальовані гарбузи). Перелік цей, безперечно можна продовжити. Якщо придивитися уважно до знімків, то жоден з них за своїм сюжетом не повторюється, відрізняється тональністю та колоритом. За допомогою специфічної перспективи я наблизився до певного відкриття людини, яка не тільки живе серед людей, а й приховує певну таємницю, чимось натхненна. Можливо для когось в тім не має нічого надзвичайного – проте для мене боді-арт носить характер таємної інформації, подвійного бачення оголеної натури. – Отже, твоя перша виставка відбулася, що далі? – Тепер мрію зробити свій проект масштабнішим. Тема боді-арту останнім часом є надзвичайно модною, і в татуажі знайшла практичне застосування. Для його справжніх майстрів не має матеріалу цікавішого в світі, аніж людське тіло. Творчий процес поєднує працю художника та фотографа, експоновані світлини є прямим доказом того, що “мистецтво тіла” перестає бути швидкоплинним актом. – Скільки часу ти витрачаєш на створення однієї роботи – Від однієї до чотирьох годин. – Як ставиться твоя дружина до розмальовування оголених тіл? Дуже спокійно, з розумінням. Безумовно, мене цікавить реакція глядачів, але найголовнішим критиком залишається дружина, яка є не тільки присутньою під час боді-арту, а й сама часто служить моделлю. В мене ніколи не виникало сумніву, що Аня саме та людина з якою хочу пройти усе життя. Навіть освідчився їй на третій день після знайомства із такими словами: “Можеш думати скільки хочеш, а я чекатиму”. Минуло трохи часу і от коли вона спала, я непомітно одягнув їй обручку, дизайн якої створив сам. Буває так, що у житті ти сам того не сподіваючись… зустрічаєш щастя.

Олександр Дмітрух http://nter.net.ua/culture/portret/61-oleksandr-dmitrux.html Біографічна довідка про Олександра Дмітруха легко вкладається в кілька фраз: народився 18 вересня 1984 року в Тернополі, закінчив місцеву десятирічку; навчався у Тернопільській художній школі; 2006 року закінчив Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти за спеціальністю практична психологія і англійська мова; утверджує себе як графік і педагог. Оце й усе. Але в кожної творчої людини є біографія, так би мовити, зовнішня і біографія внутрішня, і ця друга набагато важливіша та цікавіша од першої. Thu, 26 Mar 2009 17:32:00 +0200

Олександр Дмітрух живе напруженим, цікавим і змістовним творчим життям. Він багато працює, невтомно експериментує і, безперечно, заповідається на доброго майстра-графіка. Високим взірцем для на слідування і першим учителем для нього є батько – відомий художник Микола Дмітрух. Звичайно, син немало почерпнув од батька, і це відчувається як у стилістиці, так і в тематиці більшості робіт. Але з кожним роком Олександр відчутніше виривається з потужного силового батькового поля на власні творчі обрії. Він добре розуміє, що будь-яке наслідування, навіть високе, – це завжди епігонство. Талант Олександра Дмітруха і його оригінальне світобачення дають усі підстави стверджувати, що в його особі ми матимемо самобутнього і цілком самостійного художника. Мене особливо приваблює в ньому те, що він працює в рамках високої класичної традиції і добре розуміє, що найбільшим новатором можна стати тільки в традиційних жанрах. Сашко не спокусився новомодними віяннями, не скочується до темного і туманного постмодерну. Ясність мислення, краса і чіткість ліній, замилування реальним світом дозволяють йому передати чарівну і бентежну красу Божої землі. Ірреальні прориви з їх небезпечними для психіки наслідками, збоченнями та відхиленнями – це, здається, не для нього. І дяка Богові. Одначе, це не означає, що творчу манеру молодого художника можна назвати строго реалістичною, скоріше, до неї проситься місткіше означення - магічний реалізм. Сьогодні в цьому стилі працює чимало молодих людей, у яких здорове і ясне бачення світу, світлий розум і красива душа торують над спокусливим юнацьким бажанням видатися екстравагантним і шокуючим. У поезії, скажімо, це Юхим Дишкант і Наталя Пухонська, в музиці – Славко Яворський. Уважніше придивіться до графіки Сашка Дмітруха і ви відчуєте, що тут ніби згущуються століття чи навіть тисячоліття, це не голе чи сліпе відображення видимого світу, хоча зовнішні його форми незмінно збережені; це той світ, яким його побачив митець, як він переломився в його очах й душі. А зір художника спроможний проткнути не лише завісу плинного часу, а й неба, зазирнути поза хмари і паралельні світи. Однак ці картини не відкидають нас у темне позасвіття, не лякають душу і не навіюють тривожних думок, а дарують радісні й світлі відчуття, наснажують душу добром і любов'ю до минулого, оптимістичною вірою у світле прийдешнє. Олександр Дмітрух – глибоко національний митець, він любить свою землю і свій народ. Любить без патетики, риторичних жестів і сліпого замилування, а так, як любить син матір, як християнин – Бога, що подарував йому життя. Ця любов відчувається в усьому – кожній лінії олівця і найменшому порухові серця. Ця любов некриклива і, на перший погляд, майже непомітна, але розлита в усьому, як сонце у світлі дня. Все, що народилося під невтомним олівцем молодого графіка, постає з любові, з радісного замилування навколишньою дійсністю, з бажання передати чаруючу красу неохопного Господнього світу і тих маленьких чи великих див, які створила на цій землі Людина. Особлива його любов – замки, старовинні собори і фортечні мури. І це не випадково, бо все давнє має свою особливо потужну енергетику, спроможну подарувати людині неперебутні відчуття піднесення, осяяння і радісного хвилювання. Вдивляючись у ці роботи, я, наприклад, чую дзвін мечів і шабель, гул бою і тривожні людські голоси, а ще бачу зболені очі Божої Матері, що прозирають крізь призму сутемних хмар. Минуле оживає перед моїм внутрішнім зором, змушує серце битися швидше й бентежніше і дає мені для розуміння історичного минулого, осягнення шляхів різних народів та націй більше, як десятки прочитаних книг. І вже за це я безмежно вдячний молодому талановитому художнику Олександрові Дмітруху. І вже це змушує мене зізнатися, що відтепер його творчість незмінно перебуватиме в полі мого зору і я житиму в щемкому очікуванні його нових мистецьких робіт. Іван Ситник